Становище дiтей iз сiмей, вимушено перемiщених у межах Україні внаслiдок вiйськової агресії Росії пiсля 24 лютого 2022 року

Антидискримінаційний центр «Меморіал»-Брюссель публікує спільну доповідь про стан дітей в Україні під час війни 2022-2023 років, підсумки моніторингу ситуації в рамках кампанії #crossborderchildhoodua.

Доповідь створено Українським інститутом соціальних досліджень імені Олександра Яременка. 

Аналітична група: Тетяна Бондар, Олексій Ганюков, Олексій Дурнєв. 

Дослідники-асистенти: Наталія Дмитрук, громадська організація «Гендерний креативний простір», Світлана Щербань, соціолог ГО «Харківський інститут соціальних досліджень».

За підтримки Антидискримінаційного центру «Меморіал»-Брюссель та громадського руху «Віра, Надія, Любов».

Презентація доповіді відбудеться у Брюсселі 20 червня.

Повномасштабне вторгнення Росії та інтенсивні бойові дії, що тривають в Україні з 24 лютого 2022 року, завдали потужного удару по всіх рівнях життєдіяльності української держави. Військова ескалація та погіршення безпекової ситуації зумовили масове – безпрецедентне в новітній історії Європи – переміщення цивільного населення як територією України, так і за її межі.

Понад 1,5 млн осіб виїхали з України вже на самому початку війни – з 27 лютого до 9 березня 2022 року: щодня країну залишали понад 150 тис. осіб; 6 березня 2022 року зафіксовано історичний максимум – кордон перетнули 210,5 тис. осіб. Загалом після 24 лютого 2022 року приблизно третина всіх українців, зокрема дітей, була змушена покинути свої домівки. Згідно з постійно оновлюваними даними Управління Верховного комісара ООН у справах біженців (УВКБ ООН), станом на 9 травня 2023 року, 8 207 977 українських біженців перебувають у Європі; з них 5 093 606 зареєструвалися для тимчасового захисту або аналогічних національних схем захисту; крім того, 2 875 215 осіб зазначено УВКБ ООН як біженці в країні-агресорі – Росії та її сателіті Білорусі. Станом на 23 січня 2023 року, Міжнародна організація з міграції (МОМ) оцінювала кількість внутрішньо переміщених осіб в Україні як 5 352 000 осіб.

Внаслідок бойових дій і заборони на виїзд за кордон для військовозобов’язаних чоловіків віком 18–60 років, за винятком окремих випадків, серед мігрантів, на відміну від попередніх років, переважають жінки з дітьми.

Точної статистики щодо кількості українських дітей за кордоном немає, зокрема через постійно мінливу ситуацію та різні підходи до підрахунків. Різноманітні аналітичні системи оцінюють частку дітей серед біженців за кордоном у межах 34–40%, тобто від початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну покинули близько 3 млн дітей і молоді. Влітку 2022 року в інших країнах перебувало 672 тисячі українських школярів (інтерв’ю Голови Державної служби якості освіти України Руслана Гурака, 21 липня 2022 р.); у польських школах розпочали 2022–2023 навчальний рік 185 тисяч українських дітей (інтерв’ю Міністра освіти Польщі, 2 вересня 2022 року).

Збройна агресія Росії проти України зумовила значне погіршення ситуації з дотриманням прав дітей у сім’ях мігрантів. Через руйнування усталених міграційних процесів значно ускладнилися комунікації мігрантів з членами їхніх родин, які залишилися в Україні.

Обмеження на виїзд з України чоловіків призовного віку зумовили роз’єднання багатьох сімей. Тривале перебування одного або обох батьків за кордоном спричиняє розрив традиційних зв’язків, відчуження та виникнення непорозумінь між членами їхніх родин, руйнування довірчих стосунків між дітьми та відсутніми батьками, посилення взаємного дистанціювання.

Російсько-українська війна значно ускладнила або навіть унеможливила дотримання основних прав дітей-мігрантів: на освіту, відпочинок і дозвілля, гідний рівень життя, бути разом з батьками, користування благами соціального забезпечення тощо.

Захист прав дітей, аналіз дотримання прав, передбачених Декларацією прав дитини, потребують наявної достовірної та перевіреної інформації щодо ситуації, пов’язаної зі збройною агресією Росії проти України, масовою евакуацією родин з дітьми з небезпечних регіонів до інших областей України або за кордон.

Ця доповідь ґрунтується на аналізі понад 20 глибинних інтерв’ю та десятків ситуативних опитувань батьків з родин внутрішньо переміщених осіб (ВПО), проведених у жовтні 2022 року – січні 2023 року як дистанційно, так і очно. Опитані репрезентують групи з певною вразливістю: багатодітні сім’ї; сім’ї з дітьми, які мають інвалідність; ромські сім’ї. Наведено думку опитаних експертів, співробітників державних органів, громадських організацій. Крім того, цитуються інші дослідження схожої тематики та залучаються дані з інших відкритих джерел.

Дослідження висвітлює різні аспекти становища дітей України, які вимушено залишили місця свого попереднього проживання через небезпеку для життя та здоров’я, руйнацію осель та інфраструктури, описує умови та ризики вимушеної міграції та шляхи їх подолання.

Цьому дослідженню притаманні такі обмеження:

• Відсутність або обмеженість достовірної статистики, необхідної для аналізу ситуації та розрахунку вибіркової сукупності кількісних опитувань і коректного поширення отриманих даних на всю генеральну сукупність.
• Травматичність через досвід евакуації, прагнення респондентів уникнути неприємних спогадів і розмов про них.
• Відсутність у потенційних респондентів необхідних технічних засобів для участі в онлайн-опитуванні або невміння ними користуватися.
• Нестійкий інтернет-зв’язок в окремих країнах або місцевостях.
• Швидка зміна ситуації, за якої отримані під час дослідження дані швидко втрачають актуальність.

Активні бойові дії в південних і східних регіонах України, постійні ракетні й артилерійські обстріли та бомбардування території всієї України, окупація значних територій російськими загарбниками значно посилили небезпеку для всього населення України та дітей зокрема. Від початку повномасштабного вторгнення станом на 16 березня 2022 року війська Росії завдали по території України майже 5 тис. ракетних і 3,5 тис. авіаційних ударів, зафіксовано 1,1 тис. атак безпілотників. Значна частка атак припала на цивільну інфраструктуру: житлові будинки, лікарні, дитячі садки та школи. Крім того, зберігається загроза ядерного тероризму з боку Росії: російська влада вже не раз погрожувала застосувати ядерну зброю на території України. 4 березня 2022 року окупанти захопили Енергодар і Запорізьку АЕС, де періодично створюють ризики радіаційної катастрофи. Взимку евакуація родин з дітьми була спричинена також загрозами енергетичної кризи. Через обстріли російськими військовими енергетичних об’єктів у країні були введені як планові, так і екстрені відключення електрики. Сім’ї, зокрема з маленькими дітьми, змушені були перебувати без світла добу і більше. Пошкодження електропостачання призводило також до відсутності у значної частки осель опалення та водопостачання. Прагнення захистити життя і здоров’я дітей від небезпек воєнного часу змусило багатьох батьків організувати переїзд своїх родин у безпечніші регіони всередині країни.

Раптовість розгортання бойових дій, психологічна та організаційна неготовність багатьох родин до евакуації зумовили численні труднощі та ускладнення з їх переміщенням. Певна частка родин була змушена переїжджати вже вдруге від 2014 року – спершу з тимчасово окупованих територій Донецької та Луганської областей на території, підконтрольні Уряду України, а згодом, після повномасштабного вторгнення Росії в Україну, – в інші, безпечніші області або за кордон. Деякі сім’ї відмовлялися від планової евакуації напередодні російського вторгнення і тому змушені були терміново змінювати місцезнаходження після початку збройної агресії.

На початку війни після ухвалення рішення про переміщення значна частка українців стикалася з проблемами пошуку безпечних шляхів виїзду, особливо з віддалених від обласних центрів районів. Зміщення лінії фронту, підрив мостів, мінування доріг блокувало більшість відомих маршрутів пересування. Сім’ї могли протягом кількох днів шукати інформацію щодо можливих шляхів покинути небезпечні території. Частка українців евакуювалася пішки. Переміщення до західних і центральних областей України могло тривати кілька днів через значну кількість блокпостів, комендантську годину та величезну кількість автотранспорту.

Ухвалюючи вимушене рішення про від’їзд з пункту постійного місця проживання, сім’ї виходили, насамперед, з необхідності уникнути небезпеки в умовах постійних обстрілів і загрози окупації.

Деякі сім’ї під час вибору маршруту евакуації виходили з можливості отримання допомоги від родичів і знайомих у безпечних регіонах України (як правило, у Західній Україні), водночас деякі сім’ї розраховували лише на власні сили та виїжджали будь-куди без чіткого плану.

Безпосередньо ухваленню рішення про від’їзд часто передували обстріли, життя в підвалах і бомбосховищах в умовах браку харчових продуктів і санітарно-гігієнічних засобів, окупації сусідніх населених пунктів:

“Ми довго думали, виїжджати чи ні, але після того, як ми почули гуркіт і будинок затремтів, я подивився у вікно і побачив, що під’їхали зенітні установки… ми буквально протягом години зібралися всією сім’єю, наші близькі, родичі”
(чоловік, ром, багатодітна сім’я ВПО з м. Харків);

“У родичів мого чоловіка є рідна сестра… І ми ухвалили рішення сюди їхати, тому що вони нам пообіцяли допомогти і допомогли. Сестра домовилася з кумою і дозволила жити в її квартирі”
(жінка, багатодітна сім’я ВПО з м. Краматорськ Донецької області);

“Дуже був сильний вибух. Заграва. Діти почали кричати. Ми вранці зібралися і поїхали”
(мати дiтини з інвалідністю, сім’я ВПО з м. Слов’янськ Донецької області).

У багатьох сім’ях евакуація відбувалася в екстремальних умовах з відчуттям страху, відсутністю сну, некомфортними побутовими умовами та побоюваннями за безпеку дітей (дані дослідження: Досвід переміщення дитячих будинків сімейного типу в умовах російсько-української війни. Аналітичний звіт. Український інститут соціальних досліджень імені Олександра Яременка, Ліга соціальних працівників України. Київ, 2022):

“Люди сиділи в тамбурах на сумках… нас було 8 осіб. Я, донька, син, сусіди з дитиною і з нами сиділа ще жінка з двома дітьми і котом. Спали по черзі. Ми з сусідкою сидячи, дітей міняли. Не дуже зручно”
(жінка, сім’я ВПО з дітьми з м. Краматорськ Донецької області);

“Було дуже страшно і моторошно. Їхали автомашини великі, було страшно і відчуття, що це вже кінець”
(чоловік, ром, багатодітна сім’я ВПО з м. Харків);

“Всі були в шоковому стані, всі настільки були втомлені, всі не спали майже 4 доби”
(чоловік, ром, багатодітна сім’я ВПО з м. Харків);

“Дуже важко сідали в поїзд. Людей було багато. Думали, що там і залишимося на вокзалі з дітьми” (мати дiтини з інвалідністю ю, сім’я ВПО з м. Слов’янськ Донецької області);

“Дуже важко. На заправках просили окріп, щоб зробити їжу. У туалет взагалі не зупинялися, тому що було світломаскування, пости постійні. Дуже, дуже важко” (мати дiтини з інвалідністю, сім’я ВПО з м. Слов’янськ Донецької області).

Нерідко евакуаційні шляхи обстрілювалися з боку російських загарбників. Відомі непоодинокі випадки розстрілу цивільних автомобільних колон, евакуаційних автобусів, залізничних станцій і вокзалів. Багато об’єктів цивільної інфраструктури, зокрема дороги, було заміновано. Військові Росії і зараз блокують більшість евакуаційних шляхів. Здебільшого це робиться для того, щоб використовувати мирне населення як живий щит під час контрнаступу та деокупації територій Збройними силами України.

У деяких випадках складнощі евакуації посилювалися почуттям розгубленості та нерозумінням подальших перспектив:

“Ми їхали в нікуди, тому що прилетіло біля будинку. Потрапили в школу, а ця школа прямо біля нашого будинку”
(мати дiтини з інвалідністю, сім’я ВПО з м. Слов’янськ Донецької області).

Крім побоювань за життя і здоров’я, значущим аргументом на користь евакуації було небажання жити в умовах російської окупації:

“Відправною точкою було те, що я не змогла б жити в окупації. Психологічно давило”
(жінка, сім’я ВПО з дітьми з м. Мелітополь Запорізької області).

Залежно від конкретних обставин, евакуація родин з небезпечних регіонів відбувалася і відбувається як власними силами, без будь-якої допомоги, так і з організаційною та логістичною допомогою представників органів місцевого самоврядування. На державному рівні працюють евакуаційні поїзди Укрзалізниці. Місцева влада теж може організовувати перевезення на автобусах і мікроавтобусах, вивезення людей поліцією на броньованих автомобілях. Активну участь в організації переїзду беруть громадські організації (“Допомагаємо виїхати”, “HelpPeople”, “Проліска”, “Восток-SOS” та ін.), небайдужі громадяни та волонтери. Завдяки їхнім зусиллям, організованості та ресурсам певна частка родин здійснила переїзд у відносно комфортних умовах:

“Усе було дуже добре організовано. Там було дуже багато волонтерів, які допомагали, говорили, куди потрібно поїхати, на який транспорт сісти, коли поїзд буде. Були безоплатні обіди, бутерброди і чай”
(мати дiтини з інвалідністю, сім’я ВПО з дітьми з Київської області).

З 29 липня 2022 року в Україні запроваджено обов’язкову евакуацію жителів неокупованих районів Донецької області. У разі відмови евакуюватися громадяни мають підписати відповідний документ, засвідчивши таким чином, що розуміють усі наслідки та самі відповідальні за своє життя. Уряд посилив відповідальність за відмову евакуювати з неокупованих районів Донецької області дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування: сім’ї, патронатні вихователі та дитячі будинки, які виховують таких дітей, втрачатимуть право опіки над ними.

Станом на 10 травня 2023 року за 9 місяців після запровадження обов’язкової евакуації з Донецької області до безпечних регіонів перемістилися майже 70 тис. громадян, серед них понад 8 тис. дітей і понад 3 тис. маломобільних. Триває евакуація з деокупованих територій, що розпочалася восени 2022 року, у межах якої з Харківської області за 8 місяців виїхали понад 25 тис. громадян; з нещодавно звільнених територій Херсонської області за пів року евакуювалися понад 23 тис. осіб. Після прибуття на місце призначення евакуйовані отримують гарантовану одноразову фінансову допомогу в розмірі 2 тис. грн на дорослого і 3 тис. грн на дітей віком до 18 років та осіб з інвалідністю. Лише у квітні 2023 року Міністерство з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України перерахувало 16,2 млн грн на допомогу переселенцям, які евакуювалися потягами.

Найнебезпечнішим для українців був і залишається виїзд з тимчасово окупованих територій, який пов’язаний з проходженням фільтраційних таборів. Під час проходження фільтрації дорослих і дітей піддають допитам і обшукам, відомі випадки жорстокого поводження, насильства і навіть убивств. Часто виїзд навмисне затримується з боку російських військових, які можуть пропускати через блокпости лише дуже обмежену кількість машин. Люди змушені стояти в черзі кілька діб поспіль, запасаючись перед поїздкою водою, продуктами харчування, ліками, теплими речами тощо. Особливо важко стояти в таких чергах батькам з немовлятами та вагітним жінкам, адже на евакуаційних маршрутах не створено умов для задоволення гігієнічних потреб людей, що евакуюються, немає укриттів від сонця та негоди.

Іноді евакуація супроводжувалася роз’єднанням родин: родичі, зазвичай люди похилого віку, не захотіли або не змогли виїхати в безпечне місце і залишалися в місці постійного проживання, незважаючи на загрози життю та здоров’ю і вкрай несприятливі побутові умови. Були й випадки загибелі членів родини під час евакуації та обстрілів. Обмеження для чоловіків призовного віку унеможливили виїзд чоловіків за кордон:

“Наша мама (мама чоловіка) просто не захотіла нікуди їхати, і з нею залишився чоловік, а ми з дітьми поїхали”
(жінка, дитина з інвалідністю, сім’я ВПО з дітьми з Київської області);

“Переживали, оскільки чоловік залишився в Слов’янську, я їхала одна з дітьми”
(мати дiтини з інвалідністю, сім’я ВПО з м. Слов’янськ Донецької області).

Практика евакуації дітей без супроводу дорослих не була поширеною. Більшість евакуйованих під час опитування повідомили, що не помітили поруч дітей, які виїжджали з небезпечних місць самі, без дорослих:

“Я не бачила, щоб десь стояла дитина і плакала”
(жінка, сім’я ВПО з дітьми з м. Краматорськ Донецької області);

“Таких дітей не зустрічала, всі діти були з батьками”
(мати дитини з інвалідністю, сім’я ВПО з дітьми з Київської області);

“Усі діти були з батьками”
(чоловік, ром, багатодітна сім’я ВПО з м. Харків).

Випадки евакуації дітей без супроводу дорослих були поодинокими і, радше, винятком із загальної практики:

“Бачили хлопчика, йому років 15 було. Один був, напевно, батьки не змогли. Він сидів один. Боявся дуже”
(мати дитини з інвалідністю, сім’я ВПО з дітьми з м. Краматорськ Донецької області).

Як правило, розлучення дітей із сім’єю, зокрема тимчасове, могло відбуватися під час виїзду з тимчасово окупованих територій України та проходження фільтраційних таборів. Станом на 27 квітня 2023 року поліція задокументувала 52 місця несвободи, катівні, фільтраційні табори, створені на тимчасово окупованих територіях і в Росії: 27 фільтраційних таборів і в’язниць – на тимчасово окупованих територіях України, 7 – на території Росії. Під час проходження фільтраційних заходів батьків і дітей можуть розлучати та допитувати окремо одне від одного. Дітей можуть піддавати оглядам і обшукам без дозволу і не в присутності батьків або опікунів. Російські окупанти зазвичай шукають свідчення проукраїнської позиції, а також наявність зв’язків з правоохоронними органами та ЗСУ. У разі подібних знахідок імовірна ситуація затримання такої людини на тривалий час, розлучення з дітьми, а за відсутності іншого дорослого, який може піклуватися про дітей, – відправлення їх до дитячого притулку або іншого стаціонарного дитячого закладу.

За даними Міністерства з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України, станом на жовтень 2022 року понад 7 млн українців стали внутрішньо переміщеними особами, з них понад 1 млн – це діти. Близько 1 млн громадян знайшли притулок у 5670 місцях компактного проживання для переселенців (дані Мінреінтеграції, жовтень 2022 року). Станом на 27 квітня 2023 року у 2,5 млн громадян України житло зруйновано або пошкоджено внаслідок збройної агресії Росії, у понад 170 тис. осіб – зруйновано повністю.

Спочатку переважну більшість ВПО поселили в державних і комунальних установах (наприклад, у Волинській області – 94% переселенців), решту – у приватному секторі (порівн. дані району Ратне, травень 2022 року). Види поселень суттєво варіювали за комфортністю:

• найменш комфортним слід визнати колективні поселення в закладах освіти (школи, дитячі садочки), зокрема у спортивних залах, де одночасно проживало до 20 родин та до 50 осіб ВПО разом з дітьми протягом 3–4 місяців;
• поселення в гуртожитки, з більш-менш комфортними умовами і можливостями поселення кожної сім’ї в окремі кімнати.

Під час поселення певні преференції надавали ВПО з дітьми, насамперед, сім’ям з дітьми віком до шести років, за можливості поселяли їх у приватному секторі, у вільному житловому фонді. Від початку серпня 2022 року, у зв’язку з підготовкою освітніх закладів до нового навчального року у громадах Волинської та Львівської областей розпочався процес переселення ВПО з дітьми з освітніх закладів та інших комунальних установ до інших більш пристосованих приміщень, а також до орендованого житлового фонду.

Деякі евакуйовані сім’ї були розміщені в готелях, санаторіях, школах та інших не пристосованих для постійного проживання приміщеннях, відповідно, вони не могли налагодити належно свій побут і відчували тимчасовість такого перебування (повідомлення: Коротенко А. Багатьом нікуди повертатися. Як евакуюють прийомні сім’ї та дитячі будинки сімейного типу. Эвакуация CITY. 06.05.2022). Для багатьох сімей евакуація була пов’язана з втратою потрібних у побуті речей: приладів, транспортних засобів, одягу, дитячих іграшок, багато хто позбувся звичних для них присадибних ділянок.

Згодом лише невелика частка ВПО залишається в приймальних центрах/сервісних центрах і в центрах колективного проживання в західних областях України. Більшість ВПО орендують житло або живуть у родичів і друзів у різних областях України. Поширеним є переміщення від міських центрів у бік околиць і сільської місцевості, де будинки і дачі використовуються як тимчасове житло (Соціально-економічні та гуманітарні наслідки російської агресії для українського суспільства. Інформаційно-аналітична доповідь. Київ, 2022).

Житлові умови, в яких перебувають переміщені сім’ї евакуйованих, залежно від особливостей конкретної місцевості мають суттєві відмінності. Слід констатувати незадовільний рівень комфорту проживання родин з дітьми, особливо багатодітних, дефіцит життєвого простору для дітей, коли йдеться про колективні поселення, та менш критичну комфортність у переданих або орендованих квартирах і будинках (на різних умовах – безоплатних і платних). Особливо критично сприймають умови проживання діти/підлітки в помешканнях їхнього тимчасового проживання разом з батьками, родичами, братами та сестрами. Під час інтерв’ю батьки акцентують увагу на значному зниженні комфорту проживання своїх дітей під час війни порівняно з довоєнним часом. Наголошується на відсутності індивідуального спального місця, місця для зберігання дитячих речей (одягу, книжок, іграшок). За результатами вибіркових обстежень у Волинській області, кожна друга дитина не має власного ліжка і розділяє спільне ліжко з мамою, бабусею або сестрою/братом. За відсутності власного життєвого простору в дітей виникають додаткові психологічні ризики апатії та депресії:

“Це не наше житло, ми користуємося тим, що нам дали. Є де переночувати, де приготувати їжу, і це вже багато. Діти пристосовуються, але умови некомфортні. У дітей є окреме ліжко, але немає окремої кімнати, ми живемо разом”
(чоловік ВПО, батько двох дітей, сім’я проживає в с. Піддубці Волинської області).

Більшість опитаних сімей ВПО (за їхніми словами) проживають у несприятливих умовах, нерідко не мають необхідних побутових зручностей. Надмірна скупченість інколи провокує непорозуміння та складні стосунки з іншими евакуйованими:

“Живемо в одній кімнаті. Душ у підвалі. Там холодно, тож миємося в тазику. Їсти готуємо по черзі. Плита, дві конфорки працюють, тож їсти готуємо по черзі. Нас тут 20 осіб на поверсі. І скандали бувають”
(мати дитини з інвалідністю, сім’я ВПО з м. Слов’янськ Донецької області);

“Умов жодних, крім даху над головою. Холодина”
( сім’я ВПО з дітьми з м. Бахмут Донецької області);

“Більш-менш нормально, але вогкість, грибок”
(жiнка, ромська сім’я ВПО з м. Краматорськ Донецької області);

“Зараз живемо в притулку. Занадто багато людей. Я з дітьми живу в дальній кімнаті”
(жінка, сім’я ВПО з дітьми з м. Мелітополь Запорізької області).

Комфортне житло можна орендувати, але для багатьох ВПО воно недоступне за ціною. Опитані ріелтори у Львові, Ужгороді, Івано-Франківську підтверджують випадки подвійного або навіть потрійного зростання ціни на оренду порівняно з довоєнним часом. На початку війни “невеликі однокімнатні квартири в Ужгороді, Львові та навіть в обласних містечках коштували 1000 дол. Потім з’явилися квартири за меншою ціною (500–800 дол.), але їх розбирали буквально за хвилину. Місцеві казали, що до війни оренда тут становила до 300 дол.” (повідомлення ЗМІ: Мясищев О. Високий сезон. Що відбувається з цінами на оренду житла для переселенців. Ліга.Бізнес. 6.04.2022). Деяким сім’ям після переселення довелося змінити місце проживання через неможливість оплачувати орендоване житло. Частка сімей була змушена повернутися в місця постійного проживання через небезпеку регулярних обстрілів з боку Росії:

“Ми пожили в готелі, щоб Ви розуміли, це 300 грн з людини на добу. Ми з чоловіком удвох, плюс поїсти, це дуже дорого”
(жiнка, сім’я ВПО з дітьми з м. Бахмут Донецької області).

Проте не завжди орендоване приватне житло має хороші умови для проживання; інколи власники, які прийняли до себе ВПО, через деякий час просять звільнити кімнати через психологічний дискомфорт:

“Знімаємо, ми переїхали. Ми там прожили 4 місяці і потім переїхали, тому що власникам теж незручно”
(жінка, ромська сiм’я, евакуйована з м. Краматорськ Донецької області);

“Не сказав би, що у нас тут є умови, тому ми зараз шукаємо житло або якісь варіанти. Я чоловік, я можу і на підлозі, а ось мої дівчатка, моя дружина, я хотів би, щоб вони почувалися комфортніше”
(чоловік, ром, багатодітний батько, евакуйований з м. Харків).

Досвід Волинської та Львівської областей свідчить, що значна частка сімей ВПО з дітьми до 12 років рідко змінювала місце свого тимчасового проживання. Мобільнішими були сім’ї ВПО з дітьми старшого шкільного віку, які частіше міняли місце проживання в пошуках кращої домівки на зимовий період, кращих умов для здобуття освіти або кращих можливостей працевлаштування. Досить постійними були поселення ВПО в гуртожитках. Порівняно з мешканцями групових поселень у комунальних установах мешканці гуртожитків були більш задоволеними умовами життя і рідше вдавалися до подальших переміщень або пошуку комфортніших умов проживання.

З літа 2022 року мало місце поліпшення фінансування відповідних комунальних установ для комфортнішого проживання ВПО: став можливим ремонт і реконструкція житлових приміщень, активізація гуманітарної допомоги донорів.

Деякі з опитаних сімей ВПО зазначили, що загалом задоволені умовами свого проживання. Часто приміщення, в яких розміщувалися евакуйовані родини, потребували певного облаштування (ремонт, налагодження комунікацій, утеплення тощо). У таких випадках витрати на такі роботи фінансувалися або власним коштом родин, або ж посильну допомогу надавали місцеві громади, громадські організації, небайдужі мешканці. Прийнятні умови значною мірою забезпечують представники волонтерських організацій:

“Умови хороші, навіть дуже. Постійно приїжджають волонтери, ми отримуємо гуманітарну допомогу. Усе влаштовує”
(жінка, сім’я ВПО з дітьми з м. Бахмут Донецької області).

Для розселення ВПО в Україні планується будувати соціальне житло (наприклад, на території села Микитинці (міська громада Івано-Франківська), за підтримки Євросоюзу) (повідомлення: РБК-Україна. 8.03.2022).

Більшість закладів освіти на територіях, де велися/ведуться активні бойові дії, відновили свою роботу дистанційно в перші місяці війни. Захід країни взагалі майже не переривав навчальну діяльність, проте тривалий час вона здійснювалася переважно он-лайн. Наразі значна частка шкіл і дитячих садків можуть забезпечити відповідний рівень безпеки, за якого у воєнний час вони можуть працювати очно.

За даними Міністерства освіти і науки України, станом на 24 січня 2023 року розпочали освітній процес 9 689 закладів дошкільної освіти, з них:

5 068 ЗДО очно (348 240 вихованців);

3 204 дистанційно (226 404 вихованці);

1 417 змішано (113 263 вихованці).

921 дошкільний заклад залишається на тимчасово окупованих територіях.

Загалом дитячими садками нині охоплено 63,5% дітей дошкільного віку. 24 грудня 2022 року їхня кількість становила 49,9%. 6 015 дитячих садочків відвідують діти із сімей ВПО – 24 177 вихованців.

Освітній процес реалізується в 12 926 закладах загальної середньої освіти, з них:

3 955 ЗЗСО очно (1 100 993 учні);

4 363 ЗЗСО дистанційно (1 668 466 учнів);

4 608 ЗЗСО змішано (1 201 364 учні).

Серед них 9 990 шкіл надають освітні послуги внутрішньо переміщеним дітям (156 638 учнів).

В Україні, крім загального права на освіту, діти з числа ВПО можуть розраховувати на додаткові пільги та гарантії в рамках державної цільової підтримки: право на першочергове зарахування до дитячого садочка, безоплатне гаряче харчування, продовження здобуття певного освітнього рівня та дистанційна форма навчання, оздоровлення та відпочинок, різноманітні форми цільової підтримки професійної і вищої освіти (безоплатне навчання за цільовими квотами, пільгові кредити, соціальні стипендії, безоплатне забезпечення підручниками і доступ до них).

За результатами опитування родин ВПО у Волинській та Львівській областях, для третини жінок ВПО з дітьми, які переїхали до Волинської та Львівської областей, освіта дітей має високий пріоритет, одразу після таких потреб, як матеріальне самозабезпечення, розв’язання житлових проблем та отримання соціальної допомоги.

Як свідчить практика, діти в евакуйованих сім’ях здебільшого продовжують навчання в режимі он-лайн у закладах освіти за місцем свого проживання. Батьки аргументують цей вибір прагненням зберегти звичні соціальні зв’язки дітей з однолітками та вчителями. Безболісному використанню такого формату значною мірою сприяє досвід дистанційного навчання, набутий дітьми та батьками ще до початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну, під час карантинних обмежень у зв’язку з епідемією COVID-19:

“Ми прийняли рішення, що вона [донька] займатиметься он-лайн у своїй школі. Дитина вже два роки на дистанційному навчанні, тому що перший клас – карантин, потім війна”
(жінка, сім’я ВПО з дітьми з м. Краматорськ Донецької області);

“Діти навчаються он-лайн. Дистанційне навчання з кінця лютого донині. Школу не відвідують”
(жінка, сім’я ВПО з дітьми, з яких одна дитина з інвалідністю, з Київської області);

“Ми віддаємо перевагу дистанційному навчанню, тому що знайомі і діти, і вчителі…”
(чоловік, ром, родина ВПО з м. Харків);

“Он-лайн навчаємося в нашій школі, як і раніше. Думаю, йому складно було б навчатися в місцевій школі, тут трохи все інакше”
(мати дитини з інвалідністю, сім’я ВПО з м. Краматорськ Донецької області).

Дистанційному навчанню іноді заважають спричинені обстрілами російської армії відключення електроенергії та нестійкий інтернет:

“Складнощів з навчанням як таких немає, тільки те, що світло відключається. Як вчасно здавати виконані завдання? Якщо світла немає, то й інтернету немає, а мобільний інтернет теж погано працює”
(пiдлиток, 15 років, сім’я ВПО з м. Костянтинівка Донецької області).

Водночас чимало і батьків, і дітей із сімей ВПО надають перевагу саме очному навчанню. Батьки, зокрема, зважають на те, що онлайн-навчання потребує житлового простору (індивідуальне робоче місце), фінансових та інструментальних ресурсів (необхідність мати ноутбук, планшет або комп’ютер), технічного доступу та можливості оплати доступу до інтернету. Ці чинники є доволі критичними майже для всіх родин ВПО, особливо за наявності двох і більше дітей шкільного віку.

Батьки також зазначають, що офлайн-навчання та “жива” комунікація з учителями й однолітками стає джерелом позитивних емоцій, дає змогу дітям відчувати відносну стабільність і безпеку (як доказ перебування в безпечному просторі), долати наслідки стресів, спричинених війною. Зазначений ефект особливо важливий для молодших школярів:

“Онук зараз став більш спокійним. Йому подобається навчання в першому класі. Він ще нас заспокоює. Дуже радіє школі. А також радіє, що школа має великий підвал. Там він тримає старий рюкзак із шоколадом, вафлями, водою. Це надає йому відчуття безпеки. Дитина вдома сиділа в погребі 2 тижні, бомба впала в наш двір. Вибухи були на вулицях, коли син вивозив її на мопеді. Зараз, коли онук чує сирену, то переживає, квапливо збирає речі і йде до укриття”
(бабуся 7-річного хлопчика-першокласника, сім’я ВПО з м. Лисичанськ Луганської області, яка переїхала до Львівської області);

“Перевели дітей до місцевої школи, і жодного разу не пошкодували. Зараз діти вже можуть навчатися, не ховаючись у підвалах і коридорах. Для порівняння: у вересні в Миколаєві постійно тривали повітряні тривоги – до 10 тривог на добу. Я не уявляю як дитина могла б там навчатися”
(мати двох дітей, сім’я ВПО переїхала до Львівської області).

Педагоги, які працюють у школах, де навчаються діти ВПО, намагаються враховувати особливі освітні потреби цих дітей. Більшість опитаних батьків вказали на наявність консультацій та супроводу перед початком навчання дітей у новій школі, зокрема, щодо гармонізації різних навчальних програм, наприклад адаптації програми “Інтелект України” до концепту “Нова українська школа”:

“Діти пристосовуються до навчання. Перед початком навчання зустрілися всі, хто був залучений до навчання дитини. Діти мали змогу зустрітися з учителями наживо. Усе необхідне для навчання – в наявності. Діти навчаються, вони хочуть і будуть навчатися тут”
(мати двох дітей, сім’я ВПО, переїхала до Львівської області).

Окремо слід сказати про проблеми, з якими стикаються діти ВПО з особливими освітніми потребами. Результати моніторингу ЮНІСЕФ свідчать: новостворені пункти розміщення, до яких потрапляють діти, що потребують інклюзивного догляду, часто мають обмежений перелік доступних та інклюзивних послуг (Ukraine: War Response: Children with Disabilities. UNICEF, 10.06.2022). Громади, які приймають ВПО, мають обмежені ресурси та можливості для забезпечення якісної освіти дітей з особливими освітніми потребами. Місцеві громади потребують обладнання для забезпечення інклюзивної освіти – для проведення відповідних тренінгів, організації навчання (зокрема, дистанційного) у спеціальних класах закладів загальної середньої освіти, організації навчання (зокрема, дистанційного) в навчально-реабілітаційних центрах, допоміжних засобів для навчання (зокрема, дистанційного) для дітей з особливими освітніми потребами (наприклад, з вадами зору та слуху):

“Близько 40% громад не мають достатньо технічних засобів для організації освітнього процесу для дітей з особливими освітніми потребами. 60% громад повідомили про потребу в обладнанні для організації інклюзивного навчання та необхідність відповідного навчання вчителів. Майже 40% громад потребують обладнання для дітей з інвалідністю, щоб вони мали доступ до закладів освіти. Згадані додаткові потреби в обладнанні та матеріалах об’єктивно зумовлені різким приростом дітей, які потребують підтримки на територіях їхнього внутрішнього переміщення” (Підсумковий звіт. Оцінка потреб України у сфері освіти (6 травня – 4 червня 2022 року). Міністерство освіти і науки України).

Діти ВПО дошкільного віку переважно відвідують дитячі установи. Серед опитаних батьків таких дітей ніхто не повідомляв про будь-які складнощі під час влаштування дитини до дитячого садка, дехто зазначав про сприяння місцевих органів влади у вирішенні цього питання:

“Усе нормально. Нас прийняли в садку. Вихователі нормально ставляться. Дітки подружилися, все добре”
(мати дитини з інвалідністю, сім’я ВПО з м. Слов’янськ Донецької області);

“Зараз вони ходять у садок, їм дуже подобається”
(мати дитини, сім’я ВПО з дітьми з м. Костянтинівка Донецької області);

“Ми пішли в управління освіти, нам дали направлення, і все вирішилося. Діти ходять з 1 червня в садок, безоплатно”
(мати дитини, сім’я ВПО з дітьми з м. Мелітополь Запорізької області).

Водночас існують певні проблеми з наданням послуг дошкільної освіти для дітей із сімей ВПО. У громадах Львівської області, як сільських, так і міських, не вистачає місць у дитячих садках. Від початку війни їхні приміщення слугували для тимчасового розміщення (проживання) родин ВПО, особливо багатодітних і родин з маленькими дітьми. З початком нового навчального року не всі батьки (особливо ті, що працюють) мали змогу влаштувати дітей до закладів дошкільної освіти через переповненість.

Війна суттєво обмежила можливості для оздоровлення та відпочинку дітей. Через окупацію, мінування та забруднення залишками зброї значної частини території України багато літніх курортів, баз відпочинку, дитячих таборів стали недоступними для громадян. Від початку війни Державне агентство розвитку туризму оприлюднило список заборонених видів відпочинку в умовах війни: сплави, походи, прогулянки та екскурсії поблизу критичної інфраструктури, військових і стратегічних об’єктів; масові заходи (фестивалі, концерти тощо); відвідування туристичних точок поблизу кордонів з Білоруссю та Росією; відвідування деяких гірських маршрутів, водойм, лісів у різних областях; відпочинок на Сході України, зокрема у прифронтових зонах; подорожі територіями, які були під окупацією.

Про суттєве скорочення відпочинку в Україні свідчить і туристична статистика за 2022 рік: сума туристичного збору стала меншою на 24%, порівняно з 2021 роком. Падіння зафіксовано в 14 регіонах України. Переважно це області в зоні бойових дій і тимчасово окуповані. У Херсонській області сума туристичного збору скоротилася на 95%, у Миколаївській – на 90%, у Донецькій – на 83%, у Луганській – на 80%. Значний спад стався в Одеській (80%), Запорізькій (78%), Харківській (61%), Сумській (58%), Чернігівській (53%), Київській (43%) і Житомирській (24%) областях, у м. Києві (54%).

Ще одна причина обмеження можливостей для відпочинку та дозвілля дітей – руйнування відповідної інфраструктури. Російські окупанти регулярно обстрілюють спортивні комплекси, дитячі табори та санаторії, центри дитячої творчості, заклади культури, торгово-розважальні центри.

Значна частка внутрішньо переміщених родин змушена була відмовлятися від відпочинку у 2022 році через брак коштів. Необхідність винаймати житло, втрата роботи, подорожчання продуктів і товарів змушували батьків заощаджувати на відпочинку та оздоровленні дітей. Для частки родин цю проблему допомагали розв’язати громадські організації, благодійні фонди та бізнес, які безоплатно або зі значною знижкою організовували літні табори, екскурсії та розважальні заходи для ВПО. Державні органи влади сприяли відпочинку дітей за кордоном через міжурядові домовленості та прямі комунікації українських і закордонних муніципалітетів. Крім того, Уряд України спростив виїзд груп дітей за кордон на відпочинок та оздоровлення в умовах воєнного стану.

Ситуація щодо відпочинку, дозвіллєвих і розвиваючих занять для внутрішньо переміщених дітей доволі сильно різниться і залежно від умов їхнього проживання та особливостей самих родин. Деякі батьки заявили, що ані вони самі, ані їхні діти не залучені до подібних практик, аргументуючи свою позицію небажанням і відчуттям тимчасовості свого перебування на новому місці проживання. Представники опитаних родин ВПО по-різному ставляться до рекреаційних і розвивальних практик дітей, мають різні уявлення про те, як слід проводити вільний час. В інтерв’ю нерідко з’ясовувалося, що опитані ігнорують навіть доступні дозвіллєві сервіси. Представник однієї з родин ВПО зауважив, що вільний час і комунікації сучасних дітей значною мірою зосереджені у віртуальному просторі, тож суттєвих змін у дозвільних практиках його дітей після евакуації не відбулося. Нерідко має місце нерозвинена внутрішня культура проведення вільного часу та небажання урізноманітнити дозвілля. Обмеженість власних запитів опитані намагаються пояснювати обмеженістю (зокрема, фінансовою недоступністю) доступу до сервісів, незалежно від реальних можливостей цього:

“Вона (донька 7 років) нікуди не ходить. Ми думали займатися танцями, але я не бачу сенсу починати і кидати потім. Я нікуди не ходжу, у мене немає настрою”
(мати двох дітей, евакуйована з м. Краматорськ Донецької області);

“У молоді зараз 90% спілкування – в інтернеті, це не є добре, вони між собою спілкуються через Tiktok тощо”
(чоловік, ром, евакуйований з м. Харків).

Деякі з родин ВПО до евакуації активно відвідували різноманітні гуртки та спортивні секції, проте після переїзду не мали відповідних умов і можливостей і зазначають про цей контраст:

“У нас було все налагоджено, наша дівчинка ходила на танці, у дитини було насичене життя, гуртки, англійська мова. І в одну мить вона всього позбулася”
(жінка, евакуйована до Львівської області);

“Мій син кандидат у майстри спорту з бальних танців. Це єдиний спорт, який нам дозволив лікар. Він із 4-х років ходив на танці. У Хусті немає такого, а потрібно займатися, якраз фізичне навантаження потрібне. Звикла дитина в цьому режимі жити, а тут такого немає”
(мати дитини з інвалідністю, евакуйована з м. Краматорськ Донецької області).

Якщо говорити про наявність умов для дозвілля дітей, то найбільше труднощів виникає в місцях колективного поселення. Представники родин ВПО, які проживають у шелтерах і гуртожитках, вказують на відсутність особистого простору у дитини, можливості зберігання важливих для розвитку дитини речей (книжок, іграшок). Існує дефіцит засобів дозвілля для дітей і підлітків – спортивних снарядів, музичних інструментів, комп’ютерів, доступу до перегляду телепередач, інтернету. Іноді дозвілля як батьків, так і їхніх дітей обмежується переглядом телевізійних передач і прогулянок, у деяких випадках як виправдання називається відсутність можливостей оплачувати відвідування платних гуртків і секцій:

“Здебільшого телевізор дивимося, в телефоні, “ТікТоке”. Можемо в доміно пограти. Коли тепло було, на вулиці гуляли, у парк ходили”
(мати дитини з інвалідністю, евакуйована з м. Слов’янськ Донецької області);

“Можливість є завжди, але це ще й фінансове питання. Можливо, кудись і пішли б, якби були гроші”
(жінка, евакуйована з м. Мелітополь Запорізької області).

За даними моніторингу у Львівській та Волинській областях, незважаючи на зусилля гуманітарних проєктів та волонтерів, у сільських громадах цих регіонів зазвичай відсутні якісні сервіси позашкільної освіти, розвитку та дозвілля, орієнтовані на хлопчиків і дівчат різного віку. Через обмеженість фінансування місцеві органи влади не здійснюють відповідний моніторинг, планування та забезпечення дозвілля дітей ВПО як окремої категорії населення. Більшість дітей ВПО ситуативно охоплені послугами гурткової роботи, поглибленого вивчення шкільних предметів або занять у спортивних секціях.

Досвід показав, наскільки важливим є питання розбудови сервісів для дітей, дитячих кімнат у гуртожитках, центрів розвитку з огляду на адаптацію та соціально-психологічну реабілітацію дітей, подолання стресів і переживань, пов’язаних з евакуацією. Батьки звертають увагу, що завдяки наявності таких послуг діти швидше адаптуються:

“Я як приїхала, дітей записала в різноманітні можливі гуртки і майстер-класи, я дуже втомлювалася, але я бачила, як це допомагає моїм дітям”
(жінка, евакуйована у Волинську область);

“Щодо гуртків, звісно, ті, які безоплатні, майстер-класи, ті, що для переселенців проводять, ми всі відвідуємо. У нас з них багато фотографій. Також пальчикові театри проводили. Дуже цікаві”
(мати дитини з інвалідністю, евакуйована з Київської області).

Державна цільова програма підтримки дітей з ВПО в Україніпередбачає право на оздоровлення та відпочинок коштом держави, місцевих бюджетів та інших джерел. Проте на практиці наявні складнощі з реалізацією цього права.

Опитані представники сімей ВПО уникають виїжджати за межі місця свого проживання для оздоровлення. Аргументи здебільшого зводяться до питань фізичної та психологічної безпеки: після важкої евакуації переселенці намагаються уникати будь-яких хвилювань, пов’язаних з переїздами. Після того, що довелося пережити, батьки не хочуть розлучатися з дітьми. Крім того, ризики обстрілів зберігаються навіть у відносно спокійному Закарпатті:

“Ні-ні. Я вважаю, зараз не той час, щоб кудись відвозити дітей. Мені спокійніше, коли дитина у мене”
(мати дитини з інвалідністю, евакуйована з м. Краматорськ Донецької області);

“Весь час повітряна тривога. Коли було кілька прильотів у Закарпатську область, ми вирішили бути більш обережними в цьому плані”
(чоловік, ром, багатодітний батько з м. Харків);

“Мені з роботи пропонували путівку в дитячий табір, відправити сина до Словаччини. Не було закордонного паспорта у Владики, та й страшно якось його відпускати”
(мати дитини з інвалідністю, сім’я ВПО з м. Краматорськ Донецької області).

Деякі з опитаних батьків повідомили, що вони хотіли б мати можливість оздоровлювати дітей, проте соціальні служби їм не допомогли в цьому:

“Я подавала документи в соціальний захист, але вони нічого мені так і не запропонували. Ходити десь дізнаватися в мене немає можливості. Стояти з дітьми в чергах дуже незручно”
(жінка, евакуйована з м. Костянтинівка Донецької області).

Для деяких родин, переміщених зі Сходу України в західні регіони, адаптація до незвичних умов життя, побутових особливостей і практик спілкування виявилася досить проблемною:

“Вони вважають, що ми дуже різні, це їх відштовхує”
(співробітник Центру надання соціальних послуг Добросино-Магерівської територіальної громади Львівської області);

“Є діти, які виїхали і живуть у дуже глухих селах, де навіть немає доступу до інтернету. Вони до такого не звикли”
(співробітник Благодійного фонду “СОС Дитячі Містечка Україна”).

На першому етапі адаптації переміщених родин інколи виникали проблеми, пов’язані з координацією зусиль різних структур, які займаються наданням їм допомоги, а також зумовлені місцевими особливостями:

“Спочатку було питання в координації, ті сім’ї не знали, до кого звернутися, щоб їм надали допомогу. Зараз усе налагодилося”
(представник Благодійного фонду “Українська освітня платформа”).

У деяких випадках після прибуття на нове місце проживання через неготовність батьків до прийняття незвичних для них реалій, розгубленість і дратівливість виникали конфлікти з місцевими жителями та представниками місцевого самоврядування. Зазвичай це відбувалося на початковому етапі після прибуття переміщених сімей на нове місце проживання, а з часом вони пристосовувалися, і гострота конфліктів зменшувалася:

“Прийомний батько сварився з місцевою владою, але станом на сьогодні ситуація вже покращилася”
(співробітник Служби у справах дітей Львівської обласної військової державної адміністрації);

“Мені відомо, що були конфлікти. Це питання культури й освіти. Зараз такого немає. Люди стали більш лояльні”
(представник Благодійного фонду “Українська освітня платформа”).

Іноді на заваді успішній адаптації родин на новому місці ставало нерозуміння місцевими жителями особливостей переселенців, хибне відчуття несправедливості та більш привілейованого становища приїжджих порівняно з корінними жителями:

“У деяких громадах усі чоловіки пішли на фронт. А ці (сім’ї) приїхали з чоловіком. Це викликає запитання в місцевих – чому не на фронті, чому чоловік ходить містом? Зараз такого менше, але такі проблеми були”
(представник Благодійного фонду “Українська освітня платформа”).

Проблеми з адаптацією були зумовлені також надмірно високими очікуваннями та не завжди адекватними вимогами батьків до місцевої влади. Хоча переважна більшість евакуйованих родин повідомили, що відчувають підтримку з боку місцевої влади після переміщення на нову територію, значна частка опитаних стверджує, що вони кинуті сам на сам зі своїми проблемами на новому місці проживання:

“Люди хотіли особливої уваги якоїсь. Такої уваги надмірної не отримали, і це зумовило конфлікти і непорозуміння”
(співробітник Служби у справах дітей Львівської обласної військової державної адміністрації).

Незважаючи на тимчасові негаразди, у переважній більшості випадків труднощі першого етапу адаптації було подолано успішно, зокрема завдяки підтримці профільних підрозділів адміністрації громад, громадських і релігійних організацій та місцевих жителів:

“У громадах усі залучені: соціальні працівники, соціальні служби та жителі. Соціальні працівники до них усіх приїжджали, намагалися залежно від їхніх потреб допомагати”
(співробітник Служби у справах дітей Львівської обласної військової державної адміністрації);

“Звичайно, їм складно звикнути і пристосуватися. Допомогу надають жителі, парафіяни, церква допомагає, ми як центр, як соціальна служба. Тобто, всі допомагають. Благодійні фонди підключаємо”
(співробітник Центру надання соціальних послуг Добросино-Магерівської територіальної громади Львівської області);

“Це одна з таких важливих речей, щоб їх познайомити одне з одним. Щоб місцеві підтримували тих, хто приїжджає. З часом це вдається, не одразу, але вдається. Служба у справах дітей – вони що можуть, те й роблять для цього”
(представник Громадської організації “Турбота в дії”).

Для родин, які перемістилися зі східних регіонів України до Львівської, Тернопільської та Івано-Франківської областей, актуальною була потреба в адаптації до особливостей місцевого менталітету, подоланні мовного бар’єра, пристосуванні до побутових і комунікативних звичаїв:

“Перемістилися зі східної області в західну і категорично не хотіли спілкуватися ні з ким, наприклад, українською мовою”
(представник Благодійного фонду “СОС Дитячі Містечка Україна”);

“Деяким важко адаптуватися до Галичини. Мовний фактор має місце”
(Служба у справах дітей Львівської обласної військової державної адміністрації);

“Вони відчувають, що на Заході України трохи інші люди, вони там навіть вітаються по-іншому. Це викликає труднощі та непорозуміння”
(представник Громадської організації “Турбота в дії”);

“Їм незвичний наш діалект. Коли запитали в них: “У вас є колежанки?” [жінки-колеги], вони зробили великі очі – що таке “колежанка”
(співробітник Служби у справах дітей Заболотцівської територіальної громади Львівської області).

Про дискримінацію ВПО з боку населення приймаючих громад отримано суперечливу інформацію. З одного боку, деякі з переселенців заперечують наявність таких конфліктів, на думку інших, трапляються випадки неприязного ставлення місцевого населення та небажання місцевих власників житла здавати квартири переселенцям. Деякі респонденти повідомили, що особисто з такими випадками не стикалися, проте їм відомо про конфлікти, зумовлені претензіями місцевих мешканців до ВПО через нерозуміння причин їхньої евакуації та неучасть чоловіків родин ВПО в обороні країни. Представники евакуйованих родин ромської національності повідомляли, що традиційні забобони щодо ромів інколи посилюються в ситуації їхнього вимушеного переміщення до безпечніших регіонів:

“Тут усі люди адекватні. Нормально спілкуються, доброзичливі. Люди різні, але набагато більше людей, які співчувають і бажають допомогти”
(мати двох дітей, евакуйована з м. Костянтинівка Донецької області).

Випадки дискримінації найчастіше зумовлені критичним ставленням населення громад, що приймають, до носіїв російської мови, як дорослих, так і дітей. Батьки дітей скаржилися під час інтерв’ю, що відсутня достатня терпимість до дітей, які не знають української мови:

“Про мову роблять зауваження; з приводу російської мови можуть виникати конфлікти… Для дітей це більш болісно.., дітям психологічно болісно, особливо, коли дітей шпиняють інші діти. Діти більш різкі, більш категоричні”
(з дослідження: “Проблеми сімей з дітьми-ВПО”. Активне Суспільство. 8.07.2022).

Нерозвиненість мовних навичок дітей з української мови не завжди призводить до ситуативної дискримінації з боку політично заангажованих і нетолерантно налаштованих представників місцевих громад, але в деяких регіонах України відчувається дефіцит вироблених правил емпатійного вербального спілкування з сім’ями ВПО, зокрема, дітьми ВПО, з боку влади і громад, що їх приймають:

“Особисто дитині зауважень не роблять. Але повертаються і дивляться на дитину, коли вона говорить російською. У нас тут у гуртожитку всі діти російською спілкуються. Немає такого, щоб дитину цькували за мову”
(жінка, евакуйована в м. Луцьк);

“У Луцьку нам не вдалося зняти квартиру, тому що ми ВПО. Нас увесь час запитували, звідки ми, ми казали що ВПО. Нам відповідають: вибачте, ми вам мусимо відмовити”
(жінка, евакуйована з м. Бахмут Донецької області);

“Місцеве населення з неприязню ставилося. Палицями не били, але неприязнь відчувається”
(жінка, евакуйована з м. Бахмут Донецької області);

“Якийсь бомж на площі назвав нас москалями. Це було прикро”
(мати дитини з інвалідністю, евакуйована з Краматорська Донецької області).

У цілому сім’ї ВПО досить спокійно і з розумінням сприймають випадки некоректного сприйняття з боку місцевих жителів:

“Ну буває таке, на ринку, у магазині, люди ж різні. Ми не звертаємо уваги”
(мати дитини з інвалідністю, евакуйована з м. Краматорськ Донецької області);

“Ну бували випадки, типу чого ви українською не говорите. Одного разу, начебто, кондуктор. І все”
(багатодітна мати, евакуйована з м. Краматорськ Донецької області).

Складнощі, що іноді виникають зі спілкуванням російськомовних сімей з місцевими жителями, не мають помітного впливу на їхню адаптацію в новому середовищі в комунікації з місцевим населенням:

“Тут у принципі так говорять… половина слів російських, хоча вони місцеві. Як сказав один таксист, ми всі вчилися в російській школі”
(жінка, евакуйована з м. Краматорськ Донецької області);

“Були такі моменти. Коли ти заходиш у магазин і зрозуміло за акцентом, що ти з Харкова. А так вони нормальні, тільки вони всі українською розмовляють. Буває таке, що я не розумію, але питаю”
(чоловік, ром, евакуйований з м. Харків).

Складнощі зі спілкуванням українською є радше винятком, ніж правилом:

“У мене не виходить розмовляти українською. Я не вмію”
(ромськажінка, багатодітна мати, евакуйована з м. Краматорськ Донецької області).

Діти з переміщених родин зазнавали труднощів з навчанням, оскільки недостатньо володіють українською мовою:

“Є, звичайно, моменти мовні в дітей. Начебто громада каже, щоб говорили українською, а їм складно перейти на українську, не розуміють. Мовний бар’єр заважає деяким дітям”
(представник Громадської організації “Турбота в дії”).

Водночас адаптація дітей і підлітків відбувається зазвичай успішніше, ніж у дорослих членів евакуйованих сімей:

«Діти загалом швидше адаптуються, ніж батьки. Хоча батьки цього не показують. Діти відкриті, вони вільно спілкуються, відкриваються легше»
(співробітник Служби у справах дітей Козівської територіальної громади Тернопільської області).

У школах дітям переселенців вчителі прагнули приділяти більше уваги, розуміючи їхню складну сімейну ситуацію. Іноді респонденти згадували участь у наданні такої допомоги з боку шкільного психолога:

“Вчителі намагаються приділяти більше уваги нашим діткам, поговорити з ними на перервах, приголубити, запитати, що турбує, чи потрібно чимось допомогти. У нас у школі є практичний психолог, він з такими дітьми проводить бесіди”
(жінка, ВПО з м. Краматорськ Донецької області).

Навчання евакуйованих дітей у школах українською мовою мінімізує мовний бар’єр і прискорює їхню інтеграцію:

“А вони (наші діти) не говорять російською, вони україномовні”
(мати двох дітей, евакуйована з м. Костянтинівка Донецької області).

За даними Соціологічної групи “Рейтинг” (Шосте загальнонаціональне опитування: адаптація українців до умов війни, 19 березня 2022 року), ті, хто вимушено змінив місце проживання, мають вищий рівень психологічного виснаження, порівняно з населенням відносно благополучних регіонів.

96% біженців переживають різні негативні стани: розгубленість, почуття безнадії (55%), почуття провини перед тими, хто залишився вдома (50%), та емоційна нестабільність (50%). 39% біженців не можуть самостійно контролювати щонайменше один негативний стан (найчастіше у випадку почуття провини та апатії – 4 з 10 і 3 з 10 біженців відповідно). Проте для більшості біженців інтенсивність таких станів є помірною і вони можуть з відносною легкістю подолати негативні емоції. Молоді біженці (віком 16–34 роки) більш схильні відчувати сильні негативні емоції. Серед молодих біженців вищою є частка тих, хто бореться з почуттям провини, емоційною нестабільністю, апатією та гнівом (дані Info Sapiens, дослідження потреб, умов перебування та емоційного стану людей, які були вимушені виїхати з України через військову агресію Росії).

Складний емоційно-психологічний стан багатьох евакуйованих сімей зумовлений багатьма чинниками, серед яких основні:

• Невизначеність подальших перспектив, відчуття тимчасового статусу багатьох сімей у місцях нинішнього перебування.
• Руйнування звичного життєвого укладу.
• Втрата звичних соціальних зв’язків у звичному середовищі, як серед батьків, так і серед дітей.
• Необізнаність деяких батьків/вихователів про свої права та права дітей/вихованців.
• У разі евакуації за межі України у багатьох родин виникають проблеми з адаптацією до незвичного для них формату взаємодії з місцевою владою та місцевими жителями.
• Складний психоемоційний стан батьків, психологічні проблеми у багатьох дітей, які пережили обстріли, бомбардування та евакуацію.
• Непристосованість тимчасових приміщень для комфортного проживання сімей, відсутність належних побутових і санітарно-гігієнічних умов.
• Залежність багатьох родин від готовності та бажання місцевих громад та їхніх очільників прийняти їх і надати необхідну допомогу в облаштуванні та оформленні на місці нового перебування.

Стресові умови переїзду з місць колишнього проживання, розгубленість і нерозуміння перспектив негативно позначилися на психологічному стані як дітей, так і дорослих:

“Коли говориш з людьми, бачиш, що люди щось [важке] пережили. Люди не можуть до кінця відкритися. Їм потрібен певний час”
(співробітник Служби у справах дітей Козівської територіальної громади Тернопільської області).

Дуже часто вимушених переселенців турбують підвищена тривожність, страх гучних звуків, проблеми зі сном, слабкість, головні болі та інші прояви пережитого стресу (дані дослідження “Становище внутрішньо переміщених родин з дітьми, прийомних родин та дитячих будинків прийомного типу в умовах війни”, Благодійний фонд СОС Дитячі містечка в Україні).

Часто стресові обставини переїзду та подальшого проживання в складних умовах призводять до змін у стосунках між батьками, батьками та дітьми, дітей між собою.

Одним з наслідків роз’єднання сімей після евакуації іноді ставали розрив традиційних зв’язків, відчуження дітей від батьків і виникнення різних непорозумінь. Міграція та окреме проживання одного або кількох членів сім’ї поглибили наявні проблеми у взаєминах, призводять до конфліктів і налаштованості дітей проти одного з батьків. Довготривала відсутність одного з батьків (переважно батька) зумовлює й певну відстороненість дітей, сприйняття відсутнього батька як майже чужої для них людини:

“Спілкування живого не вистачає дітям. Щоб діти виросли хорошими, потрібні обоє батьків. А тут якщо один із мамою чи татом, то вже не так, як має бути. Діти віддаляються від нього. Більш сором’язливі, цураються”
(жінка, 37 років, мати двох дітей).

Водночас багатьом сім’ям вдається пом’якшити негативні наслідки окремого проживання шляхом використання сучасних технологій, регулярного онлайн-спілкування в соціальних мережах і месенджерах.

Діти в сім’ях мігрантів рано стають самостійними, привчаючись самі вирішувати побутові проблеми. Самостійне проживання дітей з обмеженим життєвим досвідом зумовлює незадоволену потребу в порадах дорослих. Традиційні потреби підліткового віку в дітей-мігрантів часто залишаються без задоволення, а запитання – без відповідей. Тривала відсутність батьків, крім численних побутових проблем, призводить до виникнення постійної туги, складнощів із засвоєнням навчальної програми.

Жінки, які евакуювалися окремо від чоловіків, зазначають, що стали більш самостійними та рішучими, вимушено розв’язуючи проблеми, які раніше були в компетенції їхніх чоловіків. Водночас це заважає більшій залученості жінок до проблем дітей:

“Мені доводиться обходитися без чоловіка. То викликати сантехніка, то привезти воду, то набрати картоплю, закупити її на зиму. Звичайно, стало важче, чоловічої сили не вистачає” (жінка-переселенка, мати трьох дітей);

“Я менше часу дитині почала приділяти, бо мені довелося ще й інші обов’язки виконувати, які ми раніше розділяли з чоловіком. Мені доводиться побутові питання вирішувати, приготувати, прибрати, кудись сходити, щоб оплатити або ще що-небудь вирішити. На дитину часу залишається мало”
(жінка-переселенка, 45 років, мати однієї дитини).

Навіть за теплих і довірчих стосунків між дитиною та батьками діти часто відчувають нестачу відсутнього члена сім’ї, яку не можуть повноцінно замінити щоденне онлайн-спілкування або рідкісні особисті зустрічі. Проблема виховання та догляду ускладнюється при досягненні дитиною підліткового віку, коли вона особливо потребує довірливого спілкування та контролю з боку старших членів родини:

“У мене занижена самооцінка, тому що для самооцінки, вміння за себе постояти має бути поруч батько, [щоб] допомогти, а в мене такого немає”
(дівчинка, 13 років, дитина ВПО).

Згідно з результатами опитувань батьків з родин ВПО в шести областях України (Дослідження “Становище внутрішньо переміщених родин ВПО з дітьми, прийомних родин та дитячих будинків сімейного типу в умовах війни”, Харківський інститут соціальних досліджень, вересень – листопад 2022 року, 6 областей України), абсолютна більшість дітей-переселенців пережила певні стресові події та ситуації:

• 77% дітей стикнулися з обстрілами та бомбардуваннями;
• 73% перебували в притулках;
• 53% пережили розлуку з близькими;
• 24% бачили пошкодження та руйнування житла;
• 12% не могли отримати невідкладну медичну допомогу;
• 15% виїжджали з тимчасово окупованих територій протягом понад 12 годин;
• 8% стикалися з відсутністю їжі або доступу до питної води;
• 8% пережили повідомлення про смерть рідних або близьких;
• 4% довелося проходити через фільтраційні табори.

Значна частка батьків помітила зміни в поведінці дітей від початку війни. Так, 42% опитаних батьків зазначили, що їхня дитина постійно або часто сумує, 25% повідомили, що в дитини проблеми зі сном, 21% респондентів зазначили в дітей труднощі з концентрацією уваги, 18% сказали, що їхня дитина турбується без видимої причини. Понад третину батьків (37%) зазначили, що їхній дитині дуже потрібне або скоріше потрібне відвідування психолога, 20% – вони самі потребують психологічної допомоги, проте отримують таку допомогу лише 5% опитаних Харківським інститутом соціальних досліджень.

Наші інтерв’ю у Волинській та Львівській областях теж показали, що переважна більшість переміщених родин, які пережили бомбардування, руйнацію будинків і важкий шлях до евакуації, відчували гостру потребу в психологічній допомозі та просто в людській підтримці й співчутті. Наявність певних психологічних проблем, як правило, усвідомлюється, багато опитаних прямо вказали, що їм потрібна послуга професійного психолога, а дехто вже звертався до нього:

“Нагнітає (негативно впливає) вся ця ситуація. Такий стан, що вранці вставати не хочеться”
(жінка, сім’я ВПО з дітьми, з яких одна дитина з інвалідністю, з Київської області);

“Так, ми зверталися для доньки по психологічну допомогу. Їй надали допомогу”
(чоловік, ром, сім’я ВПО з м. Харків);

“На жаль, ми не отримували (психологічної допомоги), але вона нам потрібна”
(жінка, сім’я ВПО з дітьми з м. Костянтинівка Донецької області).

У рідкісних випадках респонденти визнають наявність психологічних проблем, але вважають, що здатні самостійно їх подолати:

“Ми не зверталися, самі справляємося. (Багато чого довелося пережити:) у нашій квартирі в травні вибухом вибило скло. Донька дуже за татом сумує” (жінка, сім’я ВПО з дітьми з м. Краматорськ Донецької області).

Щодо ресурсних можливостей надання психологічної допомоги, особливо критична ситуація має місце у віддалених сільських громадах або в громадах з нерозвиненими соціально-психологічними сервісами та службами (наприклад, за відсутності інклюзивно-ресурсних центрів). Виявленням дітей з психологічними вадами або набутими психологічними вадами під час війни займалися громадські організації та волонтери, а також мешканці приймаючих громад, які були задіяні в процесах влаштування ВПО за родом своєї діяльності.

Відповідно до досвіду Волинської та Львівської областей, у перші місяці переселення родин ВПО з дітьми (лютий – травень 2022 року) соціально-психологічну допомогу дітям якщо й надавали, то лише зрідка, періодично. Причин тому декілька. По-перше, місцеві громади не мали розвинених соціально-психологічних служб, не вистачало необхідних фахівців. По-друге, громади не наважувалися максимально й швидко підпорядкувати наявні послуги комунальних інклюзивно-ресурсних центрів. По-третє, навіть за наявності відповідних фокусних проєктів НУО, ВПО демонстрували неприйняття соціально-психологічних послуг, пасивно їх ігнорували. Лише за наявності тривалих і візуалізованих порушень психіки дітей батьки наважувалися звернутися по спеціалізовану допомогу. Проте й сьогодні моніторинг фіксує лише помірний запит і помірне споживання соціально-психологічних послуг, хоча відповіді батьків з родин ВПО вказують на очевидну потребу в психологічній допомозі для дітей, які стали свідками війни:

“Ми довго були під обстрілами – 45 діб… Я дуже боюся за дитину. Знаю багато сімей, у яких діти травмовані війною. У моєї подруги син перестав розмовляти”
(мати семирічної дівчинки з м. Харків, сім’я приїхала до Луцька);

“Діти замкнуті, діти побоюються кожного шереху“.
(мати трьох дітей, сім’я приїхала до Львівської області).

У сім’ях мігрантів, навіть на фоні переїзду, зміни звичних умов життя та високого рівня психологічного напруження через невизначеність і побутові проблеми майже відсутні тривалі, затяжні конфлікти. Серед поодиноких конфліктів найчастіше трапляються конфлікти між дітьми, а також між дітьми та батьками, що зумовлені не стільки перебуванням в евакуації, скільки звичайними проблемними стосунками в родині. Зокрема, в одній з родин інтерв’юеру розповіли про випадок, коли дитина без дозволу батьків поїхала до міста, їм довелося їхати її забирати, після чого відбулася неприємна для всіх бесіда. Іноді конфлікти виникають через побутові проблеми, тісноту та відсутність звичних зручностей.

Війна спричинила значне навантаження на медичну систему України. Від початку вторгнення станом на 8 травня 2023 року російські ракети та снаряди зруйнували 177 об’єктів медустанов і ще 1256 об’єктів пошкодили, відновити вдалося лише 237 об’єктів медустанов, понад 280 було відновлено лише частково (дані Міністерства охорони здоров’я України). Певна частка медичного персоналу була змушена евакуюватися за кордон, інша частка зазнавала обстрілів і нападів з боку російських окупантів. Найскладнішою є ситуація на деокупованих територіях України і територіях, які зазнають регулярних атак російською армією, де проживає значна кількість ВПО. Деокуповані території потребують якнайшвидшого відновлення медичної інфраструктури та регулярного прийому лікарів. Для цього надається фінансова та гуманітарна допомога з боку держави, міжнародних організацій та благодійних фондів. Відновлено деякі лікарні, завезено медичну техніку та медикаменти, у громадах обладнано укриття. Однак допомога розподіляється на деокупованих територіях нерівномірно. Особливої уваги потребують віддалені від обласних центрів населені пункти, які дуже сильно постраждали від бойових дій.

Війна вплинула на загальний стан здоров’я населення. Через травмувальні події та постійний стрес у людей загострилися хронічні хвороби, збільшилася кількість серцево-судинних і неврологічних захворювань. Унаслідок регулярних обстрілів цивільної інфраструктури чимало дорослих і дітей дістали значні поранення та інвалідність. За даними УВКПЛ ООН, з 24 лютого 2022 року по 19 березня 2023 року в Україні загинуло 8317 цивільних осіб, зокрема 261 хлопчик і 204 дівчинки, стать 31 загиблої дітини поки що не вдалося встановити; серед 13 892 поранених – 982 дитини. Причиною більшості зафіксованих випадків загибелі або поранення цивільних осіб було застосування зброї вибухової дії з великою зоною ураження, зокрема обстріли з важкої артилерії та реактивних систем залпового вогню, а також ракетні та авіаційні удари.

З початком повномасштабної вторгнення Росії в Україну було значно порушено охоплення населення рутинними щепленнями, насамперед, дітей (проти гепатиту В, туберкульозу, поліомієліту, дифтерії, кашлюку, правця, гемофільної інфекції (Hib), кору, епідемічного паротиту та краснухи). За даними Міністерства охорони здоров’я України, рівень охоплення рутинними щепленнями в Україні ще не повернувся до довоєнного. У 2022 році від 62% до 74% дітей до року було охоплено щепленнями проти різного роду захворювань за рекомендованих ВООЗ 95% вакцинації.

Під час повномасштабної війни було запроваджено спрощений доступ українців до первинної медичної допомоги. Це означає, що переселенці мають право на отримання первинної або невідкладної медичної допомоги без укладення нової декларації з лікарем. Те саме стосується отримання електронного рецепта на рецептурні ліки. У разі необхідності вузькоспеціалізованої медичної допомоги направлення можна отримати в найближчому до фактичного місця проживання закладі первинної медичної допомоги. Направлення до таких лікарів, як гінеколог, стоматолог, психіатр, нарколог, фтизіатр взагалі не потрібні. Внутрішньо переміщені особи мають право на безоплатні медикаменти під час перебування в стаціонарі або в рамках програми “Доступні ліки”.

Крім загальних можливостей, переселенці також отримують медичну допомогу в гуманітарних хабах. Зазвичай там приймають лікарі загальної практики та лікарі медицини невідкладних станів, які проводять огляди та первинні консультації з усіх медичних питань.

За даними МОМ (січень 2023 року), 28% ВПО потребують ліків і медичних послуг; 5% серед усіх опитаних переселенців зазначили ліки та медичні послуги як найголовнішу для них потребу.

Відповідно до даних моніторингу у Волинській та Львівській областях, доступність медичних послуг і сервісів місцевих громад оцінюється сім’ями ВПО з дітьми переважно задовільно. Жоден з опитаних представників родин не заявив про наявність значущих проблем з отриманням необхідної медичної допомоги для себе або дітей. Оцінка медичної допомоги варіює залежно від особистого досвіду отримання медичних послуг до війни та типу населеного пункту перебування, від стану здоров’я дитини, ступеня та складності її захворювань, які потребують зусиль і фінансових ресурсів батьків для отримання спеціалізованої медичної допомоги на вторинному та третинному рівні. У великих містах доступність і якість медичних послуг оцінюється краще, ніж у сільській місцевості. Зокрема, в деяких сільських громадах Львівської області батьки ВПО вказували на тимчасову нестачу медикаментів і вакцин для дітей.

На момент проведення моніторингу (через деякий час після евакуації) опитані сім’ї ВПО або уклали нові декларації із сімейним лікарем за новим місцем проживання, або перебували в процесі її оформлення. Незалежно від наявності декларації, члени сімей переселенців отримували повноцінну медичну допомогу, консультації та необхідні ліки:

“Син звертався до лікаря. Усе нормально. Прийняли, переписали декларацію, дали направлення лікарю – куди ходити”
(жінка, сім’я ВПО з дітьми з м. Краматорськ Донецької області);

“Ми прикріплені до місцевого сімейного лікаря. У нас у старшої дівчинки діагноз – діабет. І в нас інсулін безоплатно був як вдома, так і тут. Навіть стоматолог безоплатно. Місцеві медики лояльно до нас поставилися”
(жінка, сім’я ВПО з дітьми, з яких одна дитина з інвалідністю, Київська область);

“Ми зверталися і з дітьми, і з дружиною до медзакладів. Було надано допомогу. Скажімо так, у нас у цьому плані особливих проблем немає”
(чоловік, ром, сім’я ВПО з м. Харків).

На території України головна відповідальність за надання допомоги населенню, яке постраждало від гуманітарної кризи, покладається на Уряд, який контролює як постраждалу територію, так і територію, вільну від бойових дій. Міністерство з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України разом з профільними міністерствами та відповідними відомствами за підтримки гуманітарних партнерів відповідає за сприяння координації національних зусиль щодо надання допомоги.

Місцева влада, зокрема в західних і центральних областях, що приймають людей з постраждалих територій, разом з національними та міжнародними гуманітарними партнерами відстежують переміщення людей і координують гуманітарну підтримку. З метою ефективного надання постраждалим громадянам допомоги та оперативного координування волонтерських ініціатив, міжнародної гуманітарної допомоги та фінансування зі спеціально створеного Національним банком України рахунку для пожертвувань на гуманітарні потреби Президентом України створено Координаційний штаб з гуманітарних та соціальних питань, який допомагає громадянам у подоланні складних життєвих обставин внаслідок збройної агресії Росії (офіційне повідомлення, 2 березня 2022 р.).

У приймаючих областях діють консультативно-координаційні центри, які надають ВПО різні види послуг: інформаційні, юридичні, психологічні, послуги з працевлаштування тощо. Для підтримки ВПО, які виїжджають з найбільш постраждалих міст і областей, відкрито окремі гуманітарні хаби “Ямаріуполь”, хаби для ВПО з Бахмуту та інші.

7 квітня 2023 року Кабінет Міністрів України також схвалив Стратегію державної політики щодо внутрішнього переміщення на період до 2025 року. Затверджено відповідний операційний план на 2023–2025 роки. Головними цілями програми є адаптація ВПО на новому місці проживання та інтеграція і розвиток ВПО в територіальних громадах, що приймають, а також підтримка безпечного повернення до попереднього місця проживання та реінтеграції.

9 травня 2023 року Кабінет Міністрів України ухвалив постанову “Про координаційні центри підтримки цивільного населення” та затвердив відповідне Типове положення. Такі центри надаватимуть підтримку та супровід населенню, яке постраждало внаслідок збройного конфлікту, зокрема ВПО та ветеранам війни. Діяльність координаційних центрів спрямовуватиметься на розв’язання питань соціального захисту, зокрема забезпечення житлом і сприяння зайнятості постраждалого населення, надання психосоціальної, медичної та правової допомоги.

Для ВПО в Україні передбачена грошова допомога з боку держави: одноразова державна виплата в розмірі 6500 грн самозайнятим і найманим працівникам, які проживали на територіях бойових дій (цю допомогу необхідно було оформлювати через сервіс Дія); щомісячна державна допомога на проживання ВПО – 2 тис. грн дорослим та 3 тис. грн дітям і особам з інвалідністю.

Крім того, державна політика допомоги ВПО передбачає фінансові інструменти стимулювання надання житла та працевлаштування вимушених переселенців: компенсація за комунальні послуги тим, хто оселив у себе вдома ВПО (у період з 1 жовтня 2022 року до 31 березня 2023 року сума компенсації становила 30 грн за кожний людино-день); субсидія 6500 грн українським підприємцям за кожного найнятого на роботу переселенця, за перший і другий місяць роботи переселенця.

Згідно з повідомленням пресслужби Міністерства з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України, у лютому 2023 року велика кількість внутрішньо переміщених осіб звернулися на гарячу лінію зі скаргами щодо затримки з виплатами допомоги на проживання (матеріал порталу Слово і діло, 19.02.2023). Переважно затримки сталися з технічних причин. Грошова підтримка ВПО може також перестати надходити, якщо населений пункт виключили з переліку небезпечних територій, а житло не постраждало внаслідок бойових дій (актуальний список небезпечних територій слід перевіряти на сайті Мінреінтеграції).

ВПО мають можливість отримати грошову допомогу в рамках Місії Міжнародного Комітету Червоного Хреста в Україні (одноразова виплата 2500 грн) та від однієї з агенцій і проєктів ООН – ЮНІСЕФ, або УВКБ ООН, або МОМ, або Світової продовольчої програми ООН (сума приблизно 2200 грн на місяць на особу, з різними критеріями виплат (пріоритет надавали вразливим категоріям, жителям певних територій тощо), упродовж 3–5 місяців).

Фінансова допомога ВПО та мешканцям тимчасово окупованих територій надається й іншими міжнародними гуманітарними організаціями: одноразова виплата 100 дол. США багатодітним від платформи Gate to Ukraine; виплати впродовж трьох місяців 2200–2220 грн на кожного члена сім’ї (з урахуванням різних критеріїв уразливості, певних територій, часу переселення тощо) від Норвезької ради у справах біженців в Україні (NRC), неурядової гуманітарної організації ACTED (Франція), Естонської Ради у справах біженців, Благодійної організація “BHA & Save The Children”, гуманітарної організації “Людина в біді” (Чехія).

Водночас опитування показують, що допомога з боку держави та гуманітарних організацій дають змогу переміщеним особам забезпечити собі досить скромний рівень життя. Батьки в сім’ях ВПО говорять про “помірну” матеріальну допомогу сім’ям з дітьми. Гуманітарна допомога надається переважно за допомогою продуктів харчування (продуктових пайків), гігієнічних наборів, одягу за наявності відповідного гуманітарного штабу. Під час порівняння громад можна виявити значні відмінності щодо якості та кількості такої допомоги. Для сімей ВПО з дітьми, які проживають у сільській місцевості, доступ до матеріальної допомоги та соціальних послуг особливо ускладнений. У багатьох громадах немає диференційованої гуманітарної допомоги для сімей з дітьми або без дітей.

Сім’ям ВПО надавали різноманітну допомогу різні установи та організації. Опитані називали міські або сільські ради, служби для сімей, дітей та молоді, установи соціального захисту, Центри надання адміністративних послуг (ЦНАПи):

“Служба у справах дітей активно працює з цих питань. Також у нас є комунальний центр надання соціальних послуг, є комунальна установа “Господар”, Центр надання адміністративних послуг. Усі беруть участь”
(співробітник Служби у справах дітей Заболотцівської територіальної громади Львівської області);

“У нас у міській раді працює пункт видачі одягу і продуктів харчування та гігієни таким сім’ям” (співробітник Галицької міської ради Івано-Франківської області);

“Хто знає один одного, то, відповідно, ми запитуємо один одного, або ми говоримоі з соціальною службою. У нас дуже добре все налагоджено, робота між державними та громадськими секторами”
(представник Громадської організації “Турбота в дії”);

“Місцева влада не має коштів. Звертається до громадських організацій, волонтерів”
(представник Благодійного фонду «СОС Дитячі Містечка Україна”).

Якщо говорити про нефінансові види матеріальної допомоги ВПО в Україні, то слід зазначити про великий внесок неурядових організацій, благодійних фондів, бізнес-структур, ініціатив українських громадян на місцях. Допомога з боку НУО має місце на всіх етапах релокації вимушених переселенців – від моменту виїзду з місця перебування до прибуття в кінцевий пункт, а також упродовж усього часу проживання на новому місці. Переселенцям надають транспорт, забезпечують їжею, за потреби – одягом, засобами гігієни, зв’язком, можливістю заряджати батареї телефонів, створюють пункти обігріву та умови для ночівлі, надають медичну та психологічну допомогу.

Значну допомогу надають громадські благодійні та гуманітарні організації: “СпівДія” (“Сприяння”) – волонтерська P2P-платформа, створена за підтримки Координаційного штабу з гуманітарних і соціальних питань Офісу Президента України; Благодійний фонд “У маминих долонях” (гуманітарна допомога сім’ям з дітьми – ВПО та тим, хто проживає в зоні бойових дій); Міжнародний благодійний фонд “Help Us Help UA” (гуманітарна допомога сім’ям ВПО – багатодітним, таким, що виховують сиріт, дітей, позбавлених батьківського піклування, або дітей з інвалідністю); Громадська організація “Ми покоління за зміни” (“Ми покоління за зміни”, допомога ВПО з Луганської та Донецької областей сім’ям з дітьми, вагітним жінкам, будинкам для літніх людей, людям з особливими потребами); Благодійна організація “From Heart” (насамперед, продовольча допомога); Центр соціального захисту, допомоги та розвитку “Добрі справи”; “Дитяче містечко “SOS”, Товариство Червоного хреста в Україні; Карітас Україна; громадські організації “Let’s do it Ukraine”, “Право на захист”, “Хвиля добра”; благодійні фонди “Голоси дітей” (гуманітарна та психологічна допомога внутрішньо переміщеним сім’ям з дітьми); “Слов’янське серце”; “Розвиток країни”; “Рокада”, “Руки милості”, “Моя опора”, Християнська гуманітарна місія “Руки допомоги”, Центр взаємодопомоги “Врятуємо Україну” та ін. Значну допомогу та підтримку надає міжнародне співтовариство, насамперед, структури ООН (зокрема, ЮНІСЕФ), релігійні організації:

«Я можу назвати Карітас – він дає продукти, Греко-католицька церква теж допомагає, інші релігійні місії, Сестри Домінікани, місцеві підприємства. Побутова хімія – це I am Ukrainian , жителі також несли хто що може»
(співробітник Центру надання соціальних послуг Добросино-Магерівської територіальної громади Львівської області).

Хоча деякі респонденти відповіли, що вони кинуті напризволяще зі своїми проблемами на новому місці проживання, у переважній більшості випадків батьки та діти успішно пережили складний період адаптації до нових і незвичних умов, розв’язали організаційні та побутові проблеми. Успішна інтеграція переміщених родин багато в чому зумовлена позицією місцевих громад, їхніх адміністрацій і пересічних мешканців:

“Ми старалися і на себе багато проблем брали”
(співробітник Служби у справах дітей Львівської обласної військової державної адміністрації);

“Староста завжди допомагає чим можна”
(співробітник Центру надання соціальних послуг Добросино-Магерівської територіальної громади Львівської області).

Допомога громад переміщеним сім’ям також полягала в залученні до розв’язання проблем комунальних установ і громадських організацій, іноді – в допомозі в працевлаштуванні батьків:

“У міру надходження ми намагаємося вирішувати всі питання. Вирішувати своїми силами, якщо не можемо – це благодійні організації, громадські, є просто люди, які допомагають”;

“Дзвонили у Львівобленерго, бо потрібно було поміняти лічильник і проводку”;

“Наша сільська рада, наші комунальники допомагають. Звичайно, нам не на все вистачає, не все встигаємо, але намагаємося допомогти чим можемо”
(співробітник Служби у справах дітей Заболотцівської територіальної громади Львівської області).

Наявні проблеми матеріального плану – в їжі, одязі та взутті, меблях, гігієнічних засобах – переважно успішно розв’язуються спільними зусиллями самих родин, місцевих органів влади, громадських організацій і фондів, а також церковних громад.

Серед українського населення дуже розвинена культура використання глобальної мережі, різноманітних додатків, що відкривають доступ до електронних джерел інформації (зокрема, з використанням месенджерів). Завдяки цьому українці отримали можливість в умовах війни оперативно отримувати інформацію про ситуацію за місцем проживання, повідомлення про перебіг бойових дій, оповіщення про необхідність евакуюватися, про шляхи евакуації, місця збору біженців, порядок і правила релокації, про те, яка при цьому надається допомога. Наявність документів в електронному форматі в застосунку Дія спрощувала подання заявки на оформлення статусу ВПО та отримання грошової допомоги.

Актуальну для ВПО інформацію надають на урядових сайтах: Міністерство з питань реінтеграції окупованих територій України (опубліковано Довідник ВПО); Міністерство соціальної політики України; Портал урядових послуг; Платформа єДопомога.

Інтернет-видання регулярно розміщують інформацію про рішення національних і місцевих органів влади, що стосуються ВПО (переселення, надання житла та допомоги, пільги тощо). НУО та громадські ініціативи розміщують на сайтах і каналах месенджерів інформацію про свою діяльність і шляхи отримання допомоги тим, хто її потребує.

Є безліч груп у соцмережах, де люди об’єднуються, щоб пропонувати допомогу та шукати її для українських переселенців. У випадках, коли силами державних установ або муніципальних служб не вдається швидко реалізувати потребу, з якою до них звертаються українські сім’ї, НУО часто підключають волонтерські об’єднання для пошуку рішень (наприклад, якщо потрібен якийсь предмет меблів – дитячий письмовий стіл або пеленальний столик). Такі запити переважно швидко задовольняються приватними особами або пожертвами від комерційних компаній.

Російсько-українська війна значно ускладнила або навіть унеможливила дотримання основних прав дітей мігрантів, передбачених Конвенцією про права дитини:

• на життя – через постійні обстріли російською армією цивільної інфраструктури на всій території України;
• на освіту – через погіршення доступу до якісних освітніх послуг;
• на відпочинок і дозвілля – через обмеження можливостей для якісної та своєчасної рекреації;
• на гідний рівень життя – через втрату житла, погіршення рівня матеріального стану батьків, втрату ними робочих місць;
• право не розлучатися з батьками та право на піклування батьків – через вбивство , викрадення та взяття в полон російською армією значної кількості цивільних осіб, а також через тривалу відсутність принаймні одного з батьків і зумовлені воєнним станом складнощі з возз’єднанням сімей;
• право на захист від дискримінації – через непоодинокі випадки сприйняття однолітками та соціальним оточенням дітей мігрантів як представників неповних, “неповноцінних” сімей;
• право на свободу вибору – через вимушене нехтування батьками думкою дітей щодо планів міграції та повернення на батьківщину;
• право на захист від психологічного насильства – через наслідки перебування під обстрілами, втрату родичів, складну евакуацію та інші травматичні обставини, а також відчуження членів сім’ї, руйнацію родин і відсутність порозуміння між батьками та дітьми.
• право на користування благами соціального забезпечення – через зумовлені необхідністю документального оформлення свого статусу перешкоди в отриманні якісних соціальних послуг.

Переважна більшість евакуйованих з небезпечних регіонів мають травматичний досвід переїзду до нового місця проживання, зумовлений психологічною та організаційною неготовністю до раптового переміщення, небезпекою для життя і здоров’я та невизначеністю подальших перспектив існування на новому місці.

Евакуація кардинально змінила звичний спосіб життя населення окремих територій, джерела отримання доходів, комунікаційні та дозвіллєві практики.

Жінки, які евакуювалися окремо від чоловіків, стали самостійнішими та рішучішими, вимушено вирішуючи проблеми, які раніше були компетенцією чоловіків.

Для деяких родин, переміщених зі Сходу України в західні регіони, є проблемою адаптація до незвичних для них умов життя, побутових особливостей і практик спілкування. Для таких родин актуальною є потреба в адаптації до особливостей місцевого менталітету, подолання мовного бар’єра, пристосування до побутових і комунікативних звичаїв.

Особи, які вимушено змінили місце проживання, мають вищий рівень психологічного виснаження, порівняно з населенням відносно благополучних регіонів. Переважна більшість біженців відчуває різноманітні негативні стани: розгубленість, відчуття безнадійності, почуття провини перед тими, хто залишився вдома, емоційна нестабільність.

Переважна більшість переміщених родин, які пережили бомбардування, руйнування будинків і важкий шлях до евакуації, відчувають гостру потребу в психологічній допомозі та просто в дружній підтримці й співчутті.

До евакуації житлові та побутові умови у переміщених сімей були кращими, ніж після переїзду на нове місце проживання.

Значна частка переміщених родин проживає в обмежених умовах, часто в оселі відсутні елементарні побутові зручності, скупченість провокує непорозуміння і складні стосунки з іншими евакуйованими.

Ситуація з дозвіллєвими та розвиваючими практиками дітей і можливості відпочинку доволі сильно різниться залежно від матеріального становища дітей, умов їхнього проживання в нових умовах, а також визначається особливостями та пріоритетами самих родин.

Інтеграція евакуйованих родин у незвичне для них середовище зазвичай потребує певного часу, докладання зусиль як з боку самих переміщених, так і представників місцевої влади, громадськості та місцевих жителів. Адаптація до місцевих умов, налагодження зв’язків і звикання до менталітету та побутових особливостей не завжди відбуваються безпроблемно і безболісно.

Програми розселення переміщених осіб в Україні, надання їм тимчасового та соціального житла дали змогу уникнути випадків бездомності серед біженців. Водночас проблема забезпечення житлом залишається досить болючою. Гостроту цієї проблеми в Україні частково мала зменшити державна компенсація громадянам (зокрема, біженцям), чиє житло було пошкоджено або знищено внаслідок бойових дій. Відповідний закон ухвалила Верховна Рада, проте програма надання компенсацій ще потребує практичного втілення. Наявний ризик того, що через інфляцію житлові сертифікати (в яких буде вказано суму компенсації) знеціняться і ті, хто потребує, не зможуть розв’язати житлову проблему.

Переважна більшість переміщених осіб, зокрема, діти біженців, пережили значні стреси та страждання, отримали психологічні травми. Під час інтерв’ю переміщені особи визнають ці проблеми. Водночас не завжди визнається потреба в психологічній допомозі. Відсутність культури піклування про психологічне здоров’я, досвіду спілкування з психологом, стигматизація надання послуг психолога та психіатра стають перешкодами для отримання необхідної допомоги. Державні соціальні служби, НУО та волонтери створили передумови для надання психологічної допомоги тим, хто її потребує.

Аналіз результатів моніторингу дає змогу охарактеризувати надання допомоги переміщеним особам в Україні та інших країнах як “досить успішне”. Якщо ж говорити про основні досягнення системи допомоги, то можна зазначити такі:

• ефективність програми надання тимчасового та соціального житла і, як наслідок, відсутність випадків бездомності серед мігрантів;
• ефективність програми надання фінансової та матеріальної допомоги і, як наслідок, недопущення крайнього зубожіння переселенців;
• забезпечення доступу до первинної медичної допомоги;
• забезпечення доступу дітей мігрантів до шкільної освіти;
• відкритість і гнучкість державних відомств у питаннях організації допомоги за активної участі громадських організацій та бізнесу;
• чутливість до представників уразливих груп.

Є підстави стверджувати, що моніторинг кількості переміщених осіб, їхніх вікових категорій, наявності дітей та інших соціально-демографічних характеристик, їхніх актуальних проблем і потреб не має системного характеру, проводиться спорадично і без методологічного підґрунтя. Незадовільна ситуація щодо цього має місце як в Україні, так і за кордоном. Залишаються серйозні прогалини щодо інформації про нагальні потреби переміщених осіб, способи їхньої адаптації до нових реалій та успішності інтеграції в інший соціум. Відсутність системного моніторингу, обстежень умов життя українських біженців стримує розробку ефективної гуманітарної політики, заходів і послуг, що відповідають актуальним потребам переміщених осіб, зокрема сімей з дітьми.

Створення єдиної бази (реєстру) даних щодо українських біженців і ВПО. Це дало б змогу в перспективі систематизувати інформацію про кількість мігрантів і ВПО в різних країнах і регіонах, їхні актуальні потреби та бажану соціальну підтримку, а також ситуацію дотримання та захисту прав дітей.

Необхідні заходи, спрямовані на підвищення рівня правової обізнаності мігрантів, алгоритм дій у типових проблемних ситуаціях, зокрема тих, що стосуються виховання та захисту прав дітей.

Підвищення обізнаності біженців, створення інформаційних платформ і ресурсів, що міститимуть актуальну інформацію про можливості отримання необхідних послуг у країні або регіоні проживання, захисту прав дітей. Створення та модерація груп у соціальних мережах, орієнтованих на надання необхідної інформації сім’ям біженців, обмін досвідом у розв’язанні побутових, юридичних та проблем виховання дітей.

Підтримка телефонних або он-лайн “ліній довіри”, куди могли б звернутися за порадою або допомогою члени сімей біженців і ВПО, зокрема діти.

Надання компенсацій громадянам, житло яких було зруйновано внаслідок бойових дій, доцільно доповнити державною програмою будівництва соціального житла із залученням іноземних інвесторів. Прикладом такої співпраці може слугувати підписання 19 грудня 2022 року угоди між Єврокомісією та міською владою Львова про виділення 19,5 млн євро на будівництво соціального житла для українців, які постраждали внаслідок війни.

Організація психологічної допомоги членам родин біженців і ВПО, навчання методів попередження та подолання кризових ситуацій у взаєминах, що виникають через міграцію. Ведення просвітницької роботи серед біженців щодо подолання упередження про отримання психологічної допомоги. Необхідне широке інформування переміщених осіб про те, де і як вони можуть отримати психологічну допомогу. Окремо слід приділити увагу поліпшенню доступу біженців до такої допомоги в сільських громадах України. Доцільно створити програму мобільної психологічної допомоги з українськими фахівцями, які могли б приїжджати до інших країн, особливо до тих, де українські біженці страждають від мовного бар’єра, та надавати психологічну допомогу вразливим групам.

Для розв’язання проблеми інтеграції дітей ромів необхідний пошук таргетованих рішень, з урахуванням їхніх культурних і соціальних особливостей. Активістів ромських громад слід навчати використанню наявних можливостей і ресурсів, а також ефективно протидіяти випадкам ксенофобії.

Для розв’язання проблем дітей без супроводу за кордоном потрібно переглянути правила перетину кордону, щоб жоден неповнолітній не залишився “невидимим” для соціальних служб України і країни, що приймає, щоб у всіх дітей був опікун/законний представник.

Проведення регулярних моніторингових досліджень міграції та її впливу на дітей в Україні та світі. Актуальність таких досліджень зумовлена швидкою зміною ситуації з дотриманням прав дітей біженців та ВПО.

Збільшення представленості медичних послуг на неокупованих територіях, виділення коштів на відновлення медичної інфраструктури постраждалих населених пунктів.

Проведення інформаційних кампаній щодо планової вакцинації, особливо серед батьків новонароджених і малолітніх дітей.

Посилення інформування громадян щодо можливих варіантів виїзду з тимчасово окупованих територій, зокрема й з території Росії та Автономної Республіки Крим. Важливо взаємодіяти з волонтерськими та громадськими ініціативами на цих територіях, а також на територіях держав, які межують з Росією, для надання допомоги українцям у виїзді до країн Європи.

Сприяння організації відпочинку якомога більшої кількості дітей, і особливо дітей з інвалідністю, дітей з неповних сімей, дітей, батьки яких загинули під час війни, та інших вразливих категорій.