Зворотний зв'язок 
Минуло три роки від початку повномасштабної російської агресії, коли мільйони українців були змушені під обстрілами залишати свої домівки, вивозити дітей у безпечні місця. Багато хто з дітей, які виїхали тоді з України, живуть відтоді у країнах ЄС. Виїжджаючи, їхні сім’ї не думали, що війна триватиме так довго, що діти виростуть в інших країнах, навчатимуться іншими мовами. ЄС надав українцям тимчасовий притулок – багато хто тоді сприймав ситуацію як короткочасне лихо, планував незабаром повернутися додому, завершити освіту в українських школах. Частина сімей повернулася, але багато хто не зміг цього зробити: у когось рідні місця опинилися в окупації, у когось – зруйновані війною. Україна у ці роки залишалася небезпечною для всіх. Поступово майже всі діти перейшли на навчання в місцевих школах місцевими мовами, влилися в освітній процес країн, що їх приймають.
У деяких випадках батьки докладали великих зусиль, щоб діти змогли влитися у місцеві школи й навчатися мовою країни. Як розповіла багатодітна мама:
«Найголовніше, що діти потрапили у німецькі класи, тому що в німецьких класах освіта дуже хороша. У нас було багато додаткових уроків, курсів, репетиторів, і все-таки ми добилися, що діти вже стали на рівні з іншими, їм дали шанс, і вони потрапили в німецькі класи».
У дітей з’явилися соціальні зв’язки, старші підлітки іноді шукали і знаходили роботу (підробіток), завершували школи, вступали до середніх професійних або вищих навчальних закладів, здобували професію. Багато підлітків зрозуміли, що хочуть отримувати освіту в ЄС, не планують повертатися додому, щоб довчитися. При цьому вони думають про те, що, отримавши освіту, можливо, поїдуть працювати в Україну. Деякі підлітки беруть на себе подвійне навантаження: навчаються у європейських школах, але не кидають і онлайн-освіту в Україні, щоб отримати українські атестати. Їхні батьки дедалі частіше розуміють, що вирішення долі дітей тепер у руках самих підростаючих підлітків, і не знають, що порадити, усвідомлюючи, що навколишня їх тепер реальність надто відрізняється від того, до чого вони звикли вдома.
Одна мама так описала свої сумніви щодо вибору молодшого сина:
«Він каже: «Я нікуди не думаю в університет, мені університету не треба, мені нічого не треба. Тепер можна гроші заробляти і не кончуючи вчитися в університеті», знаєте. То я – я не знаю… Я, як би, вже і не наполягаю, бо я, по суті, вже сама заплутилася і не знаю, що краще, що не краще. Тому що поняття університету, правда, тут трошки по-іншому, ніж в нас. В нас, маєш університет, то вже чуть не кожен має університетське враження, що в Україні. Тут, мені здається, що якщо вже маєш університет, то вже ти трохи, ну, все одно вже себе цінуєш, і ти вже маєш більше можливостей. Але не знаю… Зараз світ настільки міняється, що я вже в цьому меншому і не заставляю. Не, бажано, я би хотіла, як мама, щоб мали вищу освіту».
При цьому й самі представники української молоді, які опинилися в ЄС, відчувають болісну невизначеність, не знаючи, що чекає на них у майбутньому. Як розповіла студентка, яка була змушена покинути Донбас (її рідний дім і батьківський будинок були окуповані в лютому 2022 року), вона й досі не може визначити свій життєвий план навіть на найближчий час:
«Оця така хвиля, яка занесла мене до Бельгії, вона й досі мене якось тягне. Я не завжди розумію, що взагалі відбувається, я не знаю, в якій країні я житиму через рік. Ну, зараз я закінчую своє навчання, добре, а далі – мені або починати працювати, або йти в магістратуру, або в Бельгії, або в Україні, або ще в якійсь іншій країні…»
Ця дівчина зазначає, що попри всю складність життєвого вибору, який стоїть перед нею, їй все ж таки легше, ніж тим, хто приїхав з України ще школярем, як її молодший брат (тут посилання на мультфільм про Гришу?). Вона була студенткою в Харкові з 17 років, а потрапивши до Бельгії, знала, що продовжуватиме свою художню освіту, і одразу вступила до ВИШу на відділення дизайну. Її молодший брат не встиг зробити професійний вибір до від’їзду, а опинившись у чужій країні, розгубився й не зміг знайти свій шлях – попри підтримку приймаючої родини та сестри:
«Виходить, що у нього ось це питання „а ким я хочу бути?“ трохи розтягнулося в часі, і чим довше воно вариться, тим гірше стає. Хоча в такому віці ми більш-менш, як би, сепарувалися, він приїхав у 16 років. Батьки не з нами, але в нашому випадку батьки не змогли б сильно допомогти, хоча могли б впливати на нього, щоб він став механіком або лікарем… Бажання у нього є, навіть, я б сказала, забагато бажань, і ось вони губляться. Потрібно вибрати просто щось одне, але вибрати щось конкретне прямо зараз не виходить. Не хочеться бути майстром із ремонту велосипедів усе життя, він боїться застрягти у цьому потоці простої роботи. Він теж прекрасно розуміє, що просто втрачає час. Йому зараз 18, це найкращий момент взагалі, щоб вчитися, отримувати вищу освіту, а не якось виживати».
Є й успішні приклади інтеграції підлітків, які опинилися в Бельгії без батьків. На відео «Радіо Свобода» про себе розповідає 16-річний Максим з Вугледара, чий будинок було знищено російською ракетою. Його батьки не змогли залишити Україну, він приїхав до Брюсселя з бабусею та дідусем, його прийняла місцева родина, яка пізніше оформила опіку. Хлопець оцінив можливість не лише краще вивчити французьку мову, живучи в брюссельській сім’ї, а й опанувати нові правила життя:
«Щоб усе було чітко, щоб усе було розписано, щоб усе було за розкладом, – розповідає він. – Наприклад, їжа, сімейні вечері. Для них це дуже важливо. Звичайно, є дуже багато хороших речей, які можна помітити в цій сім’ї».
Питання підліткової сепарації гостро стоїть і в сім’ях, які приїхали разом – батьки з дітьми. Мама трьох синів розповіла, що метою переїзду в ЄС для них було саме бажання не розлучатися. Фактично, рішення середнього сина поїхати слідом за старшим (який на момент початку великої війни вже був студентом закордоном) змусило і її з молодшим сином залишити дім. Про самостійні рішення цього сина вона розповідає так: спочатку він наполіг на виїзді з України, а в 18 років побажав жити окремо від батьків вже у вимушеній еміграції:
«Він все одно хотів і він казав, от мені буде 16 років, а йому якраз в вересні 16 років 22-го року. І він каже, що я маю право перетинати кордон. Я їду до брата. Ну, а стало 18 років, він каже, що я вже йду сам жити,я маю право, я 18-річний. Тобто, йому стало 18 років, він собі оформив оцю соціальну допомогу, поки що там на якийсь мінімум він підпрацьовує».
Юнак не лише зміг знайти заробіток, продовжуючи навчання у школі, а й винайняв окреме житло разом зі своєю подругою, також школяркою, яка опинилася в Бельгії без батьків, під опікою бельгійської родини.
«Вона, коли почалася війна, була з мамою, але мама поїхала в Україну, а вона ніяк не хотіла. И вона собі знайшла – тут якась програма, коли бельгійська ciм’я за тебе несе відповідальність. Вона собі знайшла цю бельгійку, вона жила в бельгійки. А потім вже, коли вони почали вже так зустрічатися десь півроку, вона вже то приходила навіть інколи сюди до нас, де ми жили, і вже тій бельгійці почала говорити, що вона би хотіла йти жити окремо. І навіть та бельгійка посприяла пошуку. Тобто вони вже вдвох живуть. Вона ще рахується під опікою. Ну, як то діти настільки зараз прогресивні, що вони всі нюанси, знаєте, дізналися. Вона п’ять днів може бути поза межами тої сім’ї».
Інакше, але не менш рішуче налаштований і молодший син у цій сім’ї. Мама пояснює, що молодший приїхав лише заради того, щоб бути разом із братами; без них він не бачить сенсу жити не вдома.
«Він їхав більше до них і за ними, але вони подорослішали, і то вже не та ситуація. Він, знаєте, дивлячись вже на доросле життя одного і другого, він вже собі сам складає своє уявлення про своє доросле життя».
Цей молодший син твердо налаштований повернутися додому, тому він свідомо ізолюється від нової реальності й не хоче заводити нових друзів на новому місці.
«У нього такі плани, що якби тільки закінчилася війна, він би зразу повертався додому. І навіть не хоче собі знаходити тут бельгійських друзів, каже: «Я тут не планую бути». А як він за характером взагалі такий самостійний. Він от навіть зараз цікавиться різними компьютерними технологіями, оці якісь різні курси, він вже собі би проходив, навіть щось собі шукає, проходить, тому що ніяк не хоче тут бути. Тобто він якось прямо планує, ну він спеціально ніби не вступає в соціальні якісь дружескі, да, всякі ці історії, щоб, типу, не гаяати час…».
Усі опитані дівчата та хлопці зазначають складність мовної та культурної адаптації в новій реальності. Ось як про це говорить студентка художнього ВИШу в Бельгії:
«До цього часу, ось уже третій рік, вчу нідерландську – і зараз, ось у мене також канікули, записуюся знову на курс із нідерландської й буду вчити далі, бо, як я вже сказала, мова – це взагалі найважливіше. Байдуже, наскільки ти розумна, класна чи весела. Якщо ти не можеш цього сказати – ну, ти ніхто. Для мене це скоріше більше про соціальне якесь розуміння одне одного, от як людей, тому що в мене немає тут таких близьких стосунків ні з ким із бельгійців, які в мене були в Україні. Я тут чужа, і я знаю, що я тут чужа, і навіть якщо я вивчу нідерландську ідеально, я все одно буду чужою, бо я з іншої ситуації. Це фактично впливає тільки на моє самовідчуття, це ніяк не вплине ні на роботу, ні на навчання. Можливо, це навіть не впливає на соціальне життя – все одно заводиш якісь знайомства. Але іноді я просто розмовляю з кимось і про себе думаю: «що я взагалі тут роблю, це не мої люди, ми взагалі ніколи одне одного не зрозуміємо…». Ось таке іноді буває, такі заскоки, зазвичай я намагаюся їх прибрати, думати про це безглуздо, але буває таке… Я не знаю, скільки років треба прожити, щоб почуватися своєю в чужій країні».
Деякі болісно сприймають ставлення до себе як до чужинців – як із боку ровесників, так і дорослих, часом навіть шкільних учителів. Учень німецької школи в баварському селищі розповідає, що серед німецьких учнів є ті, хто ділить усіх на німців та не німців, але є й інші – які добре ставляться до молоді з інших країн:
«От у нас є ще друг, один німець хороший. От із ним приємно спілкуватися, він сам розумний хлопець. І видно, що він толерантний до всіх, добре ставиться, так само він ставиться й до нас. А є німці, які вважають себе головними у цьому селищі. Наприклад, ми пішли грати у футбол – поле для всіх, там навіть написані правила, як і що там можна використовувати, а такого, щоб мігрантам не можна, – такого правила нема. Але прийшли німці, вони нас вигнали, виставили з цього поля, сказавши, що нам не можна там грати, – це поле, за правилами нібито, тільки для німців. Це не тільки у школі, але у школі це, звісно, дуже явно видно, як вони діляться, там навіть є люди, які чисто німці, навіть знущаються з мігрантів. А є німці, які дружать, спілкуються з мігрантами, навіть друзями дитинства, можна сказати, стають із ними».
Дівчина, яка також навчається у Баварії, але в іншій школі, зазначає, що навіть вчителі в школі дозволяють собі говорити при учнях: «у нас у класі лише 3 німці», хоча в класі навчаються й інші діти, народжені в Німеччині. Але оскільки вони з сімей турецького походження, класна керівниця не вважає їх рівними німцям, що ображає дітей з сімей мігрантів, у тому числі її українських учнів. Дівчина розповідає про своїх учителів:
«Двоє, мабуть, які нас розуміють, намагаються якось допомогти, але все одно у них виходять такі підколи, а так, у більшості… Особливо якось класна керівниця – прямо відчувається, що вона нас не любить, намагається принизити постійно, сама оцінки занижує».
Часом виникають конфлікти й із дітьми з інших країн, які також приїхали до Німеччини. Так, один хлопець змушений був побитися з групою підлітків-мігрантів, коли вони почали стверджувати, що підтримують агресію Росії, і це образило українців. Відомо й про випадки конфліктів українських дітей із дітьми із сімей, які переїхали до ЄС із Росії.
Багато українських учнів із труднощами знаходять порозуміння саме з іншими біженцями – дітьми з тих країн, де люди також страждають від насильства та війни: Афганістан, Сирія, країни Африки. Опинившись у класах для інофонів, учні з України не завжди одразу готові прийняти себе як частину загальної групи дітей-мігрантів. Проте нове життя дає можливість стати більш відкритими, толерантними, особливо для тих, хто приїхав із маленьких містечок та сіл. Як справедливо зазначає мама українських дітей, консерватизм мислення часто залежить від ступеня провінційності місця – як в Україні, так і в Європі:
«В нас уявлення про Європу так, що тут все дозволено, відкрито, і тому наші діти сюди переїжджають, тут зовсім по-іншому. Але це, насправді, є і в Україні. Просто, я кажу, менше місце – люди більше бачать. Ти там собі не дуже можеш десь так рухнутися, бо там тебе тітка знає, там твою маму знають, твою бабусю. А в великому місті простір, знаєте? І мені здається, що, як воно…є якесь село… Воно і в Бельгії теж таке».
Серед учителів, які навчають українських дітей у європейських школах, багато вмотивованих педагогів, які готові приділяти час і увагу дітям, що погано знають місцеву мову. Ці вчителі вірять, що українські діти можуть подолати всі бар’єри, стати чудовими фахівцями й знайти хорошу роботу в ЄС. Учитель морського коледжу розповів про своїх українських учнів – деякі з них уже вчилися морській справі в Одесі та Маріуполі, інші обрали цю спеціальність уже в еміграції. Головною проблемою для всіх стала нова мова навчання, і щоб вирішити цю проблему, школі доводилося вживати заходів підтримки:
«Я думаю, що ключ до успіху – це мова. Якщо студентам складно, вони на кожному кроці будуть користуватися мобільним телефоном або якоюсь програмою-перекладачем, – в принципі, так впоратися цілком можливо. Якщо виконувати завдання тільки в письмовій формі й завжди користуватися автоперекладачем, то можна виконати програму на мінімумі. З іншого боку, я пам’ятаю хлопця з Маріуполя, який прийшов до нас записуватись на перший рік навчання. Йому все сподобалося, але він сказав: “Краще я спочатку пройду мовний курс, а потім повернуся до вас”. Я трохи хвилювався, чи повернеться він, – але він дійсно повернувся і вже досить добре володів мовою. Він міг розуміти все, що відбувається на уроці, виконувати письмові завдання, відповідати на питання, складати тести, іспити тощо. Тож він, у якомусь сенсі, найпозитивніший приклад.
З іншого боку, я бачив успішних учнів, які прийшли до школи і спочатку перекладали все на свій гаджет, на мобільний телефон або користувалися ноутбуком. Потім вони розвивалися, використовували мову й просувалися у навчанні. Наприклад, в одній групі було два хлопці, один із Києва, а інший із Одеси, і хлопець з Одеси з першого дня вирішив сидіти у першому ряду, писати конспекти, робити нотатки протягом усього уроку, ставити питання після уроку. Він також, на мою думку, досяг великих успіхів, – його оцінки підвищилися з незадовільних до майже задовільних, і я думаю, що зараз він уже на задовільному рівні. Але йому потрібен був рік напруженої роботи, а погані результати на першому році пояснювалися виключно мовними проблемами.
А ще один студент з Маріуполя не впорався з навчанням і потім кинув школу. Це було прикро, і я подумав, що якби на початку було більше наставництва та підтримки, можливо, він би впорався з ситуацією набагато краще. Не думаю, що школа спеціально «завалювала» його, – просто недостатньо мотивувала до наполегливого навчання. Я спостерігав це на прикладі одного зі своїх студентів, якому просто потрібно було більше часу для виконання завдань. Він мав сканувати питання, потім текст завдання, щоб знайти відповіді, потім відповіді, і лише після цього він брав ручку і записував відповіді. Тоді як іншим хлопцям не потрібно було нічого сканувати – вони просто переглядали текст і знаходили відповідь. Я думаю, додатковий час для виконання завдань його дуже підтримав би».
Відзначаючи труднощі дітей у мовній адаптації, вчитель позитивно оцінює ефект інтеграційних зусиль у шкільному середовищі:
«У нас дуже різні студенти, й українці опиняються у мультикультурних групах. Бувало дуже весело, коли інші студенти зранку говорили «Доброго ранку» тільки для того, щоб українські хлопці почувалися комфортно або просто аби зав’язати розмову. Декілька разів ми збирали наших українських студентів і йшли з ними на якісь культурні заходи – наприклад, на екскурсію-квест. Неформально спілкуватися було легше, й хлопці були щасливі. Вони почувалися впевнено, була команда супроводу – наприклад, мій колега з Дніпра, який знає українську мову. Він узяв путівник, ми відвідали кілька пам’яток, прочитали путівник, виконали необхідні завдання, відповіли на питання, і зрештою виграли квест. Це було дуже правильно – так провести час: хлопці були разом, могли поговорити одне з одним – адже у школі вони зазвичай у різних групах. Вони почувалися добре, їм було приємно поспілкуватися, прогулятися містом, повеселитися, а коли вони дізналися, що ми виграли, то відчули гордість: “Оце так, ми зробили це!”».
Серед учнів цієї школи є й ті, кому вдалося успішно поєднувати навчання з професійною оплачуваною практикою. Учитель розповів про молодого маріупольця:
«Я знаю, що хлопець із Маріуполя навчається за системою «подвійного навчання»: половину часу він фактично працює на борту судна, а іншу половину проводить у класі в школі, і він демонструє великі успіхи. Роботодавці, на судні яких він проходить такого роду практичні заняття, дуже задоволені. Звісно, чи підходите ви своєму босу чи ні – це багато в чому справа особиста, але, з іншого боку, я думаю, свої плоди принесло його серйозне ставлення до навчання і володіння мовою для спілкування, хоча він досить скромна й тиха людина».
Ще зарано підбивати підсумки розмови про те, як українці дорослішають і вступають у доросле життя в ЄС. Невизначеність моменту, складність ситуації, але водночас і надію передають слова юної студентки:
«Тут якісь далекі плани на майбутнє, вони взагалі не дуже… Я поки що почуваюся комфортно в економічному плані й у плані навчання, я тут ніби чимось займаюся, щось вивчаю, але ніби щось реальне, справжнє будувати можна буде тільки, коли війна закінчиться, після того, як я побачу батьків і сестричок, з’їжджу додому… Чомусь таке відчуття, що ось тоді вже я зможу вибрати, де мені краще: тут краще чи все-таки вдома було краще. Але поки я намагаюся зробити якомога більше й якомога краще все, що можу. Поки що не виганяють із Бельгії, слава богу, дякую Бельгії, але навіть якщо почнуть виганяти, то в моєму випадку це не буде якоюсь страшною трагедією. Харків я дуже люблю як місто, завжди любила, й якщо мені зараз скажуть: «виїжджай з Бельгії, все, тобі тут ворота закриті, виганяємо тебе», – то я поїду до Харкова й буду там будувати своє життя, і я буду дуже рада. Ось так».
