Зворотний зв'язок 
До Міжнародного дня рома (циган) 8 квітня, наголошуючи на важливості ромської культури та підвищення обізнаності з проблемами ромського народу, ми зібрали інформацію про те, як рома України сьогодні живуть і беруть участь у житті країни.
2024 року, на десятому році жорстокої війни, яку веде Росія на території України, ми продовжуємо моніторити зміни в житті українських ромів. Рома в Україні за своєю кількістю за деякими даними могли б зрівнятися з кримськими татарами і проживають тут усі 30 років незалежності країни (більшість жили тут і раніше, ще за радянських часів). Багато хто в третьому поколінні живе у своєму селі, у своєму будинку та своєму регіоні. Як вони самі кажуть, «у нас немає свого Ізраїлю», і Україна – сьогодні їхній дім.
На третій рік повномасштабної війни рому служать в армії, повертаються в небезпечні, але рідні їм міста та села, де повітряні тривоги не дають нормально жити, вчаться наново будувати життя в інших українських містах, якщо їх рідні місця зруйновано та майно втрачено. На жаль, часом роми все ще стикаються зі стереотипним ставленням, не зустрічаючи належної поваги з боку етнічної більшості.
Збираючи цей матеріал, ми поговорили з тими, хто живе у Кривому Розі, Сумах та Запоріжжі: з активістами, які представляють інтереси та захищають ромів, допомагають їм, з тими, хто служить в армії, з тими, хто вцілів після окупації їхніх будинків російськими військовими. Майже всі вони розмовляли українською. Як і для багатьох в Україні, для рому звично знати кілька мов (ромську, російську та українську). По всьому світу люди користуються декількома мовами на одній території, і для правової держави, яка прагне не зупинятися у розвитку, це нормальний культурний феномен.
Рома та їхній історичний спосіб життя закріпилися у свідомості людей у вигляді стереотипів та спрощеного розуміння – про кочовий спосіб життя, про бідність, про нечесність намірів, про недостатню освіту та про особливий зовнішній вигляд. Як скрізь і у всіх, є ті, хто підживлює ці стереотипи і не інтегрується в суспільство, і поки нікуди не поділося нерівне ставлення, дискримінація рома на вигляд – при прийомі на роботу і при видачі гуманітарної допомоги. Але, звичайно, серед ромського населення України чимало тих, хто відрізняється від сусідів по під’їзду лише зовнішністю та традиціями, але не способом життя. Ромська спільнота в Україні усвідомлює спільні цінності, такі як «це моя земля», і спільні дії: «я житиму тут і захищатиму її».
Можливо, на хвилі сьогоднішніх стрімких змін усередині країни люди, об’єднуючись проти зовнішнього ворога, вчаться розміщувати всі свої відмінності в пазлі під назвою «Сучасна Україна» і приймати свою країну та співгромадян як є, а не як би нам хотілося.
У нас вже багато ромів служать. На жаль, і полеглі вже є. По всій Україні служать і ми їм теж допомагаємо. Дзвонять, просять, що саме потрібно, то ми збираємо гроші і намагаємося допомогти. Усі хочуть допомогти, щоб швидше перемога була. Тримаємося всі, як можемо.
Ольга Михайленко, Суми, громадська організація «МАНУША»Є сім’я, до війни вони приїхали із Хмельницького сюди. Хлопець із Хмельницького тільки відслужив, прийшов із армії додому, і коли вони переїхали до Кривого Рогу, почалася війна. Він одразу пішов у військкомат, бо він військовозобов’язаний, сказав, щоб його на облік взяли. Спершу служив у Кривому Розі, а потім пішов на передову.
Василь, Кривий Ріг
У сучасній Росії ставлення до національних меншин залишає бажати кращого, агресія та сприйняття “неросійських” як людей “другого сорту” – нерідкий випадок серед росіян. Під час окупації Запорізької області, як розповіли свідки, військові з РФ спеціально розшукували будинки ромів.
На окупованій території залишилася дуже невелика кількість ромських сімей. Гроші для життя там справді важко заробити. Запаси, заощадження, провізія потроху закінчуються, тому люди все ж таки намагаються виїхати з тих місць.
Коли почалася окупація і заходили перші штурмові російські бригади, вони спеціально відшукували ромські сім’ї і починали тиснути на них, знущатися, бити, щоб віддали гроші, золото і т.д. Мами дуже плакали, згадуючи, як їх розпитували: а де тут у вас молоді дівчата? Такий знущання, насильство мало місце, тому інформація про це швидко поширилася між ромських сімей, і вони ночами, іноді через поля, стежками, ризикуючи життям, виходили до Запоріжжя.
Олексій Кірін, Запорізький ромський центр «Лачо Дром»
Документальний анімаційний фільм “Чаворескіро дром Маріуполестер” про хлопчика з сім’ї рома, якому довелося тікати з Маріуполя
Українська мова в побуті та на роботі, турбота про свою спільноту, волонтерство та гуманітарна допомога, підтримка своїх в армії, активізм у громадських організаціях та освітніх проектах – все це стало відповіддю на проблеми, які виникли у рома у зв’язку з війною, шодо того як ставляться до них інші люди і держава, і з новими викликами, що відірвали їх від звичного житла та налагодженої рутини.
Можливо, для когось і несподівано, що багато українських ромів виявилися такими прив’язаними до рідного краю, але ті, кому довелося тікати з дому, найбільше мріють повернутися у вільну та мирну Україну.
«Дайте мені мою Каховочку, мій куток, мою хату, мій город… Душа там. Діти, онуки тут, а сум давить на мене, лягає. Дайте мені рідну Каховочку і все. Я думаю так, як дасть Бог. Мусить це все закінчитися. Буде мир, не буде війни та й поїдем додому, я так планую», — каже жінка, яка прожила в оккупації в Херсонській області і виїхала до Європи лише в лютому 2024 року через стан здоров’я, що стрімко погіршується.
Життя на території війни: виживання, пошуки житла та роботи, допомога найвразливішим
Життя за кілька десятків кілометрів від кордону з РФ – у Харкові, Сумах чи Кременчуці – не зовсім таке, як у містах у глибині України, наприклад в Одесі чи Кривому Розі, хоча й там військові дії впливають на життя та побут.
Додатковою проблемою для ромів у ситуації військової нестабільності виявляються нестача освіти та документів.
Питання найважливіше серед ромів – це просто вижити. Це стосується зараз, звісно, не лише ромів. Але для ромів це дуже важко, бо це часто люди без освіти, люди похилого віку, буває, неписьменні, не читають, не пишуть.
Мирослав Горват, ЗакарпаттяКоли роми приїжджали за допомогою, а їм представники органів державної влади пропонували збігати кудись за довідкою або щось додатково заповнити (це людям, які неписьменні!), рами розгорталися та йшли без допомоги.
Олексій Кірін, Запорізький ромський центр «Лачо Дром»Під час евакуації часто виникає проблема з документами. У Білополі ромам розбило будинок, але там постійні прильоти, тож відбудовувати будинок ніхто не буде, немає сенсу. Сім’я виїхала до Німеччини, а на компенсацію навіть не встигли подати документи.
Ольга Михайленко, Суми, громадська організація «МАНУША»
Багатьом, хто змінив місце проживання, доводиться міняти і професійне заняття — підлаштовуватись під ситуацію, погоджуватися на будь-яку роботу. Навіть на Закарпатті, як розповідають місцеві роми, різко погіршилася ситуація із роботою. І в перевантажених переселенцями містах на сході України ця тенденція також є. Зустрічається і дискримінація під час прийому на роботу.
Багато хто знайшов низькооплачувану роботу: прибиральники, вантажники, реалізатори. Шкода, що з добрими професіями у цих ромів не склалося. Часто скаржаться на дискримінацію при влаштуванні на роботу – навіть якщо людина має освіту, є якась спеціальність. Бачачи, що це ромська дівчина чи ромський хлопець, їм, швидше за все, відмовить на посаді.
Більшість ромських сімей приїхали з сіл, де вони зручно почувалися навіть не вміючи читати-писати, вони тримали якусь свою худобу, вирощували щось на городі, наймалися на посильні роботи до сусідів – і їм цього вистачало, а опинившись у містах треба мати інший рівень освіти, знань, комунікабельності, щоб тримати свою сім’ю “на плаву”.
Олексій Кірін, Запорізький ромський центр «Лачо Дром»В Ужгороді ромських переселенців поменшало. Доходило до 800 осіб з інших регіонів України, наразі близько 150. Вони поїхали або за кордон, або додому до Харківської, Київської області. Хоч там і важко, але тут в Ужгороді теж нема де жити і важко вижити матеріально. На Закарпатті: безробіття просто масштабне. У літній сезон вижити легше: працюють на будівництві – у нас традиційно багато ромів беруть як хороших підсобників на будівництво.
Мирослав Горват, ЗакарпаттяУ ТЦК особливої уваги ромам не приділяють, ставлення таке саме, як і до українців. Справа в тому, що роми йдуть самі в армію та воюють. Враховуючи, що у ромських сім’ях є фінансові проблеми, хлопці навіть радіють, що є можливість отримувати пристойну зарплатню.
Олексій Кірін, Запорізький ромський центр «Лачо Дром»
До проблем, звичних для всіх громадян України, які вимушено переїхали з більш небезпечних місць проживання, для рома додається дискримінація за національною ознакою. Гуманітарну допомогу видають також люди, які часто продовжують бути носіями стереотипів і норм нерівного ставлення до людей ромського походження.
Вдома вони мали роботу. Були такі, як і свій бізнес мали, на ринку торгували. Залишили все. З житлом (для ромів) у всій країні проблема, і там теж. Бо роми – це така категорія людей, яких ніде не хочуть селити. Нам відмовляють, тоді ми починаємо самі десь шукати, самі розселяємо їх родичами, може, порожніми будинками.
Ольга Михайленко, Суми, громадська організація «МАНУША»
Допомога не дуже легко отримати, якщо люди розуміють, що перед ними роми. «А ви що, працювали? А ви що, пенсіонерка, щоби щось отримувати? Цигани приходили». Не дуже цікаво їм видавати, напевно, цю допомогу саме ромській національності.
Лілія, Кривий Ріг
Але є й радісні новини: ромська спільнота знайшла спосіб покращити своє становище. Ромські активісти об’єднуються у громадські організації та працюють як правозахисники, юристи. Діють освітні проекти та сервісні організації для тих представників рому в Україні, кому потрібно більше допомоги та інклюзивніший підхід.
Останнім часом більшість гуманітарної допомоги надходить під контролем громадських організацій, які не звертають уваги на зовнішність людини, віросповідання її чи національність. Якщо людина потрапила у скрутну ситуацію і приходить, наприклад, до нас, то вона надає документи та розписується в отриманні гуманітарних наборів – і все. Державні структури вимагають більше документів, тяганини із заповненням паперів для отримання допомоги.
«До нас приїжджають і херсонські сім’ї. Є таке місто Кам’янське – там і до війни жило багато ромів, а зараз їхня кількість значно зросла, бо люди їдуть до родичів, знайомих, щоб було де зупинитися, отримати якусь необхідну інформацію, допомогу. Багато сімей оформлюють статус ВПО, щоб отримувати хоч якісь виплати від держави. Це невелика допомога, але вона є.
Олексій Кірін, Запорізький ромський центр «Лачо Дром»
Вже два роки війни рома, як і інші жителі України, змушені жити у постійній готовності до обстрілів, швидкої зміни обстановки, а жителі прифронтових регіонів — і з загрозою настання ворога та можливої евакуації.
Суми – це прифронтова зона. Щодня і по області бувають прильоти, і містом. Роми постійно їдуть. У нас тут компактно мешкають роми, тому багато. Є повертаються. Є такі, які приїжджають із інших міст, де більше обстрілів. Ми маємо прикордонні райони під постійними обстрілами, а в Сумах бувають прильоти, але спокійніше небагато. Тож вони їдуть сюди до нас. Наразі служби примусово евакуюють людей із п’ятикілометрової зони. А там, де можуть люди самі їдуть.
Ольга Михайленко, Суми, громадська організація «МАНУША»
Багато людей «втомилися боятися», не були навчені суворим безпековим заходам і на третьому році повномасштабної війни не ходять до бомбосховища. Водночас ромські жителі прифронтових зон, з якими ми спілкувалися, намагаються налагодити нормальне життя навіть у цих умовах, думати про майбутнє. Вони, як і всі жителі України, покладають великі надії на ЗСУ, на силу України та чекають на перемогу у війні.
Щодо обстрілів – ми вже, мабуть, усі до цього звикли. Напевно, це має лякати людину, але більшість перестала хапати дітей і бігти одразу до укриття. Так, діти гуляють, тому що ми знаходимося за 25 кілометрів від лінії фронту. Діти гуляють, у парках багато дітей, кафе-ресторани працюють. Людям набридло жити замкнутими, у страху, у стресі, знову почали жити звичайним життям: діти гуляють, дівчата, хлопці відпочивають. Просто кожен розуміє, що це може дуже швидко змінитися. Екстрена валізка з документами та необхідними речами майже у всіх зібрана. Навіть заступник мера про це каже, що мають бути зібрані екстрені речі, щоб можна було швидко взяти та поїхати, бо ситуація може змінитись у будь-який момент.
Щодо окупації, то такого страху немає, бо місто велике, і за ці 2 роки його вдалося зміцнити. Це знають і ромські сім’ї та неромські сім’ї. Є побоювання, що почнуться постійні обстріли, бо ми вже з таким стикалися, коли за пару годин уночі було 27 прильотів, і це, правда, страшно – і за себе, і за дітей, і за близьких, за всіх переживаєш. Але деякі ромські сім’ї намагаються укорінитися тут, вони бачать своє майбутнє саме у нашому місті, деякі люди бачать себе в інших близьких містах. Вони намагаються шукати більш постійну роботу, починають швидко опановувати нові професії, щоб знайти роботу краще. Навіть у такий складний час вони намагаються планувати своє майбутнє, якось його покращувати.
Олексій Кірін, Запорізький ромський центр «Лачо Дром»
Еміграція та повернення: складності здобуття освіти
Загалом через вразливість ще в період мирного життя – меншу забезпеченість, нижчу якість освіти, випадки дискримінації – під час війни ромському населенню важче отримати допомогу, знайти житло і роботу на новому місці, адаптуватися до життя за кордоном. Це призводить до нових переїздів, невлаштованості, випадання дітей зі шкільної освіти.
Багато ромів, які виїхали з України, зіткнулися з дискримінацією під час пошуку житла, отримання допомоги, інтеграції у нове життя. Це призвело до «маятникової» міграції за кордон і назад до України чи переїздів з однієї європейської країни до іншої у пошуках кращих умов. Багато хто, не зумівши пристосуватися до європейських правил, повернувся до України – нерідко не на колишнє місце проживання, а до знайомих, родичів до інших регіонів, де теж непросто знайти житло та роботу.
«Наразі ми бачимо тенденцію повернення з європейських держав. Люди повертаються до Запоріжжя, якась частина повертається і залишається у Західній Україні».
Олексій Кірін, Запорізький ромський центр «Лачо Дром»«Спілкуючись із деякими міжнародними організаціями, наприклад, Радою Європи, з представниками ООН, складається враження, що дуже багато для нас робиться. Але інколи це не так. Наприклад, при розміщенні кажуть – ви ж родина, ви любите табором жити, от і живете в одній квартирі, наприклад, 17 людей. І такі стандарти, наприклад, що в одній кімнаті повинні жити по двоє, по троє, що мама з дитиною має жити окремо, – у разі ромів не завжди дотримуються.
Багато хто, бачу, повертається, але це мігруючі люди, які приїжджають подивитися, як їхній будинок, як мама, як родичі, а потім вони знову їдуть за кордон.
Повернутися назовні… Це дуже важке питання, на мою думку. Не знаю, що буде, тут ситуація критична. Багатьом нема куди повертатися, немає роботи вдома, немає можливості вижити взагалі.
Мирослав Горват, Закарпаття
Іноді причиною повернення назад до України стає неінтегрованість ромських дітей до школи у країнах Європи. Наприклад, у Німеччині суворо стежать за відвідуваністю шкіл – від цього залежить, зокрема, виплата допомоги. Не всім ромським сім’ям вдається відповідати цим вимогам.
Люди хочуть додому і повертаються, у кого будинок залишився, їдуть до рідні, батьків, друзів. Деякі роми повертаються, бо не прижилися за кордоном, не змогли адаптуватись.
Одна з причин – проблеми з дітьми, із ромських сімей почали забирати дітей. Ось випадок: у школі дитині показують щось на картинці, а вона не розуміє, не може назвати. Батькам дають місяць – якщо не виправите ситуацію, то заберемо. Вони злякалися і повернулися назад.
Ольга Михайленко, Суми, громадська організація «МАНУША»Багато хто повернувся через проблеми з дітьми. Наприклад, у Німеччині ромські діти не завжди добре адаптуються. Не всі діти можуть добре вчитися, не скрізь батьки можуть із цим впоратися, а комусь далеко возити дітей до школи та діти самі їздити не можуть. А якщо діти не ходять до школи, їх можуть забрати у батьків – роми дуже бояться. Було дуже багато чуток: ой, дітей відбирають, там щось якась родина розповідає, якась родина розповідає інше. Мабуть, і дітям важко, і не дуже ласкаво, мабуть, почали приймати ромів, які видно, що бідного стану. Ставлення зовсім інше. Люди повернулися додому. От нехай ніби погано, але вже вдома. Зрозуміло, що в Німеччині хоч якісь гроші люди отримують, соціальне забезпечення вони мають, але, мабуть, через школу виїжджають.
Лілія, Кривий Ріг
Переселення всередині України чи еміграція стали дуже великим викликом для створення ромських дітей. Експерти ще до війни зазначали, що вимушений перехід на онлайн навчання під час пандемії призвів до того, що багато дітей випали зі шкільної освіти. Вони не мали необхідного обладнання та доступу до інтернету, умов для занять вдома. Війна посилила цю проблему: ромським дітям, як і раніше, не вистачає технічних засобів навчання, батьки не завжди можуть їм допомогти і створити необхідні умови, а іноді просто бояться відпускати дітей до школи через постійні обстріли, переїзди та інші тяготи війни змушують сім’ї піклуватися в насамперед про виживання. Так освіта дітей відходить на другий план, і навіть у тих сім’ях, де старше та середнє покоління здобуло освіту, нинішні діти опиняються на межі випадання зі шкільного середовища та не мають альтернативних способів шкільної інтеграції.
У нас за ромського центру постійно працює освітній простір для дітей. З дітьми працює педагог, який знає, як підготувати їх до першого класу або підтягнути за програмою відповідного класу. Наразі відвідує наш освітній центр 10 дітей, які мають у вересні піти до першого класу. Їх має бути набагато більше.
У маленьких селах, куди виїхали роми, нема більше таких центрів, і підготувати дітей там нікому. Щодо дитячих садочків, то серед новоприбулих ромів лише одиниці віддали туди своїх дітей. Тобто, батьки, скоріш за все, і не планують готувати дітей до школи.
На жаль, багато ромських батьків не розуміють важливості освіти для дітей, і вже є певна кількість дітей, які через свій вік втратили можливість піти до першого класу – їм вже по 12-13 років, то їм буде соромно ходити до школи. Держава для них нічого особливого не організовує, тому що таких дітей потрібно збирати в певній кількості. Ми намагаємося переконати батьків, що світ змінився і він не буде таким, як раніше, що дітям потрібна освіта, без якої їм буде дуже важко утримувати свої майбутні родини. Якщо діти навчаться, у них все буде добре, вони здібні.
До вересня кількість майбутніх школярів може кардинально змінитися, адже в Запоріжжі дуже хитке становище. Якщо ситуація погіршиться, то вони виїдуть, якщо ситуація покращиться, то ми зможемо побачити приплив нових сімей із Західної України, з Європи, які хочуть бути ближче до своїх домівок, до рідних.
Олексій Кірін, Запорізький ромський центр «Лачо Дром»
Є школи, які працюють 2-3 рази на тиждень. Тут у нас, де компактно проживають роми, є спільна школа, але в ній немає притулку, тому вона закрита та діти навчаються онлайн. Для дистанційного навчання потрібно мати гаджети, а вони не всі мають. Почалося це ще з ковіда, а зараз взагалі діти дуже відстали від програми. В області тільки онлайн, не ходять до школи діти в області. Ми попросили у фондів гаджети для 80 дітей у всій нашій області. але поки що тиша. Раніше я знаю, що була допомога і роздавали гаджети, але жодна ромська родина їх не отримала.
Якщо батько чи мати грамотні, то вони можуть чомусь і дитину навчити, а якщо ні – чого вони навчать? Тому ми відкрили цей центр, щоб підтягнути першокласників. А наш центр працює як для дітей, так і для батьків, які бажають грамоті навчитися розвиватися.
Дуже багато хто боїться відпускати дітей до школи. У мене два онуки, які навчаються в школі з притулком, ходять до школи, але все одно боїмося їх відпускати. А є й такі, що взагалі не відпускають дітей.
Діти цілими днями сидять удома, куди їх відпускати? Небезпечно, не погуляєш так як раніше. Кожні півгодини тривога, це нереально.
Ольга Михайленко, Суми, громадська організація «МАНУША»
Завершити наш огляд хочеться словами Олексія Кіріна із Запорізького ромського центру «Лачо Дром»:
«На сьогоднішній день слово “надія” набуло зовсім іншого змісту, не такого, як було до повномасштабного вторгнення у 2022-му році. Це слово має дуже велике значення та вагу. Коли в сім’ї залишилася ще надія на світле майбутнє і вона намагається його знайти – це дуже серйозні і важливі речі в нашому середовищі».
Висловлюємо щиру вдячність за допомогу та підтримку у створенні матеріалу експерту та колезі в темі захисту прав рома Янушу Панченко, а також Ользі Михайленко з громадської організації «МАНУША» та Олексію Кіріну із Запорізького ромського центру «Лачо Дром».
Віра ГРУЗОВА, експертка АДЦ «Меморіал»
У доповіді “Рома з України: рік війни та біженства” зібрано розповіді ромів і волонтерів, що допомагають їм, про те, як склалося їхнє життя після втечі з України: тисячі ромів стали біженцями та зіткнулися з дискримінацією та соціальною ізоляцією в країнах Європи; ті, хто жив на Сході України, рятуючи свої життя, могли виїхати тільки на територію Росії, де були змушені проходити процедуру «фільтрації» на кордоні і виживати в пунктах тимчасового розміщення. Багатьом із тих, для кого Росія була лише транзитною країною, було складно виїхати до європейських країн через численні проблеми з документами.
Доповідь “Рома України: голоси з пекла війни”, повністю заснована на інтерв’ю ромів, які опинилися в окупації або стали біженцями, втратили свої домівки.
