Порушення прав дітей з України, що вивезені до Росії та Білорусі у результаті російської військової агресії

Антидискримінаційний центр «Меморіал»-Брюссель публікує другу доповідь про стан дітей в Україні під час війни 2022-2023 років, підсумки моніторингу ситуації в рамках кампанії #crossborderchildhoodua.

Презентація доповіді відбудеться у Брюсселі 20 червня.

Проблема порушення прав дітей, що вивезені під час військових дій з України до Росії та Білорусі, надзвичайно актуальна. Можливо, ніколи раніше тема саме дитячих прав не привертала до себе такої значної уваги: адже права дитини часто не сприймаються як ключова правозахисна тема, опиняючись у тіні інших – краще вивчених проблем. Але у 2023 році саме до порушення міжнародного права щодо українських дітей країною-агресором – РФ – прикута увага міжнародних правозахисних структур.  Пов’язано це з тим, що з-поміж багатьох військових злочинів, які вчиняла Росія щодо українського населення, саме вивезення дітей виявилося найбільш очевидною ознакою порушення норм міжнародного права, що призвело до порушення справи Міжнародним кримінальним судом у Гаазі. Збору даних про насильницьке вивезення, зокрема неповнолітніх громадян України без супроводу, а також дітей з дитячих будинків, інтернатів, притулків та лікарень присвячено вже багато правозахисних досліджень.

Варто відмітити, що у багатьох випадках ситуацію цю розглядають через призму доведення військових злочинів, порушення правил військового часу, спроби відібрати у дітей їх громадянство та політичну ідентичність, тим самим поправши права народу України. Але у проблеми Українських дійтей в РФ та РБ є й інший – не менш важливий – аспект: порушення власне прав дитини у тому сенсі, как вони розуміються Конвенцією ООН з прав дитини, всього комплексу прав на життя у сім’ї, здоров’я, емоційний та соціальний добробут, захист від дискримінації, освіту, відпочинок, дозвілля і багато іншого. Ці права українських дітей, що опинилися у 2022-2023 рр. у РФ і РБ, також постійно порушуються,а моніторинг ситуації ускладнений, подекуди навіть майже неможливий. 

Йдеться при цьому про сотні тисяч дітей – тих, хто жив або живе в так званих ПТР (пунктах тимчасового розміщення), – часто разом з батьками або іншими родичами, у важких матеріальних умовах, з мінімальними можливостями подолання психологічної травми війни та від’їзду з рідних місць, майже без підтримки у питаннях освіти, без захисту від насилля (зокрема нерідко, на жаль, сімейного насилля), без шансів на збереження зв’язку з друзями та близькими, що залишилися в Україні. 

При створенні цієї доповіді з дослідження становища українських дітей, вивезених до РФ і РБ під час війни впродовж 2022-2023 рр., автор прагнули поєднати обидва підходи: розглядати як порушення норм міжнародного права щодо українських дітей та їхніх сімей, так і порушення базових прав дитини, гарантованих КПД ООН. 

Дані про кількість українських біженців, які публікувались в офіційних російських джерелах, були спрямовані на пропагандистський ефект і суттєво відрізняються. Незалежні правозахисники вважають, що офіційно оприлюднені дані (понад 5 млн.  прибулих) завищені, але оцінити число біженців точно неможливо (доповідь Комітету «Громадянське сприяння»: «Скільки біженців з України перебуває в Російській Федерації?», 10.03.2023). За даними УВКБ ООН, заснованими на статистиці з країн перебування біженців, у країні-агресорі Росії та спів-агресорі Білорусі станом на 9 травня 2023 2 875 215 осіб значилися як біженці з України. 

У нашій доповіді слово «біженці» використовується не в строго юридичному сенсі (що набули статусу біженця), а означає всіх людей, які вимушено залишили територію України через військову агресію Росії. З точки зору статусу в Росії та громадянства, підтверджені дані МВС РФ  про вихідців з України за 2022 такі (цитується згідно доповіді «Громадянське сприяння», 2023): 

• Статус біженця у строгому сенсі запитали 75 осіб, отримали   – 5 (п’ять!) осіб; 
• Статус «тимчасовий прихисток на строк до року» запросили 98 758 разів, привласнили його 97 591 разів, на кінець 2022 року його мали 65 374 вихідців з України, які жили на той момент у РФ (різниця пояснюється тим, що прохачі/одержувачі цього статусу могли виїхати або отримати в РФ громадянство, дозвіл на проживання, дозвіл на тимчасове проживання);
• Статус «вимушений переселенець», котрий теоретично міг би бути наданий комусь з тих, хто приїхав після 24 лютого, отримали у 2022 році лише 17 осіб (скільки саме з них з України невідомо);
• Російське громадянство у 2022 році було присвоєно 303 786 вихідцям з України (у тому числі жителям т.зв. «ЛНР» і «ДНР», які МВД РФ враховувалось окремо), проте з високою ймовірністю більша їх частина – це не біженці, які приїхали у Росію у 2022 році, а ті, хто продовжував жити у Донецькій, Луганській та Херсонській областях. Втім, слід зазначити, що внаслідок масованої паспортизації у період 2019-2021 років. до російського громадянства було прийнято близько 750 тис. жителів окупованих територій Луганської та Донецької областей (за експертними оцінками, це близько 95% від усіх 793 308 осіб, які отримали громадянство в Ростовській області, куди організовано звозили людей);
• Громадяни України, що мають ДТП (дозвіл на тимчасове проживання), наприкінці 2022 року складали 35 806 осіб; громадяни України, що мають посвідку на проживання, на кінець 2022 року становили 71 323 особи – скільки з них вимушено прибули після 24 лютого, невідомо.
• Громадяни України, що не мають перерахованих страусів, стали на міграційний облік (що є обов’язковим для всіх іноземців в РФ) у 2022 році  1 154 384 рази, окремо враховані ті, що приїхали з т.зв. «ДНР» та «ЛНР» (ймовірно, документовані паспортами цих невизнаних «республік») близько 84,5 тис. разів. Для оцінки тих, хто в’їхав у РФ після 22 лютого 2022 року, ця статистика нерелевантна, оскільки це число реєстрацій, а не людей.

Дані про кількість українських дітей, що опинилися в Росії, у російських джерелах так само спекулятивні: у матеріалах російських ЗМІ, присвячених початку 2022-2023 навчального року, повідомлялося, що на той час на території РФ було приблизно 550-600 тис. дітей-біженців, але що до шкіл 1 вересня 2022 року пішли менше половини з цього числа. Уповноважена з прав дитини Марія Львова-Бєлова повідомила, що після 24 лютого 2022 року в Росію з України та «ДНР»/«ЛНР» прибуло понад 730 000 дітей (прес-конференція у МЗС РФ, 4.04.2023).

Станом на 30 травня 2023 року Україна ідентифікує як депортованих на територію РФ 19 484 дітей, 371 депортованих дітей вдалося повернути в Україну (державний сайт «Діти війни»). Там само йдеться про те, що на підставі відкритих російських даних, що в Росію депортовано близько 744 000 українських дітей.

У лютому 2023 року Микола Кулеба, що займався поверненням дітей в рамках рятувальних місій фонду Save Ukraine, заявив Радіо Свобода про більш ніж 1,5 млн. українських дітей, що опинилися з 2014 року на території Росії та окупованих Росією територіях  (відеорепортаж на Радіо Свобода, 7.02.2023, «Вони – наци\ія, а ми – ніхто»: розповіді депортованих дітей»).

Білорусь для українських біженців виявилася скоріше транзитною країною. Хоча через неї у різних напрямах рухався великий потік людей, ймовірна кількість тих, хто залишився в Білорусі на кінець 2022 року, – близько 9 000 осіб (дані опитування МОМ за допомогою інструменту Displacement Tracking Matrix, період з 4 червня по 5 серпня 2022 року). та період з 1 вересня до 30 листопада 2022 р.). Про нав’язування біженцям громадянства Білорусі немає даних.

Про дітей з України, що опинилися після 24 лютого 2022 на території Білорусі, значно менше інформації, ніж про тих, що опинилися на території Росії. З аналітичних публікацій можна відмітити попередню доповідь опозиційної групи у вигнанні «народне антикризове управління», моніторингову доповідь Міжнародного центру цивільних ініціатив «Наш дім».

Українські діти, що опинилися на території Росії та Білорусі після 24 лютого 2023 року, здебільшого належать до таких груп: 

1) Діти, що мають батьків, але опинилися без супроводу / діти з інституцій

• діти, що перебували на момент захоплення у таборах відпочинку або санаторіях, як такі, що мають батьків, так і вихованці дитячих закладів, котрі опинилися по різні боки фронту зі своїми батьками / опікунами. 

– діти з вже окупованих територій, котрі зі згоди батьків / опікунів поїхали «на відпочинок» у Крим, південні регіони Росії чи Білорусь, а потім місця їхнього проживання були деокуповані.

– діти з неокупованих територій, батьки яких жодного дозволу на вивіз дітей до Росії не надавали, але місцевості, де були розташовані заклади відпочинку, у 2022 перейшли під контроль російських окупаційних військ.

• діти, розлучені з батьками під час боїв або під час вимушеної евакуації на територію Росії (наприклад, на російських пунктах фільтрації);
• діти, що втратили під час війни родичів та знаходилися на території бойових дій без 

Діти з цієї групи були організовано переміщені на територію РФ, пр чому дітей з дитячих закладів на території так званих «ДНР» і «ЛНР» почали організовано ввозити до Росії що до вторгнення, з середини лютого 2022 року. Діти спочатку утримувалися в лікарнях, таборах, санаторіях та інших тимчасових притулках, перевозилися в глиб російської території, поміщалися там до дитячих закладів. Деякі з дітей, які не мали батьківського піклування, були передані під опіку в російські прийомні сім’ї. Під приводом подолання формальних перепон для сімейного влаштування та отримання соціальної та медичної допомоги їм було надано російське громадянство. Про передачу дітей без супроводу у прийомні сім’ї Білорусі даних немає. 

Повернення дітей до батьків з іншого боку фронту виявилось ускладненим або поки що не відбулося: російська сторона віддає дітей. як правило, тільки особисто їх законним представникам, а тривалий шлях з прифронтових районів України через кордони не всім батькам /опікунам вдається подолати, зокрема з фінансових причин. Повернення ж дітей з дитячих закладів ще більш проблематичне. 

У Білорусь «на відпочинок» діти зникають з окупованих територій через Росію (з Ростовської області), і даних про проблеми з їхнім повернення на попереднє місце проживання наразі немає. Однак з деокупацією та повернення та повернення територій під контроль України ситуація змінюється, і ризик бути надовго розлученими з батьками залишається. Відомо, що близько 1000 дітей із Донецької області перебували у таборі «Дубрава» у Солігорському районі Мінської області у вересні-жовтні 2022 року, близько 300 – у квітні 2023 року, у квітні-травні планувалося привезти ще близько 1000 дітей. Частина дітей безперечно приїхали за згодою батьків, проте у ЗМІ стверджувалося, що серед тих, хто приїхав, є діти без батьківського піклування. Наприклад, повідомлялося про те, що «Діти-інваліди з Донбасу та Запоріжжя прибули на оздоровлення до Білорусі. В зоні бойових дій деякі з дітей втратили батьків» (Sputnik Беларусь, 25/04/2023).

2) Діти, що виїхали до Росії чи Білорусі разом з батьками / опікунами 

Якщо сім’я евакуювалася самостійно, то вони так само самостійно шукали шляхи облаштування. Якщо це була організована евакуація «в екстреному масовому порядку», то в Росії, як правило, спочатку такі сім’ї проводять деякий – іноді тривалий, більше року – час у ПТР (пунктах тимчасового розміщення). У подальшому такі сім’ї легалізуються у Росії (отримують прихисток / у спрощеному порядку російське громадянство, ДТП або посвідку на проживання, знаходять роботу та житло), або ж повертаються на попереднє місце проживання на тимчасово окуповані території України, або виїжджають до країн Європи та набувають там статусу тимчасового захисту як громадяни України. У ПТР надовго залишаються найбільш вразливі люди, без родинних та інших зв’язків інших країнах. Водночас потрапити до ПТР тим, хто евакуювався самостійно, практично неможливо.

Організований прийом біженців у Білорусі (з чернігівської області України до Гомельської області) здійснювався, починаючи з лютого 2022 року, у трьох санаторіях у Гомельській області за фінансової підтримки гуманітарних організацій (ЮНІСЕФ, МОМ), які ще присутні в країні.Біженцям надавали безоплатне проживання та харчування впродовж трьох місяців з моменту прибуття. За три місяці було необхідно зареєструватися в міграційній службі, щоб отримати додатковий захист та дозвіл на проживання. Деякі сім’ї, за словами опитаних волонтерів, не хотіли набувати такого статусу через побоювання, що після запиту допомоги в Білорусі вони не зможуть повернутися до України. При цього біженці, що не отримали жодного офіційного статусу, не могли користуватися заходами державної соціальної підтримки. Дозвілля для сімей з дітьми, доставку та безкоштовний розподіл продуктів здійснювали самоорганізовані волонтерські групи. Після закриття програми розміщення у санаторіях адресну допомогу з житлом вразливим українським сім’ям надає МОМ (тимчасовео проживання у хостелі). Посібників, виплат, системи компенсацій на проживання для українських біженців у Білорусі не передбачено.

Порушення Росією міжнародного гуманітарного права щодо українських дітей – IV Женевської конвенції про захист цивільного населення під час війни – документуються багатьма експертними групами (наприклад, коаліцією T4P (Tribunal for Putin Initiative), заснованою українськими правозахисними організаціями – Харківською правозахисною групою, Українською Гельсінською правозахисною спілкою, Центром громадянських свобод). Вже оприлюднено кілька важливих доповідей як українських правозахисних організацій (наприклад, доповідь коаліції «Ukraine. 5 am» «Депортація громадян України з території ведення активних бойових дій чи тимчасово окупованої території України на територію Російської Федерації та Республіки Білорусь», січень 2023 року; Харківського інституту соціальних досліджень та благодійного фонду «Голоси дітей» «Діти в Україні: майже рік війни» (Діти в Україні: майже рік війни)), а також міжнародних. Зокрема, 15 березня 2023 року було опубліковано доповідь Незалежної міжнародної комісії, створеної відповідно до Резолюції 49/1 Ради ООН з прав людини (4 березня 2022 року) щодо розслідування порушень прав людини та міжнародного гуманітарного права в контексті агресії РФ проти України. Багато експертів говорять про порушення Конвенції ООН про запобігання злочину геноциду та покарання за нього (1948); дії російських військових в Україні були кваліфіковані як геноцид парламентами низки країн, злочини геноциду закликали розслідувати Парламентська асамблея Ради Європи (резолюція 2495 (2023), 27 квітня 2023 року).

Військові злочини Росії щодо дітей настільки наочні, що Міжнародний кримінальний суд пред’явив саме їх президенту РФ та уповноваженій з прав дитини, виписавши ордер на їхній арешт. 

Офіційна позиція Росії з питань переміщення дітей на територію Росії  у найповнішому вигляді викладена у бюлетені «Діяльність уповноваженого при президенті РФ з прав дитини Марії Львової-Бєлової щодо захисту дітей під час спеціальної військової операції» №1/2023 (4 квітня 2023 року), публічних виступах та інтерв’ю Львової-Бєлової. Саме структурі уповноваженого з прав дітей делеговані питання, що стосуються переміщення до Росії Українських дітей.  

Міжнародний кримінальний суд,  що видав ордер на арешт президента РФ Володимира Путіна та уповноваженої з прав дітей Марії Львової-Бєлової., апелював до порушення Росією Женевських конвенцій та військовим злочинам щодо українських дітей, перерахованих у Римському статуті: ст.8(2)(а)(vii) – «незаконна депортація чи переміщення чи незаконне позбавлення волі» та ст.8(2)(b)(viii) – «переміщення прямо чи опосередковано, державою, що окупує, частини її власного цивільного населення на окуповану нею територію, або депортація або переміщення населення окупованої території або окремих її частин у межах або за межі цієї території».

Стаття 49 IV Женевської конвенції свідчить: «Індивідуальні чи масові насильницькі переміщення, а також депортації тих осіб, що захищені, з окупованої території на територію держави, що окупує або ж на територію будь-якої іншої країни, окупованої чи ні, заборонені, незалежно від їхніх мотивів». Виключення становлять евакуацію в цілях безпеки, що здійснюється виключно тимчасово, в межах окупованої території, з забезпеченням максимально можливих умов та безпеки. Стаття наказує обов’язкове негайне інформування про будь-які переміщення та евакуації т.зв. “держави-покровительки” (Protecting Power) – третьої країни, яка виконує роль дипломатичного посередника між конфліктуючими країнами. У випадку Росії та України такої країни не існує (про відповідний мандат Україна домовилася зі Швейцарією у серпні 2022 року, однак Росія його не визнала). Конвенція (ст. 11) передбачає, що роль посередника може відігравати міжнародна гуманітарна організація (наприклад, Червоний Хрест).

Конвенція ООН про запобігання злочину геноциду та покарання за нього (1948) відносить до геноциду «дії, що здійснюються з наміром знищити, повністю або частково, будь-яку національну, етнічну, расову чи релігійну групу як таку», у тому числі «насильницьку передачу дітей з однієї людської групи до іншої» (ст.II). Апелюючи до порушення Росією цієї конвенції щодо українських дітей, експерти мають на увазі як недобровільне переміщення дітей, так і позбавлення їхніх зв’язків з Україною, українською ідентичністю, культурою, мовою.

Конвенція ООН з прав дитини встановлює право не бути розлученими з батьками (ст.9); право на возз’єднання сім’ї, (ст.10); зобов’язує державу боротися з незаконним переміщенням та неповерненням дітей з-за кордону   (ст.11).

Таким чином, до порушень, пов’язаних з незаконним переміщенням  (ст.49 IV Женевської конвенції), належать: 

• недобровільне переміщення дітей, не виправдане міркуваннями безпеки чи медичними показаннями;
• переміщення не у межах окупованої території», а російські регіони, іноді дуже віддалені;
• відсутність відповідного інформування про переміщених дітей; 
• вивіз дітей на тривалий термін, відсутність організованого повернення дітей до законних представників.  

Офіційна позиція Росії щодо переміщення дітей містить такі аргументи: евакуація здійснювалася з метою порятунку дітей їх небезпечних районів бойових дій; батьки відправляли дітей «на відпочинок» добровільно; дітей, які мають родичів, не утримували, сім’ям негайно допомагали возз’єднатися; дітей, позбавлених батьківського піклування, поміщали в прийомні сім’ї виходячи з найкращих інтересів дитини, переважна форма сімейного влаштування дітей без супроводу в Росії – попередня (тимчасова) опіка, тобто поміщення до опікунської сім’ї на термін до 6 (у виняткових випадках до 8) місяців .

Аргумент російської сторони про правомірність евакуації дітей із зони бойових дій з метою їхнього порятунку міг би мати право на існування лише в тому випадку, якби ця евакуація відповідала вимогам, встановленим гуманітарним правом (тимчасовість, забезпечення безпечного та негайного повернення на місця колишнього проживання, інформування). Як свідчить доповідь Незалежної міжнародної комісії ООН, «у жодній із ситуацій, розглянутих Комісією, … переміщення не були виправдані міркуваннями безпеки чи медичними показаннями. Як видається, немає жодних ознак того, що переміщення дітей на підконтрольну українському уряду територію було неможливим». Під час документування військових злочинів Росії відмічаються численні випадки перешкоджання евакуації цивільного населення на підконтрольну Україні територію, блокування гуманітарних коридорів, обстріл транспорту, на якому жителі зон бойових дій намагалися виїхати у бік України. У таких випадках евакуація у бік Росії було єдино можливою врятуватися. 

Особливий цинізм аргументації про вивезення дітей з метою їхнього порятунку полягає в тому, що небезпека для дітей створила сама Росія, причому цілеспрямовано та заплановано. Це доводиться тим, що організований вивіз дітей з дитячих установ на територій т.зв. «ДНР» та «ЛНР» до Росії розпочалися ще до повномасштабного вторгнення російських військ, – у середині лютого 2022 року. Саме тоді російські регіони вже вжили заходів з підготовки прийому біженців (постанови виконавчих органів російських регіонів про організацію пунктів тимчасового розміщення біженців були прийняті до вторгнення, порівн. така постанова уряду Ленінградської області, датована 22 лютого 2022).

Українські правозахисники  свідчать, що українська влада не встигла відповідним чином організувати евакуацію закладів (не тільки дитячих) через раптовість нападу та блокування безпечних шляхів виїзду з окупованих територій. 

«Я, наприклад, знаю про те, що керівники цих закладів діяли на власний страх та ризик. Тому що на початку, коли зрозуміли, що територію окупують, почали роздавати дітей батькам, хто їх мав. І коли росіяни прийшли, то ці заклади були порожні чи напівпорожні. Так відбувалося не лише на Херсонщині, а й на Донеччині, на Луганщині. Очевидно, що відповідальність держави є, що такі заклади не мали шансу для евакуації та не мали планів дій на випадок окупації. Дуже важливо, щоб органи влади на рівні областей вчасно ухвалювали рішення про евакуацію закритих закладів та евакуацію загалом».
Олена Луньова, директорка з адвокації Центру прав людини  ZMINA, 13.03.2023.

Що стосується добровільної відправки дітей з вже окупованих територій до таборів відпочинку, то багато хто з батьків дійсно погодився відправити дітей безкоштовно на оздоровлення, прагнучи хоча б тимчасово забезпечити дітям безпеку та кращі умови. Однак добровільність та усвідомленість згоди батьків у багатьох випадках можуть бути поставлені під сумнів, оскільки самі умови війни та прихована загроза з боку окупаційних сил є умовами примусу. Як показано у доповіді Єльської школи охорони громадського  здоров’я (Каве Хошнуд, Натаніель А. Реймонд, Кейтлін Н. Ховарт та ін. «Систематична програма Росії з перевиховання та усиновлення дітей з України», 14 лютого 2023 р., Лабораторія гуманітарних досліджень Йєльської школи охорони громадського здоров’я, Нью-Хейвен), існують численні свідчення примусового характеру такої згоди: у деяких випадках батьки оформлювали довіреність відносно неназваного агента; в деяких випадках є підстави вважати, що батьки відмовлялися відправляти дітей до табору, але їхня думка була проігнорована; конкретні пункти згоди, яку дали батьки (такі, як термін перебування та процедуре поверненя дітей до сім’ї) були порушені.  

Згідно з доповіддю Єльської школи охорони громадського  здоров’я, організований вивіз дітей з інтернатів та інших дитячих закладів з територій так званих  «ДНР» та «ЛНР» почався щонайменше з середини лютого 2022 року; з окупацією інших регіонів України у табори відпочинку та інші заклади було вивезено дітей з Донецької, Луганської, Херсонської, Миколаївської, Запорізької, Харківської областей (дослідження простежили долю близько 6 000 дітей). 

Дослідження виявило принаймні 43 установи, куди діти були переміщені як на короткий час, так і на тривалий термін. Вони розташовані по всій території Росії – від близьких Криму, Ростовської області, Краснодарського краю до Уралу, Сибіру та Далекого Сходу. Підтвердження цьому можна знайти у російських відкритих джерелах:

19 лютого 2022 року до спортивно-оздоровчого табору «Ромашка» під Таганрогом (Ростовська область) спеціальна автоколона привезла близько 500 дітей із дитячих будинків та будинку-інтернату з «Донбасу» (повідомлення «Російської газети», 19.02.2023). З інших повідомлень випливає, що ці діти прибули з інтернатів Донецька та Вуглегірська, частина з них опинилась у Московській області, 27 були передані там під опіку (розслідування «Верстки», з посиланням на уповноваженого з прав дитини Московської області, 29.06.2022).

20 лютого 2022 року до Ростов-на-Дону привезли 74 сироти з луганського Будинку дитини (офіційне повідомлення  керівництва Ростовської області, 20 лютого 2022 року). У цей момент, ще до вторгнення російської армії, у ПВР Ростовської області вже було 6,5 тис. біженців, у т.ч. 2,7 тис. дітей.

4 жовтня 2022 року на «Новини Липецька» повідомили про привезені 38 дітей 8-17 років із «ДНР», які втратили батьків і стали сиротами, із запрошенням охочих взяти під опіку цих дітей (заголовок новини – «У Липецькій області можна усиновити дітей-сиріт з Донецької народної республіки»). Діти були розміщені у різних організаціях Липецької області.

На початку жовтня 2022 близько 60 дітей 5-16 років, у тому числі з обмеженими можливостями здоров’я, з дитячих будинків «ДНР» прибули до Наришкінської школи-інтернату в Орловській області.

З повідомлень російських ЗМІ випливає, що діти з донецького інтернату №1 були розподілені по 5 російських регіонах, з яких точно встановлені Кіровська область (Поволжя), де 39 дітей розмістили по 4 інтернатах Кіровської області та збиралися влаштовувати до прийомних родин (повідомлення місцевих ЗМІ, 1.10). 2022), та Башкортостан, куди потрапили 32 дитини 7-11 років та були розподілені за трьома центрами сприяння сімейному вихованню в Учалах, Кумертау та Кугарчинському районі Башкортостану (повідомлення ЗМІ, 25.10.2022).

Бюлетень М.Львової-Бєлової (квітень 2023 року) повідомляє: переміщення близько 2000 дітей з інтернатних установ «ДНР» та «ЛНР» на територію Росії у лютому 2022 року здійснювалося за зверненням глав невизнаних республік до влади РФ «із проханням прийняти цивільних осіб на своїй території»; діти з ДНР згодом були влаштовані до російських прийомних сімей або дитячі установи у регіонах Росії; діти з «ЛНР» повернулися до своїх установ у повному складі, а згодом частина з них була влаштована під опіку в російські прийомні сім’ї. «Загалом під опікою в російських прийомних сім’ях опинилися 380 дітей-сиріт із «ДНР» та «ЛНР».

Прес-службою апарату Львової-Бєлової влаштування дітей з інтернатів у російські прийомні сім’ї в регіонах Росії, а не у «ДНР»/ «ЛНР» пояснювалося тим, що знайти сім’ю на території «республик» об’єктивно не було можливості: «Це великі сімейні групи, де кількість братів і сестер в одній сім’ї налічує від 3 до 9 осіб, це діти з інвалідністю, це та категорія, що важко влаштовується, яку на територіях республік влаштувати в сім’ю не виходило тривалий час. Діти перебували в установах по 5-9 років, і, звичайно, мріяли знайти батьків» (інтерв’ю «Милосердя.ру»: «Як дітей із нових регіонів влаштовують у російські сім’ї і як повертають родичам, розповіли у прес-службі уповноваженого при президентові РФ з прав дитини», 21.11.2022).

Цей аргумент спростовує слова міністера сім’ї, праці та соціального захисту населення Республіки Башкортостан Лєнари Іванової (повідомлення ЗМІ, 25.10.2022) про те, що у 10 дітей з групи, що прибула до Башкортостану (загалом приїхало 32 дитини віком 7-11 років), брати та сестри потрапили до інших регіонів Росії. Очевидно, що прагнення не розлучати братів та сестер не було приводом переміщення дітей до Росії. 

Ст.49 IV Женевської конвенції зобов’язує країну-окупанта інформувати Protecting Power – країні-посередника або ту, що відіграє таку роль громадську організацію – про переміщення та евакуації населення окупованої країни. 

Безпосередньо інформувати Україну про вивезених дітей Росія відмовляється, мотивуючи це тим, що з українського боку апарат уповноваженого з прав дітей не було зафіксовано жодних звернень. Про це заявила 4 квітня 2023 Марія Львова-Бєлова на прес-конференції у МІД РФ, коли вона звернулася скоріше до українських батьків, що шукають свої дітей:

«Що стосується списку дітей — мені завжди цікаво, про які саме списки йде мова? Почнемо з того, що офіційно ніхто не звертався. Заяви у ЗМІ, публікації у соцмережах не є офіційним каналом. Жодного офіційного звернення не було. Погодьтеся, що трохи дивно. … Дайте нам списки батьків, які шукають своїх дітей, і ми їх знайдемо. … Ці діти здебільшого з дитячих будинків. Вони знають, хто їх упродовж 8 років обстрілював. Які списки? Куди я що подаватиму? Агресорам? Гвалтівникам? Ось коли я ці списки передам і коли я цих дітей передаватиму Україні, ось тоді мене можна судити».

Під «публікаціями у соцмережах», вочевидь, мається на увазі звернення віце-прем’єра України Ірини Верещук у її телеграм-каналі, адресоване уповноваженій з прав людини Тетяні Москальковій та уповноваженій з прав дітей Марії Львовій-Бєловій (від 18 березня 2023 року), з пропозицією передати українській стороні списки дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, які перебувають на тимчасово окупованих територіях України та території Росії.

У бюлетні Львової-Бєлової стверджується, що апарат уповноваженого оперативно допомагає усім законним представникам дітей, хто звернувся, в індивідуальному порядку, а аткож контактує з Міжнародним Червоним Хрестом. Той факт, що розміщення дітей на території РФ  здійснюється організовано, а повненння дітей – у індивідуальному порядку, суттєво укладнує возз’єднання дітей з їхніми законними представниками, а повернення дітей, що вивезені у складі закладів, ускладнено ще більше.  

Апарат Львової-Бєлової стверджує, що для повернення дітей, що опинилися у таборах відпочинку з іншого боку фронту від батьків, не було перешкод: дітей негайно повертали як особисто батькам, так і через довірених осіб (наприклад, волонтерів), – у індивідуальному порядку, хоча за наявності доброї волі влада РФ цілком могла створити гуманітарні коридори на підконтрольні Україні території або організований виїзд через країни ЄС.

Однак існує безліч свідчення батьків про те, що їм пропонувалося тільки особисто забирати дітей, тому повернення дітей розтягувалося на невизначений термін.  Українські правозахисники стверджують, що практика повернення дітей за довіреністю з’явилася далеко не одразу – перший такий відомий випадок відбувся уже у 2023 році ((Дар’я Касьянова, програмний директор благодійного фонду «СОС Дитячі містечка Україна», матеріал BBC 27 квітня 2023 року). Для потрапляння до дитячих таборів у Краснодарському краї батьки мусили через декілька країн Європи (країни Балтії, Білорусь) потрапити до Росії, і потім перетнути ї з півночі на південь. Не всі мали закордонні паспорти, достньо матеріальних засобів. Про допомогу у поверненні дітей, у тому числі матеріальну, яку надають благодійні фонди Save Ukraine та «СОС Дитячі містечка Україна», багато батьків не знали.

Згідно з доповіддю Єльської школи охорони громадського  здоров’я, приблизно у 10% таборів, куди російська влада організовано звозила дітей з окупованих територій України, їхнє повернення батькам було припинено. Відомо принаймні про 4 табори, де заплановані терміни перебування дітей були суттєво перевищені: «Артек», «Променистий» та «Орлятко» (Крим), «Ведмедик» (Краснодарський край).

Повернення додому до Балаклії Харківської області 14-річного підлітка, відправленого наприкінці серпня 2022 року до табору відпочинку «Ведмедик» (Краснодарський край, під Геленджиком), відбулося лише наприкінці березня 2023 року. Спочатку його мати намагалася забрати хлопчика самостійно, але змогла це зробити не одразу через матеріальні труднощі. При спробі перетнути кордон Росії в Естонії з’ясувалося, що їй заборонено в’їзд до Росії через незначне порушення міграційних правил у минулому. Після звернення до апарату Львівсько-Білової матері було дозволено повернути дитину не особисто, а за дорученням. В Україну цього підлітка привезла родичка іншої дитини у тому ж становищі. Повернення стало можливим за фінансової підтримки благодійного фонду СОС Дитячі містечка Україна.
Див. Матеріал BBC, 27.04.2023.

Широкого розголосу набула історія самотнього батька з Маріуполя Євгена Межевого, котрого розлучили з його трьома дітьми під час фільтрації при евакуації на підконтрольну Росії територію, – єдино можливому у за тих обставин способі вибратися з-під обстрілів. 

Дітей помістили в одну з лікарень Донецька, а Євгена відправили до табору військовополонених в Оленівці, де він провів 45 днів, піддавався допитам та тортурам. 26 травня 2022 року Євгена відпустили, але побачитися з дітьми не зміг, оскільки 27 травня їх у складі групи з 31 дитини  відвезли автобусом до Ростова, а звідти літаком відправили до Москви. Діти опинились у дитячому таборі «Поляні» у Підмосков’ї. 16 червня старша дитина повідомила, що дітей збираються або передати до дитячого будинку, або усиновити, і що батько має п’ять днів, щоб забрати дітей. За допомогою волонтерів Євгену вдалося швидко дістатися до Підмосков’я та забрати дітей. Потім волонтери допомогли йому виїхати з дітьми до ЄС.

Бюлетень аппарату повідомляє, що більшість дітей, що поїхали «на відпочинок», повернулися до законних представників: з 2360 дітей, які перебували на відпочинку в жовтні 2022 року, станом на 3 квітня 2023 року в Краснодарському краї залишалося 2 дитини, у Криму – 38. 14 квітня 2023 року Марія Львова-Бєлова у своєму телеграм-каналі повідомила, що «з жовтня більше 2,5 тисячі дітей повернулися у рідні сім’ї з таборів відпочинку, незважаючи на складності, що виникли»: з таборів у Краснодарському краї всі діти були повернуті, в Криму залишалися 8 дітей.

Утримання на окупованій території або у регіонах Росії та труднощі з поверненням стосуються не тільки дітей, що застрягли у таборах відпочинку. Наявні випадки організованого вивозу дітей з інвалідністю, до закладів на підконтрольній Росії території. Це, зокрема, інтернат в Олешках (Херсонська область), де за російської адміністрації спостерігався поганий догляд за дітьми.   

У березні 2023 року  з матір’ю возєднався 16-річний підліток з аутизмом, котрого вивезлиу складі будинку-інтернату в Олешках (Херсонська облість). Мальчик знаходився в інтернаті постійно, батьки його навідували і регулярно забирали на короткий час. Доступ до інтернату для батьків виявився закритим після підриву Антонівського мосту, батьки залишилися в Херсоні, а територія, де розташований інтернат, перейшла під контроль російських військових. Російська адміністрація назначила нового директора інтернату. У листопаді 2022 року дітей з інтерната вивезли, підліток потрапив у  психіатричну лікарню в Сімферополі, про що батьки дізналися з телеграм-каналів. Зв’язку з дитиною не було, бо хлопець не говорить, а інші діти в силу ментальних особливостей не могли повідомити по мобільному зв’язку, де вони знаходяться. Мати хлопця за підтримки фонду Save Ukraine оформила загранпаспорт і поїхала в Крим у складі групи матерів дітей у такому ж стані. Маршрут пройшов через Польщу, Білорусь, переліт Мінськ – Москва, звідти до Ростова, Анапи й далі в Крим, де в Білогірському інтернаті для дітей з інвалідністю недалеко від Сімферополя знаходився хлопець у складі 7 дітей з інтернату в Олешках. Матері видали справку, що в Білогірський Інтернат хлопець поступив із сильною втратою ваги і з пролежнями, що може свідчити, що при новому директорі інтернату в Олешках його прив’язували до ліжка, так як зазвичай хлопець дуже рухливий, не сидить і не лежить. За словами матері, близько 100 дітей з інтернатів в Олешках були розподілені між інтернатами в Білогірську (36 осіб) і Скадовську (решта), і охорона викликала дітей, у котрих не було рідних. З моменту вивозу дитини до повернення до матері минуло 8 місяців.
Див. Медуза, 31.03.2023. 

Труднощі з возз’єднанням з родиною відчували діти. що опинилися на момент вторгнення у санаторіях. Відома історія 6 дітей з дитячого будинку сімейного типу, котрі возз’єдналися з прийомними батьками лише у червні 2022 року. 

В маріупольському санаторії ім. Крупської в березні 2022 року під обстрілами залишилася група з 19 дітей, якою опікувався нечисленний  персонал санаторію. Шість з них – з дитячого будинку сімейного типу, які знаходилися в санаторіях з січня та на початку березня повинні були приїхати додому у Вугледар Донецької області. 18 березня волонтер спробував вивезти групу із рештою 17 дітьми на «швидкій допомозі» у Запоріжжя через відкритий гуманітарний коридор, але конкретно цей автомобіль не був пропущений військовими «ДНР». Дітей відправили в Донецьк і розмістили у туберкульозному диспансері. Прийомні батьки з трьома іншими дітьми спочатку евакуювалися у безпечні райони України, а потім виїхали в ЄС. Соціальні служби «ДНР» спочатку були готові віддати дітей тільки прийомним батькам особисто, однак вдалося передати дітей за довіреністю. Сім’я возз’єдналася у Франції 24 червня 2022.  Див. матеріал BBC, 18.07.2022.

У низці випадків діти, що знаходилися під опікою керівників навчальних закладів або дитячих притулків, були повернені на територію України або ж їм вдалося виїхати до безпечної країни.

Група з 15 дітей з притулку у Миколаївській області була примусово вивезена у Херсонську область, і потім до Росії. Керівниці притулку вдалося виїхати разом із дітьми в Грузію. Відеорепортаж ABC News, 3.02.2023.

У червні 2022 року з окупованого Донецька двох підлітків-сиріт повернув на територію України директор Маріупольського будівельного коледжу – їх офіційний опікун. Під час обстрілів Маріуполя підлітки перебували у підвалі гуртожитку коледжу разом з іншими студентами та директором. Декілька підлітків вирішили вибиратися самостійно у бік Запоріжжя, але російські військові їх не пропустили на підконтрольну Україні територію, а відправили до Донецька. Спочатку всю групу утримували у дитячій лікарні, а потім частина з них була відправлена до дитячого табору у Підмосков’я. Однак ці двоє підлітків сконтактуали з директором і попросили забрати їх. Директор особисто прибув у Донецьк та вивіз дітей. Вони продовжують навчання у коледжі, що відновив роботу  у Хмельницькому. 
Повідомлення 5.ua, 20.04.2023.

Однак деякі діти, що знаходилися під опікою директора Маріупольського будівельного коледжу, були вивезені до Росії та влаштовані у прийомін сім’ї. Один з них намагався повернутися в Україну, вийшов на зв’язок з адвокатом, але був затриманий на кордоні Білорусі («Нова газета Європа», 4.04.2023). Марія Львова-Бєлова стверджує, що хлопчик став жертвою провокації «українських агентів» і їхати не збирався (прес-конференція в МЗС РФ, 4.04.2023).

Незважаючи на те, що більшість дітей з таборів відпочинку та інших закладів змогли возз’єднатися з батьками, сам факт їх довготривалого перебування у Росії може вважатися військовим злочином. Незалежна міжнародна комісія ООН з розслідування подій в Україні документувала такі факти, як: вимога від батьків особистого приїзду за дітьми, яку не всі могли швидко виконати через складну логістику, безпекові ризики та матеріальні труднощі; перекладання відповідальності за розшук батьків та контактування з ними величезною мірою на дітей (що у випадку дітей молодшого віку робило пошук батьків особливо ускладненим); фрустрація дітей через те, що їм повідомляли про можливе поміщення у спеціальні установи або прийомні сім’ї, яке вони розуміли як постійне усиновлення чужими людьми; випадки неналежного догляду дітей-інвалідів. Все це дозволило Комісії зробити висновок про те, що«Російська влада порушила своє зобов’язання з міжнародного гуманітарного права всіляко сприяти возз’єднанню сімей, розлучених у результаті збройного конфлікту. Така поведінка може також прирівнюватися до військового злочину у вигляді невиправданої затримки в репатріації цивільних осіб» (пп.98-102 доповіді Комісії). 

Одне з положень ст.50 «Діти» IV Женевської конвенції про захист цивільного населення під час війни говорить про те, що держава, що окупує, в жодному разі не повинна змінювати їхнього громадянського стану (personal status). У контексті становища українських дітей важливими є такі аспекти: влаштування дітей у російські сім’ї (усиновлення vs тимчасова опіка); присвоєння дітям російського громадянства; питання збереження ідентичності дітей.

Видаючи ордер на арешт Володимира Путіна та дитячого омбудсмена РФ Марії Львової-Бєлової, Генеральний прокурор гаагського суда  Карім Хан у своїй заяві (17.03.2023) вказав:  «Інциденти, виявлені моїм Управлінням, включають депортацію щонайменше сотень дітей, взятих із притулків та дитячих будинків. Ми стверджуємо, що багато з цих дітей згодом було передано на усиновлення до Російської Федерації. Закон у Російській Федерації був змінений президентськими указами, виданими президентом Путіним, щоб прискорити отримання [дітьми] російського громадянства, полегшивши їхнє усиновлення російськими сім’ями».

У заяві генпрокурора МУС йде мова про «усиновлення» (adoption) українських дітей у Росії. Донедавна у зв’язку з цим термін «усиновлення» використовувався російськими офіційними особами в офіційній пресі (наприклад, «Російській газеті»), причому тими, хто за службовим обов’язком має розрізняти терміни та визначення сімейного влаштування дітей, і широко тиражувався у ЗМІ. Можливість усиновлення виразно допускалася та навіть рекламувалася російською владою в перші місяці війни, хоча, за конфіденційними повідомленнями працівників органів опіки, існувало негласне розпорядження Львовою-Бєлової про те, що жодна дитина не може бути усиновлена, поки її статус сироти та відсутності родичів не визначено на 100%.

Путін: Ви самі дитину всиновили з Маріуполя?
Львова-Белова: Так. Завдяки Вам.
(Робоча зустріч президента РФ та уповноваженої з прав дитини,  9.03.2022). 

«Поки що перші у черзі на усиновлення – 31 дитина-сирота. Всі вони військовими та волонтерами знайдені у підвалах Маріуполя та Донецька, і зараз лікуються або відпочивають». (120 російських сімей подали заяви на усиновлення сиріт з Донбасу та України, інтерв’ю Марії Львової-Бєлової, «Російській газеті» до Дня захисту дітей, 1.06.2022. В інтерв’ю кілька разів йдеться саме про усиновлення сиріт).

Попередниця Львової-Бєлової на посту омбудсмена з прав дітей, депутат Держдуми від партії «Єдина Росія» Ганна Кузнєцова: «Щоб мати можливість нашим батькам прийомним передати дітей [з «ДНР»/«ЛНР»], ми повинні укласти договір міжнародний, Держдума має його ратифікувати, РФ повинна підібрати їм сім’ї. Буде здійснена передача під усиновлення».
(Інтерв’ю цитується за відео, розслідування «Верстки», 29.06.2022).

«Російські сім’ї усиновили 350 дітей-сиріт з Донбасу, заявила уповноважена з прав дитини у РФ Марія Львов-Бєлова. Ще 1000 дітей очікують на усиновлення. «Все це [тепер] працюватиме у рамках російського законодавства. Усі бажаючі прийомні батьки у встановленому порядку зможуть взяти дітей до сім’ї. Єдине, у чому ми можемо посприяти, – це організація зустрічі або, наприклад, [можемо] привезти дітей, бо там неспокійна ситуація, і не кожна сім’я може доїхати [познайомитись з дитиною]», – повідомила омбудсмен. За її словами, з підвалів Маріуполя була вивезена 31 дитина: «Йдеться про дітей, які перебували у прийомних сім’ях, чиї батьки з якихось причин поїхали самі, а дітей залишили у Маріуполі». Марія Львов-Бєлова була призначена на посаду уповноваженого з прав дитини в Росії указом президента Володимира Путіна у 2021 р. У неї п’ять власних  та п’ять усиновлених дітей. Ще 13 дітей перебувають під її опікою».
«Відомості», 26.10.2022.

Після випуску ордеру МУС Марія Львова-Бєлова почала підкреслювати, що усиновлення до українських дітей не застосовувалося ніколи, а формою сімейного влаштування дітей стала опіка/піклування, пр  чому переважно – попередня (тобто тимчасова). У бюлетені апарату уповноваженого окремо пояснюється, що термін “adoption” невірний, а «опіка» краще передається словами “guardianship” або, з великою часткою умовності, “foster care”. Під час прес-конференції в МЗС РФ 4 квітня 2023 року Львова-Бєлова демонструвала журналістам документи саме про піклування над її прийомним сином Філіппом – хлопчиком з Маріуполя.

Разом із тим Львова-Бєлова неодноразово говорила та писала, що попередня (тимчасова) опіка/піклування (за законом – до 6 місяців, у виключних випадках до 8 місяців) має стати постійною в інтересах дітей: 

«Усі ці діти влаштовані тимчасово – на шість місяців. А це означає, що за півроку нам з вами необхідно розробити механізм або знайти відповідне рішення для того, щоб вони залишилися в сім’ї на постійній основі. Сьогодні наше спільне завдання – виступити в інтересах дітей на максимально покращити їхнє становище» (Відбулися перші засідання Штабів з синхронізації законодавства Росії, ЛНР та ДНР в питаннях сімейного влаштування дітей-сиріт, офіційний сайт Уповноваженого при президенті РФ з прав дитини, 27.04.2022).

«Одна дівчинка років шести весь час ховалася за прийомну маму і боялася відпустити її від себе хоча б на хвилину. Призналася: дуже переживає, що її мама може кудись подітися. Але тепер, коли діти стали російськими громадянами, тимчасова опіка може стати постійною. Нехай у них все буде добре, а ми завжди будемо поруч, допоможемо і підтримаємо\» (Львова-Бєлова у телеграм каналі з нагоди отримання російського громадянства першими дітьми з «ДНР» у Підмосков’ї, 5.07.2022). 

З точки зору дітей, особливо молодшого віку, відмінності між тимчасовою та постійною опікою, опікою чи усиновленням несуттєві. Так само не розбиралися в них, мабуть, і ті, хто повідомляв дітям про те, що у разі не приїзду за ними батьків вони будуть передані до дитячого будинку або усиновлені. Свідчення дітей, перед якими постав ризик передачі до прийомної сім’ї чи дитячого будинку, свідчать, що вони сприймали ці повідомлення як загрозу більше ніколи не побачитися з рідними.

 Моніторинг у країнах Євросоюзу свідчить, що ті тимчасові опікуни, що призначаються, під підпис поінформовані про те, що діти, яких вони опікають, із завершенням військових дій повинні повернутися до країни походження. Немає інформації про те, що подібні зобов’язання підписують російські тимчасові опікуни.  Зрозуміло, що між прийомними батьками та дітьми формується якийсь емоційний зв’язок, при цьому рекомендується не сприяти надто значному зближенню з дітьми у тих випадках, коли діти перебувають під тимчасовою опікою, тим більше прийомні батьки у випадку тимчасової опіки мають особливо відповідально ставитися до збереження ідентичності дітей.  Деякі прийомні батьки публічно заявляли про те, що вони не будуть перешкоджати вільному вибору ідентичності дітей та поверненню в Україну, однак розуміли, що з наданим російським громадянством дітей зробити це вкрай важко: 

«Я кажу: “В., якщо ти надумаєш повернутися, ніхто цьому перешкоджати не буде”. Звісно, зараз от складнощі з тим. що інше громадянство. Але це питання, мабуть, вирішується. Дитина в сім’ю потрапила, вона живе в сім’ї , виросте і вирішить сама, де їй жити далі, що вважати своєю батьківщиною. Слова прийомної матері, що взяла під опіку 13-річного хлопчика з дитячого будинку на території т.зв. «ДНР», матеріал BBC, 20.09.2022.

На противагу цьому, Марія Львова-Бєлова публічно розповідаючи про свій досвід піклування підлітком з Маріуполя, всіляко наголошує на сталості та нерозривності емоційного зв’язку з ним: «я відчула, що це моя дитина» (про знайомство з Філіпом); «називає мене мамою» і т.п. З публікацій ЗМІ могло скластися враження, що Філіп – круглий сирота, тому багато хто з подивом дізнався, що має законних представників в Україні, з якими, як з’ясували Схеми, у хлопчика ніби були хороші стосунки.

На питання журналіста про повернення переміщених дітей по завершенню бойових дій на ті території, звідки вони були евакуйовані, Марія Львова-Бєлова відповіла таким чином: рішення про повернення прийматимуть законні представники, а за дітей з інституцій – про повернення у ті самі інституції – «глави наших нових республік». Щодо тих дітей, кому не подобається жити в РФ, вона відповіла, що «у нас тут ніхто нікого не тримає» і у батьків/законних представників цих дітей є можливість виїхати до ЄС чи в Україну. Для дітей, що передані у сім’ї, вона розпустила можливість самостійного рішення виїхати в Україну тільки після досягнення ними 18 років (прес-конференція Львової-Бєлової в МВС РФ, 4.04.2023). 

Незалежна міжнародна комісія ООН з розслідування подій в Україні у своїй доповіді  доходить висновку, що влада Росії розгорнули масштабну кампанію з переміщення дітей у прийомні сім’ї, щоб «створити умови,за яких деякі діти можуть залишитися у Росії назавжди». 

Необхідність присвоєння дітям, вивезеним з України, російського громаднства Марія Львова-Бєлова спочатку пояснювала прагненням максимально дотриматися прав дітей-сиріт: 

«…напередодні вийшов указ президента Росії про спрощений порядок отримання російського громадянства для дітей-сиріт Донбасу та України, що дозволяє нам розв’язати цілий комплекс проблем, з якими стикаються діти, що втратили батьків. Це й соціальні гарантії для  неповнолітніх, які залишилися сиротами, і світа, і медична допомога, і реабілітація, і оздоровчий відпочинок. А головне  – проблема влаштування осиротілих дітей у російські сім’ї».
Інтерв’ю Марії Львової-Бєлової «Російській газеті» до Дня захисту дітей, 1.06.2022.

Між тим, для повного дотримання всіх прав дітей та забезпечення їхнього доступу до освіти, медичної допомоги та послугам російське громадянство не є необхідним: ці  права гарантовані для дітей, що проживають на території РФ. Набагато логічніше було б прийняти підзаконні акти, що спрощують отримання медичних полісів та реєстрацій, оскільки проблеми саме з цима документами  на практиці стають перешкодами для отримання, наприклад, високовартісної медичної допомоги або зарахуванні дитини до школи. 

Опіка/піклування також можуть бути застосовані для сімейного влаштування дитини- іноземця – така практика в Росії, зрозуміло, є, як і досвід тимчасово розміщення дітей-іноземців у дитячих закладах без зміни їхнього громадянства (наприклад, досвід тимчасової опіки дітей-іноземців, поки їх матері відбувають покарання в російських колоніях, або тимчасове утримання дітей-іноземцем у «транзитних» дитячих установах). Для опікунів тимчасове прийняття у сім’ю дитини-іноземця пов’язано з додатковими формальностями (підвищений контроль міграційних органів, пов’язаний з міграційним статусом дитини), певними емоціями складнощами (усвідомленням того, що дитина, до якої вони прив’язалися, рано чи пізно має ними розлучитися та поїхати до своєї країни), додатковими зусиллями (підтримкою зв’язків із країною походження, збереженням ідентичності дитини).

Усиновлення дійсно потребує наявності у дитини російського громадянства. Створивши умови для пришвидшення присвоєння вивезеним з України дітям громадянства РФ, влада Росії подолала формальні перепони для усиновлення українських дітей, які встановлює і російське національне законодавство, і низку міжнародних угод, у яких Росія бере участь.

До них належить абз.4 п.1 ст.165 Сімейного кодексу РФ (усиновлення дитини-іноземця), домовленості РФ про співпрацю щодо усиновлення з Іспанією, Італією та Францією, а також Конвенція СНД про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах (т.зв. Мінська конвенція СНД, 1993, ст.33 Опіка та піклування та ст.34 Усиновлення). Ці норми свідчать, що для опіки/усиновлення дитини-іноземця громадянами РФ необхідно отримати згоду законного представника дитини та компетентного органу держави громадянства дитини; за наявності вимоги до законодавства держави громадянства – згода дитини на усиновлення.

На практиці у відомих нам випадках опіка російських громадян над дітьми-іноземцями призначалася або безпосередньо у країні громадянства дитини (опікун мав поїхати до країни громадянства дитини), або через дипломатичні представництва країни громадянства дитини

Згідно з нормами українського законодавства, право на усиновлення чи удочеріння дітей, які перебувають на непідконтрольній Україні території під час військового стану, який нині запроваджено в Україні, мають лише громадяни України, які стоять на обліку кандидатів в усиновлювачі та проживають на підконтрольній Україні території. Іноземці та громадяни українці, які мешкають за кордоном або на непідконтрольних територіях, такого права не мають, за винятком таких випадків – якщо вони родичі дитини; у сім’ї вже є усиновлені брат/сестра цієї дитини; процес усиновлення розпочався до запровадження воєнного стану в Україні.

Одразу після вторгнення в Україну, на зустрічі з уповноваженою з прав дитини РФ Львовою-Бєловою  9 березня 2022 року, Пітн пообіцяв змінити законодавство за її пропозицію, щоб «усунути бюрократичні зволікання», які перешкоджають сімейному влаштуванню в Росії дітей-сиріт з Донбасу. Результатом став указ №330 від 30.05.2022 про спрощене присвоєння громадянства РФ дітям-сиротам та дітям без батьківського піклування.

Строго кажучи, цей указ був декларативним та у чистому вигляді пропагандистським, у ньому не було необхідності: у російському законодавстві вже були норми про спрощене набуття громадянства дітьми або недієздатними особами, над якими встановлено опіку чи піклування громадян РФ або які поміщені в російські сирітські, освітні, медичні чи соціально-сервісні установи (стаття  27 Закону про громадянство, норми введені у 2014 та 2020 рр.).

Указ №330 став черговою з багатьох змін закону «Про громадянство РФ» від 31 травня 2022 року, котрі поступово охоплювали громадян окупованих територій України. За цими змінами і термінологією, що використовується в них, можна простежити, як російська агресія (і паспортизація) поширювалася спочатку на «окремі райони Донецької та Луганської областей України», потім на «ДНР» і «ЛНР», далі – на Запорізьку та Херсонську область, потім йдеться вже про громадян «ДНР, ЛНР та України», тобто поширюється на всю країну.

27 грудня 2018 року до закону «Про громадянство РФ» було внесено поправки, згідно з якими глава держави був наділений правом визначати своїми указами «з гуманітарною метою» категорії іноземних громадян та осіб без громадянства, які мають право подати заяву на набуття російського громадянства в спрощеному порядку.

Вже за півроку було видано два укази президента РФ, що стосуються головним чином мешканців України: №183 від 24.04.2019 («Про визначення з гуманітарною метою категорій осіб, які мають право звернутися із заявою про прийняття до громадянства РФ у спрощеному порядку») №187 від 29.04.2019 («Про окремі категорії іноземних громадян та осіб без громадянства, які мають право звернутися із заявами про прийом до громадянства Російської Федерації у спрощеному порядку»). Згідно з указами, такі категорії осіб можуть отримати громадянство РФ у спрощеному порядку:

1. постійні мешканці «окремих районів Донецької та Луганської областей України»;
2. жителі низки регіонів України, що перебувають за межами України (мається на увазі – в Росії), а саме: а) особи без громадянства та громадяни України, що не мають іншого громадянства (підданства), що народилися та постійно проживають у Криму та Севастополі та ті, що виїхали звідти до 18 березня 2014 року, їхні діти, в тому числі і усиновлені (удочерені), а також  подружжя та батьки; в) незаконно депортовані (самі або родичі за прямою висхідною лінією, усиновлювачі або подружжя) з території Кримської АРСР іноземні громадяни та особи без громадянства, їхні родичі по прямій низхідній лінії та подружжя.

Надалі процедура вступу до громадянства РФ для жителів Луганської та Донецької областей зазнала декількох формальних спрощень: на початку 2020 року було скасовано мито за розгляд справ про вступ до громадянства для жителів Луганської та Донецької областей (Федеральний закон від 24.04.2020 № 129-ФЗ «Про внесення змін до статті 333-35 Податкового кодексу РФ») , Процедура продовження їх реєстрації в Росії була також спрощена. Потім, 17 квітня 2020 року Держдумою було прийнято та схвалено Радою Федерації Закон «Про внесення змін до ФЗ-62», який суттєво спростив процедуру набуття громадянства РФ громадянами України (як і Білорусі, Казахстану, Молдови), оскільки для них було скасовано обов’язкову вимогу відмовлятися від колишнього громадянства та дотримуватися умов про 5-річний термін проживання.

Під дією указу №187 від  29.04.2019 не підлягали ті мешканці Донецької та Луганської областей, котрі вже мали паспорти так званих «ДНР» і «ЛНР». Для усунення цього «пробілу» було підписано новий указ президента РФ № 665 від 4.11.2020, згідно якого подавати документи на оформлення громадянства Росії у спрощеному порядку можуть усі власники паспортів «ДНР» і «ЛНР», а також їхні діти. Наявність паспорта України з цього моменту перестала бути обов’язковою умовою під час подання документів. Скориставшись цим указом, вже до липня 2021 року понад 600 тисяч мешканців «ДНР» та «ЛНР» отримали російські паспорти (офіційна заява першого заступника голови Комітету Держдуми у справах СНД Віктора Водолацького, 14 липня 2021 року).

У 2022 році, після початку повномасштабної війни Росії проти України, спрощений порядок присвоєння російського громадянства був поширений на мешканців нових окупованих територій. Так, указ президента РФ №304 від 25.05.2022 охопив, поряд із т.зв. «ДНР» і«ЛНР», території Запорізької області України та Херсонської області України.

Сумнозвісний указ президента РФ №330 від 30.05.2022 (про внесення змін до вищезгаданих указів №183 та 187) висвітлює питання присвоєння російського громадянства у спрощеному порядку дітям-сиротам, дітям, які залишилися без піклування батьків, та недієздатним особам – громадянам України. Необхідно звернути увагу на такі пункти:

• Указ говорить про «громадян ДНР, ЛНР чи України», тобто. не обмежується мешканцями окупованих територій.
• Звертатися за російським громадянством для дитини або недієздатної особи можуть : опікун/ піклувальник – громадянин РФ, т.зв. ДНР та ЛНР чи України; керівник організації для дітей-сиріт і дітей без батьківського піклування, що знаходиться на території т.зв. ДНР та ЛНР, Запорізької області України та Херсонської області України; керівник медичної, освітньої чи соціально-сервісної організації, яка перебуває біля т.зв. ДНР та ЛНР, Запорізької області України та Херсонської області України, – у всіх трьох перерахованих випадках зазначено, що тимчасово опікувана / тимчасово поміщена до закладу дитина / недієздатна особа не підлягають під дію указу, тобто для них не передбачена спрощена процедура подачі на російське громадянство; керівник органу опіки та піклування, що виконує обов’язки опікуна та піклувальника щодо дитини – без застереження про тимчасовий характер опіки/піклування.
• Необхідна згода дитини 14-18 на набуття громадянства РФ.

Указ президента РФ №440 від 11.07.2022 поширив спрощений порядок отримання громадянства на усіх громадян України, незалежно від території проживання, а також осіб без громадянства, що мають реєстрацію на території України (раніше таким правом наділялися лише жителі Харківської та Запорізької областей, Криму, а також т.зв. «ДНР» та «ЛНР»).

Пізніше норма про громадянство дітей, що проживають на території окупованих Херсонській та Запорізькій областей була закріплена у Федеральному конституційному законі від 04.10.2022 N 7-ФКЗ «Про прийняття до Російської Федерації Запорізької області та утворення у складі Російської Федерації нового суб’єкта – Запорізької області» та Федеральному конституційному законі 2. 8-ФКЗ «Про прийняття до Російської Федерації Херсонської області та утворення у складі Російської Федерації нового суб’єкта – Херсонської області». Відповідно до ст. 5 обох ФКЗ, жителі цих територій, і навіть їхні діти, набувають громадянство РФ внаслідок визнання їх громадянами Російської Федерації (за умови принесення Присяги громадянина РФ особами віком від 14 років).

8 травня 2019 року уряд України ухвалив розпорядження №362 «Про невизнання Україною паспортних документів, виданих уповноваженими органами іноземної держави», в якому визначено перелік управлінь МВС РФ, що оновлюється, з видачі паспортів РФ, дію яких Київ не визнає.

Таким чином, нав’язуючи вивезеними з України дітям російське громадянство, влада переслідує мету залишити їх у країні постійно, а у поєднанні з антиукраїнською пропагандою та мілітаристськими установками, що панує в публічному просторі, у шкільному середовищі, ці дії спрямовані на повний розрив зв’язків дітей з українською ідентичністю, культурою, мовою.

Аргумент про те, що надання дітям громадянства РФ не позбавляє їх громадянства України, а надає переваги та додаткові життєві можливості, Львова-Бєлова наводить у зв’язку з ордером  МУС. На нього можна відповісти таке: діти, особливо молодшого віку, не розуміють цих юридичних тонкощів, і для них отримання російського громадянства (нерідко – з помпою, з висвітленням пропагандистських російських ЗМІ) стає знаком розриву зв’язку з Україною. Їх ніхто не інформує, як вони можуть реалізувати своє право на громадянство України. Договору про взаємне визнання громадянства (подвійне громадянство) між Україною та Росією немає. 

У Росії діють норми, що дискримінують громадян РФ, які мають громадянство або посвідку на проживання іншої країни, зокрема інформування про наявність іншого громадянства або посвідки на проживання обов’язкове для їх власників, а ігнорування цієї норми переслідується в адміністративному (ст.19.8.3 КоАП РФ) та кримінальному порядку (ст.330.2 КК РФ). В Україні 2022 року були підготовлені, але не прийняті законопроекти, що лібералізують множинне громадянство (декларувати наявність іншого громадянства пропонувалося лише претендентам на посади у державному секторі, подвійні громадяни, згідно із законопроектами, не допускалися до політичного процесу, до держтаємниці та управління держмайном).

До порушення ст.50 IV Женевської конвенції, пов язаної зі знищенням ідентичності дітей, варто віднести відсутність у переміщених дітей можливості вивчати українську мову або здобувати освіту нею (це положення ст.50 говорить, що «У тому випадку, якщо місцеві установи не будуть в змозі виконувати ці функції, держава, що окупує, повинна буде вживати заходів щодо утримання та навчання дітей-сиріт або дітей, розлучених внаслідок війни зі своїми батьками, якщо вони тільки не можуть бути забезпечені турботою близьких родичів або друзів, навчання повинне проводитися за  можливості особами їхньої національності, мови та релігії»).

Незважаючи на публічні звернення Марії Львової-Бєлової про те, що діти можуть вивчати  українську мову (прес-конференція в МЗС РФ, 4 квітня 2023 року), таких можливостей у Росії створено не було. Онлайн-освіту в українських школах змогли продовжити не всі діти-біженці, зокрема тому, що їхні школи на тимчасово окупованих територіях перейшли на російські програми.

Протягом всього року війни здійснювали дискримінаційні заяви про те, що необхідно забезпечити право дітей вивчати рідну українську мову ( йшлося про школи на окупованих територіях Донецької, Луганської, Запорізької та Херсонської областей та вивчення української як рідної мови у рамках загальної програми або факультативно – за бажанням батьків); у квітні 2023 року Міністерством освіти РФ навіть було підготовлено навчальний посібник з «класичної української мови» для 1-4 класів та розроблявся посібник для 5-9 класів (заступник міністра Олександр Бугаєв, повідомлення ТАРС, 5.04.2023).

Ці демонстративні дії викликали у Росії запеклий протест, трансльований у російській пропагандистській медіасфері, і немає сумнівів, що українські діти, які опинилися в російській освітній системі, будуть об’єктом масованої ідеологічної обробки, а українська мова буде викладена з викладання. 

Існує велика дискусія про кваліфікації дій російських військових в Україні як геноциду. Стосовно дітей часто говорять про те, що вивезення дітей на територію РФ, відмова повертати їх в Україну, передача в російські сім’ї, ідеологічна обробка – навмисні та послідовні дії, спрямовані на розрив зв’язків дітей з Україною, стирання українського минулого дітей, знищення ідентичності, що кваліфікується як свідоме бажання знищити національну групу.

Дослідження Єльського коледжу охорони громадського здоров’я виявило не  менше 43 закладів на території Росії, здебільшого це літні табори, де утримувалися вивезені з України і де вони змушені були брати участь у програмах патріотичного виховання, іноді з військовим ухилом. 

Журналісти «Дощу» з листування Міністерства освіти РФ з регіональними органами опіки з’ясували, що в 21 з 24 дитячих інтернатних установ, куди було поміщено в серпні 2022 року понад 400 сиріт, вивезених з окупованих територій України, проводилися програми «військово-патріотичного» виховання.

У низці кричущих випадків діти, вивезені з українських територій, використовуються як рупор пропаганди (наприклад, участь дітей із Маріуполя у масовому патріотичному шоу на стадіоні у Лужниках (Москва) 22 лютого 2023 року). Особливий рахунок слід у цьому сенсі пред’явити уповноваженій з прав дитини Марії Львовій-Бєловій, яка публічно розповідає про свої «успіхи» у вихованні прийомного сина – хлопчика з Маріуполя.

Діти-біженці, що травмовані війною, є вразливими перед мілітаристською пропагандою та антиукраїнською, антизахідною ідеологією, що пронизує російські школи.

«Частина українських дітей свідомо одразу пішли до кадетських класів. Взагалі, вони дуже часто грають у війну та дуже люблять різноманітні мілітаризовані речі. Наші психологи говорят що таким чином вони сублімують свою травму».
Російський волонтер, що працює з дітьми-біженцями у ПТР, інтерв’ю АДЦ «Меморіал», березень 2023 р.

Становище дітей, що опинилися у російських ПТР, не привертає такої громадської уваги, як інші військові злочини Росії проти українських дітей:  на слуху здебільшого депортація дітей-сиріт, нав’язування їм російського громадянства, передача у російські прийомні сім’ї. Тим часом, у ПТР багато дітей, зокрема діти-сироти, проводять тривалий час, принаймні кілька місяців, а деякі вже більше року. Реалізація їхніх прав утруднена: вони мають проблеми при інтеграції у шкільне середовище, не отримують необхідної психологічної допомоги, у той час як практично всі вони травмовані обставинами війни, евакуації, фільтрації та еміграції, багато хто розлучений з іншими членами сім’ї або втратив рідних

12 березня 2022 року уряд РФ затвердив Постанову №349 «Про розподіл за суб’єктами РФ громадян РФ, України, ДНР, ЛНР та осіб без громадянства, які постійно проживають на територіях України, ДНР, ЛНР, які вимушено залишили території України, ДНР, ЛНР і прибули на територію РФ в екстреному масовому порядку». Для цього з резервного фонду уряду РФ було виділено близько 1,4 млрд рублів. Передбачалося, що 83 регіони РФ мають прийняти 95 909 осіб (проти решти трьох суб’єктів федерації – Москви, Санкт-Петербурга та Севастополя – у таблиці вказано число «0», тобто туди українських біженців пускати не збиралися). 22 березня 2022 року було затверджено ГОСТ Р22.3.19-2022 «Безпека у надзвичайних ситуаціях. Пункти тимчасового розміщення стаціонарні для населення, яке постраждав у надзвичайних ситуаціях» (набрав чинності він лише з 1 грудня 2022 року). 

Відстежити, скільки загалом створено ПТРів і яка кількість дорослих та дітей через них пройшла, доволі складно. Офіційно повідомлялося, що з березня по серпень 2022 року було розгорнуто 647 ПВР у 59 регіонах, де перебувало 33 тис. осіб із «ЛДНР» (телеграм-канал партії «Єдина Росія», 1.08.2022). Наприкінці жовтня 2022 року налічувалося 807 ПВР (40 з них – у Ростовській області), і мешкали там не лише біженці з т.зв. «республік», а й із «нових територій», як їх називали російські джерела, тобто новоокупованих районів Херсонської та Запорізької областей України; (повідомлення РІА Новини з посиланням на представника екстрених служб, 24.10.2022).

Інформацію про ПТР у російських джерелах не можна вважати достовірною – вона уривчаста та політизована. У цьому розділі ми спираємося на відомості, отримані з перших рук – від волонтерів, які від початку війни займалися наданням гуманітарної допомоги, організовували заняття з дітьми у ПВР у різних регіонах Росії, допомагали сім’ям виїхати до Європи. Інтерв’ю були записані у березні-квітні 2023 року, імена волонтерів не вказуються з міркувань безпеки.

За словами волонтерів, відбувається постійна ротація не тільки  розміщених у ПТР людей, але й самих ПТРів. Більшість біженців через якийсь час залишає ПТР, бо облаштовується в Росії (у родичів, знайомих або в орендованому житлі, дорослі знаходять роботу, діти йдуть до школи) або (значно менша кількість) відправляються до Європи. Меншість застрягає у ПТР надовго – це вразливі категорії людей, у тому числі неблагополучні сім’ї з дітьми.

«Я був у різних ПТР у Ростовській, Курській та Тульській областях. У Тульській області – у 5-6 ПВР. У березні 2022 року я був у Курській області – там було понад 10 ПВР. Потім якісь із них розформовували, на іншому місці відкривали інший і т.д. Через це дуже складно зрозуміти, скільки у якому регіоні їх працює. З людьми те саме. У різних ПВР, де я особисто був, кількість дітей коливається від 20 до 120 осіб. Коли ми влітку їздили ПВР вже в рамках дитячих таборів, ми порахували, що в наших заняттях за літні місяці брало участь понад 1000 дітей з 25 різних ПВР».

«У Башкортостані на даний час діє 5 ПТР: 2 на околиці Уфи і ще по одному в містах Стерлітамак, Салават та Туймази. Три з них на базі турбаз і два — у готелях. Перші партії біженців туди прибули у серпні 2022 року. У чотирьох ПВР було по 100 осіб, в одному — 200. Зараз у них сильна плинність. Хтось їде, хтось приїжджає. У грудні 2022 року в нас приїхало 44 особи, наприклад. Потім, з січня до березня 2023 року, приїхало ще приблизно 50 осіб. Усі вони здебільшого з Донецької та Луганської областей. Наразі у двох ПВР залишилося по 50 осіб, але до них довозять ще людей. У тому, де було 200 осіб, побільшало — приблизно 250 осіб. В решті залишилося приблизно по 100 осіб. Скільки з них дітей мені невідомо».

Інколи батьки вирішують залишитися у ПТР – офіційного терміну проживання там немає по часу (обмеження введені тільки у деяких регіонах, наприклад, у Саратовській області, яка дозволяє працездатним людям залишатися в ПТР півроку, а тим, хто знайшов роботу, 1,5 місяці; у Ставропольському краї (півроку)). 

«Після того як ті, що приїхали проходять процес отримання документів, адміністрація, звісно, хоче, щоб вони шукали роботу і починали жити самостійно. Але це дуже складно, оскільки більшість ПВР знаходиться на відстані від міст у лісах, і немає жодної логістики, що дозволяла б їм безперешкодно діставатися районних центрів. Також це складно, тому що здебільшого це сім’ї без чоловіків або працювати може хтось один. Тому більшість вирішує просто залишитися в ПВР, де все стабільно і зрозуміло, де їх годуватимуть, надаватимуть їм гуманітарну допомогу тощо. Багато хто просто бояться їхати в невідоме їм місто, де треба буде винаймати квартиру, оформляти реєстрацію, все купувати самим і ще не ясно, чи вийде так жити. Загалом, із двох цих варіантів більшість вибирає залишитися в ПВР. Є ще й ті, хто влаштовується на роботу прямо на території ПВР або поряд — до магазину, прибиральником у дитсадку та інших околицях».

Після обов’язкової фільтрації, що передбачала перевірку документів, особистих речей, особистий досмотр, допити ФСБ, біженців направляли до так званих  «сортувальних» ПТРів у прикордонних регіонах — Ростовській, Білгородській, Курській та інших областях. Найбільша кількість таких у Ростовській області ще до початку вторгнення їх було підготовлено 282 (голова МНС РФ, 19 лютого 2022 року, Інтерфакс), а найбільший з них був відкритий у Таганрозі на базі спортивного комплексу «Червоний котельник». У цих транзитних ПВР біженці зазвичай надовго не затримуються та розподіляються по різних регіонах Росії також у ПВР. На початку березня 2022 року з Таганрога були організовані так звані «евакуаційні ешелони», які розвозили біженців до ПВР у різні регіони Росії, у тому числі віддалені – на Урал, у Сибір та Далекий Схід. Наприкінці січня 2023 року в Ростовській області діяв 41 ПВР, де мешкали 4 564 особи, а з моменту вторгнення через них пройшли та поїхали близько 40 000 осіб (слова заступника губернатора Ростовської області, повідомлення РІА Новини, 22.01.2023). 

«Всі люди, що знаходилися у ПТРах проходили фільтрацію. Всі їх особисті речі ретельно оглядатился, телефони повністю перевірялися. Багато хто, знаючи, що телефоны перевірятимуть, видаляли з них усе, що може привернути увагу спецсліжб. Також були «співбесіди». В цілому можу сказати, що історій, які могли б мене щокувати чи налякати, я не чув. Судячи з розповідей дітей, у мене виникло відчуття, що вони сприймали процедуру фільтрації як звичайну перевірку на митниці. 

Після всіх цих перевірок вон потрапляли спочатку у прикордонні таботит, в яких вони перебували по дідька днів, після чого їх розподіляли по ПТР  у різні регіони країни. Обирати ПТР не можна — куди привезуть, туди й привезуть. Але, наскільки мені відомо, можна було якось через списки МНС РФ отримати направлення до якогось конкретного регіону, якщо там є місця чи необхідність — родичі, наприклад».

Як правило, ПТР організовані у будівлях дитячих таборів, баз відпочинку чи готелів з різним рівнем умов для сімей з дітьми. Багато які з ПТР знаходяться у сільській місцевості, на віддаленні від міст та селищ, тому у біженців виникають проблеми з доступом до необхідних послуг та допомоги (проїзд до поліклініки чи до юриста ПТР не оплачується), не кажучи вже про пошук роботи. Біженцям забезпечують триразове харчування, для дітей. як правило, готують ще полуденок. У поодиноких випадках відмічена інноваційна для Росії практика оренди звичайних квартир у приватних осіб за державний рахунок (

В редких случаях отмечена инновационная для России практика аренды обычных квартир у частных лиц за государственный счет (Нижегородська, Пензенська області).

«В одному ПТР можуть бути різні корпуси. У Калузької області, наприклад, ми працювали у ПВР на базі дитячого табору. Там різні умови для різних категорій біженців. Є корпуси для сімей з дітьми – там душ та туалет знаходяться у блоці з двох кімнат. Сім’ї з маленькими дітьми (до року) селять у більш впорядковані корпуси. Решту, як правило, у звичайні умови — у корпуси, де на поверсі по 2 душі та 2 туалети. Є окремий корпус зі їдальнею, куди вони ходять їсти тричі на день. Є пральні машини на поверхах у корпусах. Порошок та інше приладдя видають безкоштовно. Інший ПВР було відкрито на базі санаторію. Там теж різні умови, але краще, ніж у ПВР, який на базі дитячого табору. У санаторії завжди душ та туалет у кімнаті»

«В ПТРах, де я був особисто, — у Ростовській, Курській та Тульській областях – все дуже по-різному влаштовано. Якісь зовсім маленькі, якісь великі. У якісь доступ відкрито майже всім, якісь охороняються озброєними охоронцями. Чим ближче до кордону з Україною, тим суворіший контроль. Всі вони були відкриті на базі будинків відпочинку, готелів чи дитячих таборів, які нашвидкуруч були переобладнані для постійного проживання. Як правило, скрізь є житлові корпуси з кімнатами. Трапляється, що на сім’ю дають дві суміжні кімнати, і тоді батьки з дітьми мешкають окремо, майже як у власній квартирі. У деяких місцях блокова система, і тоді сім’ї живуть у своєму блоці, тобто це ще комфортабельніші умови. Десь зручності прямо у кімнатах, десь на поверсі. Скрізь є велика їдальня. Там людей тричі на день стабільно годують. Десь їжу готують на місці, десь організують підвіз їжі та просто роздають».

У Ленінградській області перед вторгненням для розміщення біженців біло призначено 5 закладів (2 дитячих табори відпочинку та 3 будинки для людей похилого віку), наприкінці березня таких закладів було вже 9 (додалися готелі, санаторій), у липні більшість з них зачинилися (постанови уряду Ленінградської області про розміщення людей, перша з них датована 22 лютого 2022 року). Найбільшим вивився ПТР на базі пансіонату «Царицине озеро», за 10 км від міста Тихвіна, який входив у початкові списки підготовлених цієї мети установ. 10 квітня спеціальним поїздом із Таганрога туди прибуло більше 600 осіб (більшість – з Маріуполя), волонтери оцінюють їхню кількість до 1000. На момент написання доповіді там перебувало близько 270 осіб, з яких близько 70 – діти.

«ПТР у Тихвіні був відкритий на базі пансіонату, де за радянських часів був інтернат для дітей з ДЦП. Потім цей будинок перейшов у приватні руки. Коли почалася війна, адміністрація заплатила господареві значні гроші, і до вересня 2023 року тут діє ПВР. Надалі, я думаю, договір буде продовжено ще на якийсь час. Усіх біженців туди привезли 10 квітня 2022 року поїздом – це був евакуаційний поїзд із Таганрога, де знаходиться великий ПВР-розподільник. Абсолютна більшість – з Маріуполя, спочатку їх було понад тисячу людей. Потім уже влітку, коли ми почали їздити туди на постійній основі, адміністрація говорила нам, що залишилося близько 600-800 осіб, з яких близько 100 були дітьми».

В усіх ПТР біженцям організовано допомагають з оформленням документів –  створено приймальні,  де представники різних державних закладів приймають заяви на оформлення документів, необхідних для легалізації, працевлаштування й отримання соціальних виплат. Навесні 2022 року, коли до Росії прибув основний потік біженців з Донецької та Луганськоїх областей, представники державниж органів чергували у ПТР на постійній основі.

«У Калузькій області від самого відкриття ПТРів на їх територію постійно приїжджали представники різних державних органів і закладів — співробітники податкових органів оформляли ІПН (індивідуальний податковий номер) та ще щось, пенсійний фонд ставив на облік та давав СНІЛЗ (страховий номер), міграційна служба приймала заяву на громадянство або на тимчасовий прихисток, представники Ощадбанку оформляли їм картки, біржа праці ставила на облік бажаючих працювати чи одразу пропонувала роботу, тому що у них був список заводів та фабрик, на які були потрібні робочі руки, і так далі. Зараз, наскільки я знаю, вони приїжджають тільки на запит, в основному, коли є ті, хто знову прибув. Усі послуги, які вони надають, є безкоштовними. В окремих випадках є частина речей, за які потрібно заплатити, але зазвичай адміністрація району бере ці витрати на себе».

«Практично у перші дні прибуття до ПТР Тихвіна всім, хто прибув, дуже активно допомагали абсолютно всі державні служби, що відповідальні за документи та легалізацію іноземців. Проблем з оформленням не було взагалі. Їм всім у прискореному порядку давали поліси ОМС (обов’язкового медичного страхування), оформили ІПН, СНІЛС та ін. Хто хотів, подава документи на громадянство, хтось – на тимчасовий прихисток». 

Живучи у ПТР, біженці, як правило, не отримують там тимчасову реєстрацію за місцем проживання, а зареєструватися десь (у приватних осіб) практично неможливо. Тому багато хто, не маючи тимчасової реєстрації у Росії, зіштовхнулося з проблемами при отриманні соціальної допомоги, влаштування дітей до шкіл та дитячих садків. 

«Проблеми почалися пізніше, коли ці люди отримали громадянство. У їхніх російських паспортах стоїть їхня прописка українська, часто в будинках, яких уже не існує, які стерті з землі. Якщо такі люди залишаються жити в ПВР, у різних інстанціях з них вимагають тимчасову реєстрацію в Росії, але ПВР тимчасову реєстрацію їм давати відмовився, а у інших місцях їх ніхто не реєструє. Доводиться вирішувати ці проблеми у ручному режимі. Якщо вони переїжджають у Петербург і можуть оформити тимчасову реєстрацію тут, проблеми починаються у багатьох сферах. Можуть зупинити на вулиці та оштрафувати, можуть дитину не взяти до садка, і тоді цим людям доводиться добиватися місця через правозахисну раду. Також виникають проблеми при оформленні пенсій, допомоги з інвалідності тощо».Если они переезжают в Петербург и не могут оформить временную регистрацию здесь, то проблемы начинаются во многих сферах. Могут остановить на улице и оштрафовать, могут ребенка не взять в садик, и тогда этим людям приходится добиваться места через правозащитный совет. Также есть проблемы при оформлении пенсий, пособий по инвалидности и т.д».

Практично у кожному регіоні біженцям, що живуть у ПТР, активно допомагають волонтери та громадські організації. Часто саме вони, а не державні агенції, привозять та розподіляють гуманітарну допомогу (одяг, засоби гігієни, шкільне приладдя, медикаменти тощо), організують медичну та психологіну допомогу тим, хто цього потребує.

«Коли все починалось, у березні 2022 року, на територію ПТР було дуже складно потрапити стороннім особам. Все було дуже суворо, всі волонтери були записані та їх на в’їзді перевіряли. Але водночас допомога лилася з усіх боків. Прості люди привозили до воріт все, що могли, — консервацію, іграшки, памперси тощо. До кінця квітня цей ажіотаж минув. Зараз усім активно займається Червоний хрест, різні волонтерські ініціативи та фонди. Хтось відповідає за одяг, хтось закуповує та привозить холодильники та іншу техніку, хтось — ліки. Наша група постійно взаємодіє із жителями ПВР через чати. Біженці пишуть туди те, що їм треба, а ми формуємо списки, розподіляємо їх між собою та намагаємось дістати те, що їм треба. Це найчастіше ліки, побутова хімія, гігієнічні засоби, спідня білизна тощо. Також до нас звертаються, коли потрібна серйозна медична допомога — складні операції чи платні послуги. Ми по можливості допомагаємо людям або тут, у Росії, або пропонуємо поїхати до Європи, якщо вдається домовитися і знайти гроші на переїзд».

Інколи адміністрація ПТР перешкоджає діяльності волонтерів, побоюючись публічної критики та поширення інформації про те, як живуть люди у ПТР. Проте адміністрації ПТР змушені терпіти волонтерську присутність, оскільки волонтери фактично беруть на себе забезпечення багатьох потреб біженців.

«Доступ волонтерів до ПТР Уфи обмежений, бо до нас там були інші – стверджує адміністрація, «підставні волонтери», які писали в різні ЗМІ про погану організацію та погане ставлення до біженців. Це був резонансний випадок, начебто публікації були навіть в іноземній пресі. Після цього доступ волонтерів туди фактично закрили. Загалом там ніяк не можна виявляти антивоєнну позицію, тому не лише ми, а й біженці, які не підтримують російську владу, мовчать. Нам довелося дуже багато витратити сил і часу, щоб умовити адміністрацію пустити до ПФР наших волонтерів, і поки що ніяких ексцесів не було. Загалом зараз дуже багато процесів зав’язані саме на волонтерах, тож нас звідти не виганяють».

Складно оцінити охопленість освітою дітей-біженців у російських школах (відкриті дані уривчасті і не викликають довіри), однак провладні джерела стверджували, що на початок навчального року до школи пішли менше половини тих дітей, що приїхали (про дошкільну освіту достовірних даних немає).

Для вступу дітей до російських шкіл від батьків потрібен великий перелік документів: посвідчення особи одного з батьків, свідоцтво народження дитини, документ про опіку чи піклування, посвідка на перебування у РФ, реєстрація за місцем проживання чи довідка про прийом документів на оформлення реєстрації, та ін. Окрему проблему становить обов’язковість медичних карт та медичного огляду дітей. Відомо про випадки відмови у прийомі до школи дітей, які не мають тимчасової реєстрації, та про вирішення цієї проблеми через звернення до омбудс-структури або вищих органів управління освітою.

 За спостереженнями волонтерів, в одних регіонах діти перед зарахуванням додних тестів не складали і були зараховані до класів відповідно до їхнього віку, був організований шкільний автобус для віддалених ПТР:

«У  Калузької області всі діти з ПВР пішли вчитися до шкіл практично одразу після приїзду до ПВР. Для них не проводили жодних тестувань, не звертали уваги на документи. Тобто документів могло взагалі не бути, але дитину все одно брали». 

«Я почав їздити до ПВР у Тульській області навесні 2022 року, і тоді деякі діти завершували навчання у своїх українських школах дистанційно. Але не всі. Як відбувався процес їхнього влаштування в російські школи, я не знаю, але точно знаю, що з вересня абсолютно всі діти, з ким я спілкувався, пішли до місцевих шкіл незалежно від того, залишилися вони в ПВР або кудись переїхали зі своїми сім’ями». 

«У найбільшому ПТР Башкортостану дітей тоді було 40 осіб (чверть від усіх 200 біженців), в інших ПТР дітей менше 10 осіб. Усі вони були практично відразу зараховані до шкіл і вже з вересня пішли вчитися, причому до класів відповідно до віку. Не було такого, щоб дітей відправили навчатись на рік молодше, як, наприклад, у Ленобласті. і зараз уже завершують навчання. Для школярів в Уфі, наприклад, було організовано транспорт, оскільки ПТРи знаходяться на околиці, й діставатися шкіл самостійно дітям проблематично».

Однак в інших регіонах діти вже перед зарахуванням до школи проходили тестування і опинилися на клас ано навіть на два нижче вже наприкінці навчального року. Так сталося з дітьми, що потрапили у ПТР міста Тихвіна Ленінградської області.

«У теперішній час у ПВР перебуває 67 дітей. Всі вони з батьками, або з дідусями та бабусями, здебільшого з Маріуполя, Рубіжного та з Донецька. Усі вони прибули евакуаційним потягом 10 квітня 2022 року. Після прибуття вони проходили ретельний медогляд. Всім батькам пропонувалося відвідування дитячого садка та школи. Всі вони погодилися, і діти практично одразу пішли до школи. Це був кінець березня-початок квітня. Для школярів провели тестування. Через сильну різницю у шкільній програмі та різні мови навчання в українських та російських школах деякі діти не змогли пройти тестування, і їх визначали на клас і навіть на два класи молодше».

«Хоча більшість батьків турбувалися про світу дітей, вони нічого не могли вдіяти. Потрібно було організовувати процес тестування, але ніхто не знав, як його проводити, оскільки між програмами у російських та українських школах є суттєва різниця. Коли ми приїздили туди у квітні 2022 року та привозили гуманітарну допомогу, адміністрація якраз вирішувала це питання. Вони говорили, що хоча діти всі російськомовні й говорять практично без акценту, саме російська мова стала проблемою майже для всіх, бо в Україні вони навчалися українською. Російська їм викладалася як предмет. А тут усі тести та контрольні російською мовою, а формулювання і визначення вони знають лише українські. Це було сильною перешкодою для складання тестів і визначення їхнього рівня знань. У результаті, коли ці тестування почали проводити, виявилося сильне відставання у програмах та дітей зарахували на один або навіть два класи нижче за відповідні до віку дітей. Це для багатьох стало трагедією. Уявіть, 15-річна дитина, яка вважає себе дорослою, потрапляє до 13-річних. Це був сильний стрес. У результаті до школи у квітні пішли не  всі, оскільки адміністрація школи домовилася з батьками, що за літо вони підтягнуть свої знання і вже з нового навчального року будуть зараховані до класів, що відповідають їхньому віку».

Відмінності шкільної програми у російських школах від тієї, за якою діти навчали в Україні, тривалі перерви в освітньому процесі, спочатку через пандемію covid-19, пізніше через початок війни, а також сильный стрес та звикання до нових умов навчання сильно вплинули на успішність дітей. Багато хто з них, хто пішов до російських шкіл навесні 2022 року відповідно до віку, до кінця навчального року мали погані оцінки з багатьох предметів, котрі не дозволяли їм перейти в наступний клас, а дітям зі старшої школи — отримати атестат. Проблеми, з яким зіштовхнулися українські діти під час освітнього процесу часто намагаються вирішити волонтери, наймаючи для неуспішних дітей приватних репетиторів. 

«Всі діти, з якими спілкуюся я, — російськомовні. Багато хто з них говорив, що в Україні у них був предмет української мови, але самі школи були російськомовні. Я запитувала у них, чи потрібна їм допомога з якихось предметів, чи є якісь складнощі при засвоєнні матеріалу. Якщо запити були, ми намагалися їх задовольняти, шукали репетироів або домовлялися зі шкільними всителями про додаткові заняття. Наскільки я зрозумів, здебільшого їхні складнощі пов’язані з тим, що вони багато всього пропустили. Спочатку був коронавірус, і вони навчалися дистанційно, що не дуже добре вплинуло на засвоєння шкільної програми. У кожному разі, діти говорили, що дистанційне навчання було не дуже добре організовано  і вони фактично пропустили програму цілого року. А потім почалася війна, і навчальний процес просто припинився. Через це більшість дітей не змогли пройти тестування у російських школах і їх залишили на другий рік. Але коли я розмовляв з дітьми на цю тему, для них це не було проблемою. В основному вони сприймали все спокійно».

Серйозною перешкодою для освіти дітей стає поганий доступ до Інтернету.

«Тим, хто не встигає за шкільною програмою, ми намагаємося знаходити репетиторів. Як правило, це заняття онлайн. Тут варто відзначити таку проблему, що далеко не всі ПТРах підключені до інтернету, і біженці вимушені користуватися мобільним інтернетом, але більшість сімей на телефоні практично ніколи не мають грошей, оскільки їх у них в принципі немає. Тому у дітей не завжди є зв’язок та можливість займатися. В деяких ПТРах є навіть комп’ютерні класи для дистанційного навчання, але не всюди дітям дозволяють ними користуватися. Ми намагалися домогтися дозволу, але ми його не отримали. У містах Тульської області ми знайшли вихід за допомогою бібліотек. Там зазвичай є можливість займатися на комп’ютері через інтернет. Ми зареєстрували туди наших дітей, бібліотекарі дуже приязно налаштовані та без проблем дозволяють займатися у них».

«Був випадок, коли член правозахисної ради Петербургу та декілька муніципальних депутатів привезли школярам, що знаходилися у ПТР, планшети і ноутбуки. ВОни були придбані за кошти якогось спонсора. Але, як виявилося, на території ПТР практично немає швидкісного інтернету. Через віддаленість від міста великі проблеми з мобільним зв’язком, тож навіть для того, щоб зателефонувати, доводиться довго шукати місце, де зв’язок ловить. З цієї причини наші зусилля щодо пошуку ноутбуків виявилися практично марними. Але начебто зараз ті діти, хто залишився у ПВР, їздять займатися до Тихвіна до бібліотеки, де інтернет є».

За словами волонтерів, що працюють у ПВР, невелика частина дітей не відвідує російські школи, бо вважають за краще довчитися дистанційно в українських школах. Вони також страждають від відсутності доступу до Інтернету.

«Ті діти, хто навчається дистанційно і живе у ПТР, не можуть знайти там інтернет, і їм доводиться їздити до Тихвіна у бібліотеку, щоб там займатися. Я вважаю, те, що адміністрація ніяк не перейнялася проблемою доступу до інтернету на самому початку і досі не зробила нічого – це порушення права дітей на освіту, оскільки в сучасних реаліях процес навчання нерозривно пов’язаний із доступом до інтернету».

За словами наших респондентів, у багатьох школах, особливо у великих населених пунктах, викладацький склад не був готовий до прийому великої кількості дітей, що навчалися у іншій країні та пережили військові дії, втрату рідних та близьких. Відсутність досвіду та спеціальних знань про роботу з травмованими дітьми, отрієність російського шкільного середовища мілітаристською пропагандою призводили до конфліктів,агресивних проявів з боку вчителів. 

Так, в одній з шкіл Калузької області, яка знаходиться у сільській місцевості, після зарахування дітей з ПТР були виявлені випадки прояву агресії вчителів на національному грунті щодо учнів. 

«У березні 2022 року, коли все тільки починалося, дітей шкільного віку в калузькому ПТР було 80, їх всіх разом відправили до однієї школи. Це була сільська школа, де до цього навчалося 100 дітей. Школа була зовсім не готова до того, що дітей стане одразу майже вдвічі більше, причому дітей нікому не знайомих. Оскільки це були українські діти, то одразу ж у стосунках між ними та вчителями з’явився політичний мотив. Багато було випадків, коли вчителі ображали українських дітей нецензурними висловами за їхню національність. Крім того, вчителі просто не знали, що з цими дітьми робити, оскільки майже всі діти були з ПТСР. Вони голосно кричать, зривають уроки і загалом часто поводяться неконвенційно. Вчителів ніхто до цього не готував. В основному викладацький склад – це жінки старше 50 років, і вони уявлення не мають, як у таких ситуаціях поводитися. Навчених психологів у школах теж немає і психологічна допомога, відповідно, не надається. У результаті вони почали тиснути на дітей, кричати на них, проявляти агресію, тому що ніхто з них не міг впоратися зі своїми емоціями. Батьки-українці, зі свого боку, почали конфліктувати з вчителями, писати заяви до прокуратури через образи їхніх дітей та взагалі погані стосунки. У школі розпочалися перевірки. Вчителі стали отримати догани.

З боку російських дітей також часті випадки таких образ. І цілому вони сприймають українських дітей як ворогів. Дуже поширені випадки булінгу. Особливо це загострилося, коли розпочалася мобілізація. 

Після всіх цих випадків українських дітей розподілили у три різні сільські школи і ситуація, наче б то, нормалізувалась».

Булінг та інші прояви агресії на адресу українських дітей з боку однолітків — велика проблема для багатьох російських шкіл. Про різні випадки цькування українських дітей за національною ознакою нам відомо з відкритих джерел: наприклад, у листопаді 2022 року на сайті інтернет-порталу «Вот так» було опубліковано репортаж про кричущі випадки цькування українських дітей у московських школах. Опитані нами волонтери підтвердили, що такі випадки не рідкі. 

«Якщо говорити про те, як українських дітей сприймають у школах їх однолітки, то я точно знаю, що випадки булінгу є у школах Санкт-Петербургу. Особливо коли почалася мобілізація, такі випадки почастішали. Дітям, що приїхали з України, місцеві діти говорили, що через таких, як вони, їх батьки пішли на війну. З хлопчиком з ПТР був один випадок, коли він у розмові з однокласником сказав, що він українець і пишається цим. За це йому розбили обличчя. Після цього випадку він до школи більше не ходив, а продовжив навчатися дистанційно в українській школі ».

«Далеко не у всіх хороші стосунки складалися у школі. Присутні конфлікти на національному грунті. Іноді українських дітей цькують. Трапляється навіть таке, що вчителі, які мають, по  ідеї, припиняти подібні конфлікти, самі і є їх ініціаторами. Це виявляється у дуже дивних питаннях, які ставляться українським дітям. Видно, що вчителі дотримуються точки зору, яку відстоює, скажімо, російська пропаганда, і ця думка нав’язується дітям. Це виявляється у упередженому відношенні під час процесу навчання. Загалом така поведінка створює нездорову та неприязну обстановку у школах по відношенню до українських дітей».

Опитані волонтери навели й позитивні приклади хороших стосунків тих дітей, що приїхали та місцевих, залученості та приязності вчителів. 

«Про спілкування дітей у школі можу навести такий приклад. Ми були у ПТР у невеликому  місті влітку. У нас було завдання зробити так, щоб діти з ПТР почали спілкуватися з місцевими дітьми, і нам це вдалося. До нас спочатку самі по собі приєдналися місцеві діти, вони всі додалися у спільний чат і спілкувалися там і просто на вулиці. Таким чином, у них склалися досить близькі дружні стосунки».

«Є багато прикладів шкіл, де діти почуваються досить добре, при чому це видно не тільки з того, що роблять їхні однолітки та вчителі, але й за їх власними розповідями та врадежненнями. Я неодноразово зустрічався зі вчителями, котрі зацікавлені  допомагати дітям розвивати їхні здібності, підтягувати по предметах, в котрих вони слабші тощо. Особисто мені діти писали, що вчителі, бачачи їхні здібності, пропонують їм участь у якомусь конкурсі, наприклад».

Відсутність педагогів зі спеціальною освітою у школі та допомоги у ПТР часто стає причиною виключності з навчального процесу дітей з особливими потребами. 

«Дітям з обмеженними можливостями здоров’я та ментальними проблемами складніше за все, оскільки ані у ПТРаз, ані в школах немає тьюторів, ні психологів, хто міг би з ними займатися. Їх намагалися знайти через управління освітою, але нічого не вийшло, бо за це платять маленькі гроші. Але на території ПТР таких фахівців немає, і ПТР має інші завдання — дати людям житло і нагодувати їх. У школах також немає такої можливості. У нашій школі, наприклад, лише 8 вчителів, і ніхто з них не може займатися такими дітьми окремо. У результаті такі діти або зовсім не ходять до школи, або ходять із усіма, але взагалі нічого не розуміють. Виходить, що ці діти нікому не потрібні, і завдання роботи з ними ні на кого не покладаються».

Зі шкільної освіти випадають люди, що живуть у ПТР та маргінальні сім’ї, чиї батьки страждають на різні шкідливі звички. У таких сім’ях поширене домашнє насилля, що інколи навіть стає причиною тимчасового вилучення дитини з сім’ї органами опіки та піклування. Волонтери помічають неадекватне реагування поліції та органів захисту дітей. Тут доцільно згадати про те, що в Росії домашнє насилля декриміналізовано, а прийняття закону про боротьбу з ним багато років саботується під проводом захисту «традиційних цінностей».

«Дуже часто у тихвінському ПТР відбувається домашнє насилля та п’яні бійки. Поліцейські приходять, розмовляють з потерпілими та агресорами, але ніколи не складають жодних протоколів, бо їм це просто не потрібно. Були випадки, коли п’яного батька, що бив дитину та жінку, вони забрали до своєї комірки й чекали, дови він не протверезіє.

Загалом, насилля щодо дітей досить багато. Батьки б’ють їх майже постійно. Дорослі б’ються один з одним. Вони б’ються за печиво, за пральний порошок, за все, що їм надають на роздачі гуманітарної допомоги. Бійка, яку ми бачили востаннє, сталася між чоловіком та дружиною. Дружина приревнувала його до якоїсь іншої жінки і почала кричати. Чоловік вдарив її головою об стіну. При цьому на це все дивилася їхня дитина, яка і так була дуже налякана після пережитого під час переїзду.

Якщо у сім’ях є проблеми з алкоголізмом або ж виявлені випадки насилля щодо дітей, у ПТР приїжджає опіка та проводить бесіди з батьками. На цьому все завершується, зазвичай тому, що для опіки ці люди — українці, і вони дуже бояться щось зробити не так. Взагалі всі органи — прокуратура, поліція, опіка тощо  – завжди виступають на боці українців майже у будь-якій суперечці. Тому що вони бояться скандалів і того, що з них три шкури знімуть, якщо вони зроблять щось не так щодо біженців, що це може опинитися у ЗМІ чи правозахисників».

«Був випадок, коли у сім’ї опіка відібрала дитину, оскільки батьки били повністю неадекватні та і не стежили за ним. Вони навіть не збирали його до школи та не збираються віддавати його на навчання. Якось вони напилися, сталася бійка, адміністрація викликала поліцію, і мати вкусила одного з поліцейських у живіт. До цього ця сім’я побила бабусю, зламали їй шийку стегна. Після всіх цих випадків дитину у них забрали, але потім, з невідомих причин, повернули назад. Ще був випадок у сім’ї циган. Там теж батьки безперестанку пили, і дитина була у постійній небезпеці. Його вилучили, але потім також повернули».

Що стосується дітей дошкільного віку, то ситуація залежить від можливостей у конкретному регіоні та бажання самих бітьків віддавати дитину до дитячого садка. Так, у калузькій області дитячий садок був створений безпосередньо на території ПВР, для біженців були доступні й інші дитячі садки. Діти з ПТР в Уіф, за словами волонтерів, не були зараховані у дитячі садки з невідомих причин,  і самотні матері не могли повноцінно працювати. У інших містах Башкортостану – Стерлітамаці, Салаваті та Туймази – діти відвідують дитячий садок.  Формальних проблем  з дитячими садками немає у мешканців ПТР міста Тихвіна, однак наші респонденти повідомляли, що з невідомих причин більшість дітей з ПТР їх не відвідує, а проводить час із батьками або дідусями та бабусями. 

У багатьох ПТР  можливості для дитячого дозвілля й відпочинку обмежені або і взагалі не передбачені. 

«У деяких ПТР Калізької або Білгородської області,де ми були, спеціально організовані дитячі кімнати. Там є іграшки, книжки, якість тренажери. Але є і такі ПТР, де крім вуличного дитячого майданчика більше нічого немає. У холодну пору на таких майданчиках немає що робити, і діти, якщо не навчаються, просто цілими днями сидять у коридорах і дивляться щось у телефонах». 

«Що стосується дозвілля дітей, то у тихвінському ПТР є дитячі кімнати, але для зовсім маленьких. Для дорослих дітей там мінімум можливостей чимось займатися. У самій будівлі ПТР нічого не передбачено, перед будинком є асфальтований майданчик, на який дорослі виходять курити. За цим майданчиком починається невелика ділянка землі, на якій росте кілька сосен. Далі просто паркан. Щоправда, поруч із територією ПТР є озеро. Це, мабуть, єдине місце,де діти можуть добре провести час, але тільки коли тепло. У зимовий час це все виглядає досить сумно. Також поряд з територією ПВР знаходиться дитячий табір, який видно з вікон ПТР, і ми ходили до їхнього директора просити, щоб вони пустили нас на футбольний майданчик, щоб діти могли пограти, і нас кілька разів туди пускали.

Волонтери повідомляють, що виді безкоштовного дозвілля дітей, надані державою, або проводяться формально та менш популярні, або про них мало інформації, або у батьків немає сил та бажання підтримувати участь їхніх дітей у цих заняттях.

«У багато які ПТР добровільно-примусово їздять колективи з різних будинків культури. Адміністрація регіону зобов’язує їх їздити до ПТР, провести якийсь захід та звітувати про це. Дітей також змушують на них приходити. У більшості випадків подібні заходи дуже низької якості і, мабуть, було б краще, якби їх зовсім не було. За виступаючими та глядачами можна помітити, що ні в тих, ні в інших особливого бажання всім цим займатися немає, тому виглядає все це з боку досить сумно».

«У багатьох містах для дітей із ПВР було організовано всілякі безкоштовні гуртки. У Тульській області в одному з міст зробили для дітей та дорослих безкоштовний басейн. Адміністрація басейну має списки, які подає ПТР, і людина може прийти, підтвердити особу і користуватися ним безкоштовно. Але проблема полягає в тому, що до самих мешканців ПТР майже ніхто не доносить цієї інформації. Деякі люди просто не знають, що у них є можливість ходити безкоштовно в басейн або відправити дитину до якогось гуртка.

Є досить велика категорія людей, котрі знають, але не користуються нічим із запропонованого, оскільки до від’їзду, наприклад, були повністю занурені у роботу і побут, і не звикли до інакшого способу життя. Комусь просто не вистачає на це сил. Люди зайняті роботою, оформленням документів, шукають можливість переїхати до іншої країни або в інші місто, чи просто не в змозі сходити кудись чи відвести дитину. Я намагалася цим дітям допомагати – допомагати записуватися до таких гуртів, але частіше діти це все покидають». 

Волонтерські організації за домовленістю з адміністрацією ПТР проводять із дітьми різноманітні майстер-класи\, спортивні заняття, організовують екскурсії або розважальні заходи на території ПТР. 

«Для того, щоб дітям було що робити, ми домоглися дозволу в адміністрації провести їм літній табір. Нам дозволили, але на дуже короткий термін та суттєво обмежили у можливостях. Так чи інакше, ми розташували на майданчику велике шатро, поставили на вулиці дерев’яні столи та облаштували місце для ігор. З дітьми займалися різноманітні педагоги, ми багато малювали, грали, робили різноманітні інсталяції тощо. На жаль, після того, як наша програма завершилася, все, що ми побудували, демонтували на наступний день, і у дітей нічого не залишилося.  Прибрали гойдалки, мотузкове містечко і все решту».

«В Уфі за рахунок волонтерів дітям чудово організовано дозвілля. Наприклад, у тому ПТР, де 200 мешкає людей, волонтери зробили комп’ютерну кімнату. Також там є ігрові кімнати. Самі діти об’єднуються з волонтерами та роблять якісь театральні вистави, влаштовують дискотеки. До них постійно приїжджають аніматори, волонтери возять їх на скеледромі тощо. Тобто загалом у цьому конкретному ПТР із дозвіллям все добре, але все це організовується лише за рахунок групи ініціативних людей та спонсорів. Влада в цьому практично не бере участі».

«У ПТР зазвичай їздить багато волонтерів, влаштовують там різноманітні майстер-класи, заняття з дітьми з різних мистецьких напрямів. Є і такі волонтері, які також за зобовязанням [від адміністрації] на постійній основі приїжджають до ПТР, але при цьому привозять якісь дуже цікаві заняття, на яких дітям дійсно цікаво і весело. Таких волонтерів, як правило, діти зустрічають, обіймають, і дуже раді проводити з ними час, оскільки вони з душею підходять до справи».

При  заселенні принаймні у деякі ПТР усі біженці, із дітьми включно, проходили медичний огляд. Наприклад, офіційно повідомлялося, що одразу після приїзду великої групи біженців з Маріуполя у ПТР у Тихвіні медики районної лікарні протягом декількох днів оглядали біженців і надавали їм медичну допомогу – працювали виїзні амбулаторії, мобільний флюорографічний кабінет, лікарі-фахівці; 38 людей було госпіталізовано із травмами, коронавірусом, пневмонією. У ПВР, як правило, працюють медичні пункти, які надають лише першу допомогу.

«На території ПТР у Калузькій області є фельдшер. Відпочатку він був там цілий робочий день, а тепер лише половину робочого дня. Якщо хтось занедужає, вони просто їздять до поліклініки або лягають до лікарні у місті. Їх можуть туди довезти, якщо є така потреба. Як правило, вони знаходяться за 15-20 хвилин їзди від ПТР. За потреби приїжджає швидка. Випадків, коли швидка не приїжджає, я не знаю».

«Всюди, де я був – Ростовська, Тульська, Курська області – у ПТР працюють медичні пункти. Там є медсестри, які в разі чого можуть надати першу допомогу та дати якісь ліки. Але медикаментів там вкрай мало, лише основні знеболювальні, щось від температури, від отруєння. Якщо щось серйозне, вони просто направляють того, хто звернувся до поліклініки або лікарні».

Наші респонденты відмічають, що у більшості випадків ліки закуповують волонтери за свої гроші, знаходять ресурси на лікування складних медичних випадків, зокрема травм та коліцтв, отриманих у зоні бойових дій. Багато повідомлень про те, що люди з інвалідністю повинні її підтвердити згідно з російськими нормами, щоб отримати виплати та підтримку, однак оформлення займає багато часу, і весь цей час медичну допомогу можна отримувати тільки платно. 

«Серед жителів ПТРів, зокрема дітей, є ті, хто був інвалідом до початку війни, а також ті, хто отримав якісь каліцтва вже безпосередньо під час військових дій. Ті, хто став інвалідом через війну, оформляються досі і не отримують жодних виплат. Минуло вже понад рік з того часу, як багато з них потрапили на територію Росії, але документи так і не оформлені. Таких чимало. Зовсім недавно, наприклад, ми лікували 18-річного хлопця з Маріуполя. Поруч з ним розірвався снаряд, йому відірвало вухо з усіма внутрішніми органами, також дуже сильно постраждало коліно. Ним ніхто не займався. Влада начебто відправляла його до поліклініки, але його там відправляли від одного лікаря до іншого, і так ніхто жодної допомоги і не надав. Тому ми спочатку звозили його до лікарні в Уфі, де він пройшов обстеження. Потім ми його відправили до Москви. Там його прооперували і безкоштовно зробили пластику вуха».

Одна з найсерйозніших проблем – це соціальна та психологічна адаптація дітей, що потрапляють до ПТР. За словами опитаних нами волонтерів, на території ПТР часто працює кабінет психолога. Однак кваліфікація спеціалістів піддається сумніву, а самі біженці здебільшого відмовляються від отримання психологічної допомоги, оскільки або не вірять у те, що ці спеціалісти можуть їм чимось допомогти, або соромляться звертатися за допомогою з огляду на усталене уявлення про те, що психологи працюють з психічно ненормальными людьми. З цієї самої причини діти вкрай рідко потрапляють на прийом до психолога, оскільки більшість батьків не вбачає в цьому необхідності. Через відсутність психологічної допомоги багато дітей не справляються зі своїм станом і не можуть адаптуватися до нових життєвих умов, у яких вони опинилися.  

«Діти приїхали наприкінці травня 2022 року. Ми повели їх на екскурсію до школи. Багато дітей бачили дуже багато жахів. Наприклад, як їхні школи руйнувалися, оскільки часто саме у школах, особливо селищних, які були найбільшими будівлями у населеному пункті, розташовувалися військові штаби. Після пережитого досвіду їм просто страшно заходити до школи, оскільки для них це небезпечний об’єкт, і в них траплялися різні зриви. У багатьох є ознаки ПТСР —  вони погано сплять, не контролюють агресію. Вони постійно б’ються – для них це звичайна мова комунікації. Коли ми робимо для них табори, більшість часу ми просто розбороняємо дітей і намагаємось розмовляти з ними, надавати психологічну допомогу, оскільки крім нас цього ніхто не робить».

«Окрім звичайної медичної допомоги, у тихвінському ПТР усім пропонувалася психологічна допомога, був спеціально обладнаний кабінет психолога. Але його послугами практично ніхто не користувався, хоча там було багато людей, у тому числі й дітей, які тижнями сиділи у бомбосховищі, у кого найсерйозніший ПТСР. Зважаючи на це, причиною є відсутність культури користуватися допомогою психолога та нерозуміння важливості психологічної допомоги. Багато людей звіти досі сприймають психолога як лікаря, котрий працює з психами. Тому піти до нього привселюдно не вважається чимось нормальним. Ми помітили також, що й самі ці психологи не виявляли особливого бажання спілкуватися з людьми, доносити до них важливість своєї роботи та необхідність психологічної допомоги після того, що вони пережили. Після цього ми вирішили спробувати організувати якусь додаткову, незалежну медичну допомогу, з нормальними спеціалістами, котрі могли б пояснити людям,навіщо їм може бути потрібен психолог. Але ця ідея не зазнала успіху. Нам цього не дозволила зробити адміністрація ПТР. На даний час, як я розумію, психологічна допомога там не надається,  бо у жителів немає такого запиту».

«На територію ПТРів, принаймні в Уфі, приїздить психолог, але у мене до нього дуже багато запитань, оскільки він дітям, у котрих тривожність та ПТСР, просто радить приймати якесь заспокійливе. Ті, кому потрібна серйозна психологічна допомога, від неї відмовляються. Ми їх умовляємо записатися на консультацію до нормального фахівця, щоб він прописав нормальні препарати, які дійсно працюватимуть та допомагатимуть, знижувати тривожність. Ми навіть заздалегідь знаходимо на це гроші. Але, на жаль, всі вони відмовляються і просто просять якесь легке заспокійливе для дитини. Мами бачать, що їхнім дітям погано, що вони кричать ночами чи бояться якихось звуків, але з цим нічого не роблять». 

Захист прав українських дітей у РФ та РБ є дуже важливим, але й дуже складним завданням. Безумовно, всі діти, вивезені з України  без згоди їхніх законних представників (а це не лише батьки, але й у багатьох випадках – уряд України), повинні бути повернені додому. 

Незаконне присвоєння чужого громадянства та передача дітей під постійну опіку (або, якщо будуть виявлені такі випадки, усиновлення) громадянам країни-агресора мають бути припинені, визнані незаконними та скасовані (якщо вже відбулися). Всім дітям, що опинилися в РФ або РБ без супроводу, потрібно допомогти знайти рідних в Україні, встановити з ними зв’язок, отримати можливість возз’єднатися з родичами. Необхідно домагатися реалізації права дітей збереження своєї ідентичності, захисту від нав’язуваних їм мілітаризму та ідеологізованого російського виховання.

За цими загальними підходами мають стояти комплексні заходи співпраці державних структур і представників громадянського суспільства, груп волонтерів, батьківських ініціатив. 

Необхідно не послаблювати увагу міжнародних правозахисних структур до проблем порушень прав українських дітей, домагатися проведення незалежного моніторингу ситуації, оцінки її експертами з прав дітей та міжнародного права. 

Особливу увагу слід приділити дітям, що залишаються у пунктах тимчасового розміщення та різноманітних державних таборах. 

Українські діти не повинні підлягати дискримінації, їм необхідна підтримка та допомога у подолання травми війни, втрати дому і оточення. Травмованість як дітей, так і дорослих, що багато місяців провели у підвалах під обстрілами, що виїжджали під дулами автоматів, втратили все своє попереднє життя, – якщо цією проблемою не займатися – призведе до росту сімейного насилля, діти страждають подвійно. Важливо захистити дітей від усіх проявів агресії, створити для них безпечне середовище, умови для реабілітації та розвитку. 

Необхідно налагодити постійне інформаційне співробітництво на міждержавному рівні у питаннях пошуку дітей, що зникли під час війни, забезпечити доступ українських служб із захисту прав дітей до даних про всіх українських дітей у РФ та РБ. 

Права дітей повинні стати пріоритетом у справі подолання руйнівної війни.