Зворотний зв'язок До Всесвітнього дня бежен_ок 20 червня правозахисна організація Human Constanta організувала онлайн-лекцію на тему «Уразливі групи та війна» разом із експерткою антидискримінаційного центру «Меморіал» Стефанією Кулаєвою.
У середині 2022 року ООН опублікувала шокуючі дані, що вперше в історії людства кількість біженок у світі досягла 100 мільйонів осіб. На початку лекції експертка зазначила, що складно говорити взагалі про всіх цих людей, які зіткнулися з викликами, що загрожують їх безпеці. Діяльність центру АДЦ «Меморіал» щодо біженок зосереджена на вразливих групах — діти, які потребують особливої допомоги.
Центр працює у Східній Європі та Центральній Азії. Для цього регіону війна в Україні призвела до величезної хвилі міграції, що є надзвичайним феноменом, повз який неможливо пройти. В інших частинах світу відбуваються не менш драматичні події, але географічне поле роботи Центру стосується саме війни в Україні.
Міграція з України має гендерно-вікову обличчя
— Насамперед, я хотіла б пояснити, кого ми відносимо до вразливих груп. У ситуації війни дуже складно захистити дітей, які мають особливі потреби у сфері здоров’я: пересуваються в колясці, лежачі, із серйозними тяжкими захворюваннями, з онкологією. Також ми говоримо про дітей, які перебувають у системах інтернатів, і ті, що мають особливості здоров’я та здорові діти. Захист дітей у притулках під час війни – це також особливий виклик. Звичайно, до вразливих груп ми відносимо і дітей, які безпосередньо постраждали від воєнних дій. Наприклад, тих, хто втратив кінцівки під час обстрілів або через міни.
Коли йдеться про меншини, наприклад, ромів чи мусульман в Україні, то особливих потреб у них немає, а отже, немає необхідності створювати спеціальні умови. Але тут важливо не допустити дискримінації. Ми завжди стикаємося з випадками, коли люди можуть гірше ставитися до дітей, які не є християнами, слов’янами. Таку специфіку треба мати на увазі, враховуючи цю вразливість.
Міграція з України відрізняється тим, що має виражене гендерно-вікове обличчя, наголошує експертка. Насамперед із країни їдуть жінки та діти, люди старшого віку. Тому що в Україні, і це рідкісний випадок, навіть для ситуації війни, чоловікам заборонено виїзд за кордон. Винятки є, вони стосуються різних категорій, у тому числі тих, хто їде через Росію та Білорусь, але більшість сімей тікає від війни без чоловіків.
ЄС та інші країни приймають українських біженок, але юридично ситуація заплутана
Друга особливість цієї міграції, яку можна порівняти з війнами і біженками з Сирії, Іраку та Афганістану, які відбуваються в останні десятиліття, в тому, що ЄС прийняв усіх, хто хотів потрапити туди з України. Це унікальна ситуація – за весь час свого існування в такому масштабі ЄС прийняло стільки людей. Вважається, що Україну залишили 5 млн. осіб, 2 млн. вже повернулися. Але як би там не було, ЄС також їх прийняв спочатку, хай і тимчасово.
— З одного боку, ми не зіштовхнулися із проблемою, з якою часто стикаються афганці, наприклад, що їх просто ніхто не приймає. З України можна тікати до ЄС, Росії та Білорусі. Інша річ, на яких умовах цей виїзд відбувається. Більшість українського суспільства розцінює деякі форми такого виїзду як не цілком добровільні, а деякі навіть як практики депортації та практично викрадення дітей. Юридично це все дуже заплутано. Тому що частину дітей вивезено з територій, окупованих ще 2014 року. Дітям вже було надано російське громадянство, але Україна сприймає їх як громадян України. Всередині невизнаних республік може бути інша думка, і з усією складністю цієї ситуації правозахисникам доводиться мати справу, оцінюючи випадки не лише нав’язаного виїзду, а й нав’язаного громадянства.
Щодо виїзду до ЄС, то для біженців та біженок робиться дуже багато: надається житло, харчування, матеріальна допомога. Універсальної практики немає, тому кожна європейська країна вирішує, що може запропонувати. Проте Центр фіксує окремі випадки дивного ставлення до вразливих груп та дітей. Трапляються випадки, що дітей віддають у сім’ї, але без особливого подальшого контролю. Державного контролю над цим процесом практично ніде немає. Коли людина приходить і заявляє, що хоче взяти дитину, тут можуть бути ризики, пов’язані не лише з поганими намірами. Іноді люди з добрими намірами не справляються з новими дітьми в сім’ї. Центр виступає за обов’язкову психологічну допомогу і дітям, і сім’ям, які беруть таку відповідальність.
Зберігати дитячі будинки під час евакуації чи розселяти дітей по сім’ях?
— З урахуванням першої особливості міграції в рамках нашої кампанії #СrossborderСhildhoodUA ми займаємося питаннями протидії сексуальній експлуатації біженок та дітей. Цей ризик завжди виникає, коли люди перебувають не у своїй країні, позбавлені звичної підтримки та обставин. Ми закликаємо приділяти цьому аспекту особливу увагу.
Ще один важливий фокус, яким зараз займається Центр — питання деінституціоналізації чи збереження інституцій. Йдеться про різні установи, де мешкають діти. Відповідно до сучасної термінології ООН, всі інтернати та дитячі будинки є місцями несвободи. Є рекомендації не зберігати їх під час евакуації з України, а по можливості розміщувати дітей у сім’ях. Але виконати ці рекомендації в екстреному порядку досить складно, потрібно враховувати всі ризики.
З іншого боку, за словами Стефанії, у більшості країн ЄС як таких дитячих будинків взагалі немає, всі діти деінституалізовані. І якщо зберігати закриті установи при евакуації з України, то це стане вимушеним відтворенням системи, якої в країнах ЄС вже не існує.
Що таке права дітей та де вони закріплені
Спікерка нагадала, що права дітей регламентуються Конвенцією ООН про права дитини. Конвенція прийнята наприкінці 80-х років 20 століття та створювалася країнами східного блоку в Польщі за підтримки СРСР. Вона досі зберігає суворі радянські риси і багато що в ній описано не сучасно.
Комітет з прав дитини, який зараз працює в ООН, продовжує додумувати основні моменти Конвенції. Комітет працює сучасно, і Стефанія пропонує орієнтуватися з його актуальні підходи загального характеру, які пояснюють сучасніші формулювання до положень самої Конвенції.
— У тому числі я маю на увазі коментарі загального характеру щодо ситуації дітей у міграції. Там розставлені всі правильні акценти, і саме ці акценти ми намагаємось брати за основу нашої кампанії. Тим більше, що вони можуть бути застосовані до всіх країн, які підписали цю Конвенцію.
Регіональних аналогів цього основного документа мало, зокрема й у регіоні Східної Європи. Є Кишинівська Конвенція – Угода про співробітництво держав – учасниць Співдружності Незалежних Держав з питань повернення неповнолітніх у держави їх постійного проживання, за якою дітей вимушено віддають назад до країни, звідки вони тікали.
Чому термін «вразливі групи» слід уточнювати
Стефанія наголосила, що у її розумінні вразливі групи — це не просто діти чи дорослі з особливими потребами. Це діти, яких можуть дискримінувати, люди з інвалідністю – в контексті вразливості до міграції. Тобто всі, до кого можуть гірше ставитись через різні етнічні, релігійні, гендерні особливості.
— Наприклад, під час війни актуально, коли в паспорті записана одна стать, а за зовнішнім виглядом — уже інша. При перетині кордону це стає проблемою. З такими випадками ми стикалися ще 2014 року. Я хочу сказати, що часто стикаюся із ситуацією, коли дискримінацією називають усе, що не подобається: забороняють курити у літаку, вимагають вакцину для відвідування заходу. Звичайно, зводити все до такого широкого тлумачення марно. Для дискримінації має бути спектр підстав, зазвичай вони окреслюються рішеннями Ради Європи та Комітетів з прав людини ООН. Потрібно орієнтуватися на критерії: ґендерні, расові, етнічні, пов’язані з віком, релігією. Ми особливо уважно дивимось на ці групи.
Необхідно забезпечити додаткові заходи для подолання вразливості до дискримінації. Яскравим прикладом тут є право на освіту, яке зараз порушено у мільйонів дітей в Україні, а також тих, хто виїхав. Для багатьох створені умови навчання онлайн, але не багато хто може ними скористатися, особливо це стосується дітей з найбідніших верств населення, наприклад, ромської національності. Найчастіше вони просто не мають потрібних пристроїв, щоб усі діти в сім’ї вчилися дистанційно, навіть якщо вони нікуди не виїжджали, а якщо виїхали — тим більше. Чи зможуть вони взагалі повернутись до шкільної освіти? Спеціальна антикризова програма з права на освіту має бути розроблена з урахуванням цих груп.
— Ще одна часта проблема, коли діти, вивезені зі східних регіонів країни, погано знають українську мову, бо в сім’ї розмовляли російською. Але в країнах, які приймають біженок, багато шкіл для українців відкривають українською мовою, і східноукраїнські діти мають вчити українську, що в еміграції зробити складно. При перекладі всієї освіти українською мовою про це теж треба думати і якось готувати дітей, аби через відсутність середовища частина з них просто не залишилася без освіти. Загалом міграція через війну в Україні показала зовсім інше ставлення країн Європейського Союзу до людей, яким потрібна допомога. Можливо, це початок нового періоду та робота над складними ситуаціями, в яких опинилися діти-біженці з Афганістану, Сирії та Іраку. Хочеться вірити, що такий новий підхід поширюватиметься на всіх дітей, які потребують притулку або стали жертвами війни.
Повний запис лекції доступний за посиланням (російською). В описі відео знайдете також багато корисних посилань по темі.