Свідки і пам’ять

Елі Візель, який пережив Освенцим і Бухенвальд та є автором відомого автобіографічного роману «Ніч», писав, що «лише ті, хто пережив Освенцим, знають, що це було, інші ніколи цього не знатимуть». За відчуттями Візеля, «свідок знав тоді, як знає і зараз», що його досвід неможливо передати, що його не зможуть повністю осягнути ті, хто не був у концтаборі, не пережив катувань і принижень. Автор свідчення запитує: «Інші не знатимуть, але чи зможуть вони зрозуміти?»

І все ж, попри сумніви, Візель «просто не міг мовчати». Розмірковуючи про знищення німецькими нацистами європейського єврейства, Візель доходить висновку, що з роками змінювалися не лише дії, а й цілі антисемітів: якщо на початку свого правління нацисти ставили перед собою завдання «побудувати суспільство без євреїв», то ближче до кінця вони хотіли «залишити після себе світ, у якому євреї нібито ніколи й не існували». Насильство проти людей — єврейських чоловіків, жінок і дітей — супроводжувалося знищенням самої пам’яті про цей народ, його культуру, мову, релігію. Для багатьох свідків боротьба проти знищення пам’яті стала сенсом життя, актом опору.

Сучасні антифашисти часто повторюють: «пам’ятати — означає боротися», проводячи акції пам’яті товаришів, убитих неонацистами. «Пам’ять — це опір» — гасло на сайті учасників «Меморіалу», які досліджують історію політичних репресій у СРСР і зберігають свідчення про страшне радянське минуле.

Пам’ять важлива для всіх: і для тих, хто не дозволяє собі та іншим забувати про злочини минулого і страждання жертв, і для тих, хто цим минулим пишається. Річ не лише в тому, щоб щось знати — тут Візель мав рацію, — значно складніше домогтися розуміння.

Ми бачимо, як і в наш час змінюються декларовані цілі та ідеологічні настанови. Від «заперечення Голокосту» — ще донедавна апологети німецького націоналізму заявляли, що євреїв не знищували, а вони самі вигадали і табори, і крематорії, щоб звести наклеп на невинних німців (траплялися навіть твердження, що масові вбивства євреїв організували самі євреї на зло арійцям), — до сучасних пропозицій «Альтернативи для Німеччини» не говорити в школах про гітлеризм, а більше уваги приділяти Бісмарку. Ультраправі політики в Німеччині зараз ближчі до цинічного: «ось тобі пиво, ось — шинка, а що було вчора — те було вчора» (вічно актуальні слова з пісеньки Юлія Кіма).

Ніхто не каже, що цього не було: було. Питання лише в тому, як до цього ставитися, як це розуміти. Мілітарист і націоналіст Бісмарк — це для АдН добре, це предмет гордості, а про окремі деталі історії ХХ століття школярам можна й не розповідати: досить уже, і так багато сказано.

Пишні похорони в Белграді з військовими почестями засудженого Гаазьким трибуналом за злочини проти людяності Ратко Младича — помітний прояв сучасного протистояння у питаннях пам’яті: для одних важливі жертви та свідки злочинів, для інших — прославляння воєнних злочинців. Усі хочуть пам’ятати — але пам’ятають різне, по-різному розуміють минуле.

Ті, хто встановлює дедалі численніші пам’ятники Сталіну в РФ, звісно, хочуть нагадати про нього, часто зовсім не приховуючи, що сталінщина — це терор. Просто їм терор подобається, вони хочуть знову піднести його на п’єдестал. І про ГУЛАГ вони готові пам’ятати — не заперечувати його існування, а по-своєму пояснювати, інтерпретувати в межах «неприпустимості спотворення історії СРСР». Так, будь ласка, можна й наукову конференцію в колишньому радянському таборі проводити, відзначаючи «приклади неймовірної мужності та патріотизму наших співвітчизників, чий бойовий і трудовий подвиг уже не раз ставав магістральною темою наукових конференцій, які протягом десяти років організовує музей-заповідник “Перм-36”».

А от розповідати історію сталінських часів так, як її побачили ті, хто вижив усупереч терору, хто не забув і не пробачив, — це екстремізм. За це заборонили «Меморіал» і закрили Музей історії ГУЛАГу в Москві. Заборонено не пам’ять — заборонено розуміння, саме те, чого прагнули досягти своїми свідченнями Елі Візель і багато інших.

Боротьба за розуміння того, що терор і воєнні злочини неприпустимі, не закінчується навіть після винесення вироку Гаазьким (або Нюрнберзьким) трибуналом. Потрібні постійні зусилля не лише для того, щоб не дозволити забути, а й для того, щоб показувати історію — зокрема й найновішу — очима жертв насильства, постраждалих, свідків, які вижили. Показувати їхню правду, а не версію насильника, який і не приховує того, що чинить, — навіть пишається цим, — але завжди має своє пояснення: найчастіше те, що його нібито змусили «бити першим», доводити своє право на верховенство тощо.

Пам’ять про насильство охоче зберігають і самі насильники — у військових монументах, барельєфах та інсталяціях; голоси постраждалих звучать у їхніх спогадах, розповідях і свідченнях, які необхідно збирати й публікувати, як це й нині робить проєкт Харківської правозахисної групи «Голоси війни» та правозахисні доповіді, що узагальнюють трагічний досвід українок і українців, які постраждали від російської воєнної агресії.

Стефанія Кулаєва — експертка Антидискримінаційного центру «Меморіал»
Вперше опубліковано в блозі Радіо Свобода