«Два фронти війни» ― як роми, вступаючи до лав ЗСУ, борються з російською агресією та дискримінацією в Україні

До початку повномасштабного військового вторгнення Росії, за офіційними даними перепису 2001 року, в Україні було зареєстровано 47 500 осіб ромської національності. Однак ромські громадські організації стверджують, що ця цифра значно занижена і реальна кількість циган може становити від 90 до 135 тисяч осіб. Розбіжність у даних пояснюється кількома чинниками. По-перше, ще з часів незалежності України існує проблема з паспортизацією частини ромського населення, і вона залишається актуальною й до сьогодні. По-друге, частина ромів приховує своє етнічне походження і у разі можливості представляє себе як етнічних українців або молдован. По-третє, останній перепис населення відбувся 22 роки тому, що робить інформацію застарілою.

Окремою проблемою є те, що офіційний перепис не враховує деталей щодо приналежності ромів до конкретних ромських етнічних груп, хоча ромське населення України представлено мінімум 10 групами, такими як серви, влахи, кишинівці, руська рома, ловари, котляри, плащуни, кримські цигани та закарпатські.

Після початку російського вторгнення в Україну у 2022 році тисячі українців різного етнічного походження стали на захист своєї країни та родини. Не стали винятком і роми, попри те що, з одного боку, роми часто сприймалися як маргінали в Україні, а іноді ставали жертвами переслідувань праворадикальниих груп, а з іншого боку – військова служба у циганській традиційній системі цінностей не лише є непрестижною, а сприймається як щось абсолютно чужорідне. Проте з перших днів війни багато ромів відзначилися небайдужістю та героїзмом. Однією з найпомітніших новин на початку російського вторгнення стала інформація про викрадення циганами з селища Любимівка російського танку. Також неочікувано багато ромів стали волонтерами, а деякі вступили в ряди української армії. Загальна кількість ромів на фронті на сьогодні не відома, але за даними ромського жіночого фонду «Чіріклі» у складі ЗСУ зараз воює більше за тисячу ромів-добровольців, двоє з них – герої нашої статті: Олексій Панченко та Радік Фаркаш¹.

Олексію 41 рік. Він мешкав у місті Кам’янка-Дніпровська в Запорізькій області, і походить з ромської громади сервів. Радіку 38 років, він народився в Ужгороді, в сім’ї закарпатських ромів. Обидва чоловіки до російського вторгнення жили мирним життям та працювали. Олексій був далекобійником у Європі, а Радік заробляв розвантаженням вагонів в Україні. Обидва – голови багатодітних родин. У першого – троє неповнолітніх дітей, у другого – четверо. Згідно з українським законодавством чоловіки, які мають трьох або більше дітей, звільняються від мобілізації.

24 лютого 2022 року, на момент вторгнення, Олексій знаходився у своєму рідному місті, куди лише нещодавно повернувся з роботи в Польщі. Тієї ночі він прокинувся від гучних вибухів, а вже за декілька днів місто було захоплене російськими військами, а Олексій та його родина опинилися в окупації. Чоловік розповідає, що через окупацію у людей в місті швидко було позбавлено можливості виживання: виник дефіцит продуктів та засобів першої необхідності. У місті з’явилися проблеми навіть з елементарними продуктами — їх або взагалі не було, або вони коштували у багато разів дорожче звичайного, до того ж треба було стояти в багатогодинних чергах. Гуманітарна криза, постійні вибухи та безлад, який створювала російська армія та місцеві колаборанти, змусили Олексія виїхати з Кам’янки-Дніпровської вже наступного місяця. Разом з родиною він вирішив виїхати на підконтрольну Україні територію, а саме в Кіровоградську область, де мешкала його теща.

Сім’я намагалася виїхати кілька разів, але російська армія щоразу зупиняла Олексія та повертала його назад. Лише з третього разу циганській родині вдалося виїхати. Олексій, його дружина Тая та двоє малих дітей, а також ще одна мешканка Кам’янки-Дніпровської з дітьми вирішили виїхали разом одним автомобілем. Чоловік розповідає про їхній виїзд та постійно перепитує жінку, чи пам’ятає вона, як все відбувалося, а та доповнює деталями розповідь чоловіка:

«Ми виїжджали через Василівське КПП, і там як раз окупанти стояли між Василівським і Кам’янським. У Кам’янському вже стояли наші ЗСУ, дай Бог, щоб вони там стояли і надалі. Ми списалися в групі у вайбері з дівчиною, щоб виїжджати разом. Виїжджали я, дружина і двоє дітей, і ця дівчина і її двоє дітей. Доїхали до села Дніпровка, там був великий російський пост, нас перевірили там, все повністю перетрусили в авто, все перевірили, спитали «Куди їдемо?». Довелося нам так вигадати їм, що веземо дітей лікувати. Далі ми доїхали до блокпоста у с. Веселе, там ми простояли годин п’ять і там почався треш, перевірили нас там, і солдат каже «повертай вліво», попереду машина почала їхати, і я за нею. Мені треба було повернути вліво через півтора кілометри, а я поїхав далі за машиною, і тоді ця машина з’їхала вправо, а я виїхав прямо на російських солдат, вони націлили на нас автомати. А я йшов певно кілометрів 120, і бачу що прямо на солдат їду, збив трохи швидкість, витяг ручник, кермо вліво і так виїхав на насипну дорогу. Було дуже страшно, не так за себе, як за дітей, четверо дітей в авто. Вони націлили автомати прямо на нас, але слава Богу ніхто не стріляв, а може і стріляли, я не чув. Так їхав я по цій дорозі кілька кілометрів, а потім почалися обстріли, це ми ще в сірій зоні були. Їдемо, а довкола машини розбиті, згорівші автобуси, а там уже дивлюся — далі наші солдати стоять з прапором.»

Радіка війна так само застала вдома — в Ужгороді. З перших днів вторгнення інший ужгородський ром, Мирослав Горват, депутат міської ради, організовував ромів для облаштування міста та захисту від російської окупаційної армії. Тож Радік долучився до цієї ініціативи і разом з іншими жителями Ужгорода почав будувати барикади з мішків з піском та готувати місто до захисту від російського вторгнення.

Через півтора місяці війни, у квітні, Радік вирішив не чекати окупаційну армію в Ужгороді, а зустріти її на сході України. Тому у квітні він — батько чотирьох дітей — пішов до військкомату записуватися добровольцем до лав ЗСУ. Так ром став бійцем окремої 95-ї повітряно-штурмової бригади:

«Я сам прийшов до військкомату, мене ніхто не змушував, повістки я не отримував. Я хотів, щоб знали, що є такий ром, що не боїться померти. Треба буде померти ― помру. Але Бог дав, що я живий. Я прийшов у військкомат тай кажу: «Або беріть на фронт, або завтра я виїжджаю в Європу». Жінку перед цим відвіз до Чехії, тоді прийшов додому, сплакнув трохи, тай пішов на фронт.

Того же місяця Олексій — теж багатодітний ром — після виїзду з окупованої Камʼянки-Дніпровської, вирішив знову зустрітися з російськими солдатами, але цього разу вже зі зброєю в руках. З такою думкою він, через кілька днів після приїзду до Кропивницького, вирушив до місцевого військкомату. Кількома тижнями пізніше Олексій вже служив як водій-санітар і стрілець у 39-му окремому стрілецькому батальйоні.

Традиційно роми уникають зв’язків із силовими структурами. У ромській традиційній системі цінностей служба в армії або в інших силових структурах вважається непрестижною справою, ба більше: силові структури роми розглядають як потенційну загрозу для себе і намагаються усіляко уникати контактів з ними. Треба зазначити, що в минулому роми — кочовий народ — не були прив’язані до жодної території, і завжди полишали землю, на якій починалася війна, шукаючи інших — безпечних — місць для життя. Тому зазвичай роми уникають не лише участі у воєнних конфліктах, а й навіть строкової служби; ці сфери сприймаються ними як щось дуже чуже та «нециганське». Рішення деяких ромів вступити до лав ЗСУ для спільноти було досить неочікуваним і викликало неоднозначну оцінку. Частина ромів називала цей вчинок безглуздим. Ось що розповідає про реакцію свого оточення Фаркаш:

«Рома казали, що я божевільний. Бо вони хочуть жити, вони не хочуть бути інвалідами без рук і без ніг, а я дурний, бо сам йду на смерть, бо не хочу жити. Майже ніхто не зрозумів мене, якщо сказати чесно»

Олексій зізнається, що стикався із схожою реакцією: багато хто з ромів не вірив, що він пішов добровольцем, і з подивом ставилися до його вчинку. Сміючись, Олексій додає, що дехто навіть пропонував йому допомогти «відкосити» від служби. Був навіть випадок, коли одна з родин попросила не дзвонити до них після того, як Панченко став військовим.

«Я був на місці дислокації біля Кривого Рогу і хотів заїхати до знайомих, які тут проживали, родичі. Я подзвонив до них, щоб попередити, а циганка каже мені, щоб я не їхав і не дзвонив до них, бо боялася, що через мене її сина мобілізують. Я кажу: я зрозумів, дай Бог добра-благополуччя.»

Щоправда, чим довше триває російська війна в Україні, тим більше ромів починає пишатися одноплемінниками, що вступили до ЗСУ, наприклад Мирослав Горват, не лише депутат ужгородської міськради, а ром який користується авторитетом у по всій Україні, каже:

«Роми, які пішли на фронт, — це справді сильні чоловіки, наші ромські чоловіки, вони пішли віддати своє життя та здоров’я за свої родини і за те, щоб Україна була вільною. Ці люди назавжди наші герої.»

Обидва чоловіки відступили від багатовікових ромських традиційних уявлень, пішли всупереч їм і вирішили одягнути військову форму, щоб протистояти російській агресії. Розповідаючи про свій вибір, Олексій пояснює свою мотивацію:

«Мої батьки – цигани, і я – справжній циганський син. Я виріс у циганській родині. Але зараз біда прийшла не лише до нашого дому, а й до багатьох інших людей. Тому мене не хвилює те, що скажуть інші, я про це взагалі не думав. Я не можу всім нав’язати свій розум. Я знаю, що воюю за свою домівку, за тих дітей, яких вбивають та ґвалтують росіяни. Я пішов за Бучу і за Ірпінь. І я не вважаю, що зробив щось неправильне».

Мотивація для Радіка Фаркаша полягала в протистоянні маргіналізації ромів в українському суспільстві та боротьбі із існуючими стереотипами. За його словами, роми у будь-якій країні живуть на правах гостей, а оточуючі сприймають ромів стереотипно, звинувачують у крадіжках, асоціальному способі життя та відсутності патріотизму. Крім того, ромський захисник пояснює, що його рішення вступити в бій з російськими окупантами підкріплене бажанням, щоб його діти у майбутньому не почували сорому за свого батька в суспільстві.

«Я хотів, щоб мої діти пишалися, хочу, щоб вони тримали голову високо, а не опускали її вниз. Бо є такі українці, що скажуть: «Мої воювали, мої шли, а де був твій батько?». Мій син не схилить голову, а підніме і скаже: «Мій батько був там, де й твій».

У травні 2022 року Олексій та Радік уже були на фронті: Олексій на Херсонському напрямку, Радік — на Донецькому. Олексій розповідає, що на початку було дуже страшно, оскільки до російського вторгнення багато хто з його військовій частині навіть не тримав автомату в руках. Проте розуміння та взаємопідтримка між побратимами допомогли пережити найважчі перші декілька тижнів. Він тепло називає побратимів «мої хлопці», згадуючи про них, і розповідає, що найважче на фронті було, коли хтось з побратимів вирушав на виконання бойового завдання. Всі хлопці з великим переживанням чекали на повернення побратимів.. Всі просто сиділи і годинами чекали повернення товаришів. Олексій додає, що не було більших радощів, ніж коли хтось повертається цілим із завдання, і не було більшої журби, ніж коли хтось не повертався.

Олексій та Радік розповідають, що всі довкола дивувалися тому, що до складу ЗСУ прийшли цигани. Олексій додає, що це так дивувало людей на початку війни, що навіть з інших військових частин приходили подивитися на циган у військовій формі. Олексій швидко здружився з побратимами і не пригадує жодного випадку зверхнього ставлення:

«Я з першого дня казав, що я ром, і в військкоматі, і на фронті, наші брати ромські зараз багато на війні, багато загинули, чому я маю ховатися, що я ром? Я хотів, щоб люди бачили, що ми, роми, так само хочемо жити там, де народилися, я не вітаю російську владу, я хочу жити так, як жив. І реакція на це була дуже хорошою»

Радік додає, що, хоча у мирному житті іноді оточуючі ставляться зверхньо до ромів, – проте, коли ти на лінії зіткнення, всі стають добрими одне до одного, бо там усі розуміють, що щомиті кожен може померти. Втім повністю уникнути сварок на цьому ґрунті все ж таки не вдалося:

«Ми були на відпочинку на базі, і один з військових почав до мене чіплятися, мовляв, «циган», ще щось. У нас почалася сварка, ми декілька разів виходили на бійку, але не доходило до цього, я сказав йому: якщо ти хочеш показати мені свою силу, покажи її на полі бою з ворогом, а не зі мною в тилу. Були ще такі випадки, але декілька разів вийдемо на вулицю, переговоримо після цього вже все: «Мій брат, я тебе поважаю». Але це лише там в тилу, на лінію зіткнення такого не буває, бо один момент і людина померла.»

Олексій брав участь у звільненні правобережної Херсонщини у вересні-листопаді 2022 року. У 2023 році, коли він виїжджав на бойове завдання разом зі своїм побратимом, під колесо КАМАЗу прилетіла міна, яка вибухом перекинула на бік вантажівку. Хлопці вибили ногами лобове скло та декілька годин переховувалися у кюветі від обстрілу, а пізніше вони були госпіталізовані.

Радік брав участь в обороні Маріуполя та звільненні Лиману, а після року війни на східному фронті також був госпіталізований і переніс операцію, після якої повернувся до мирного життя та мріє про перемогу та кінець війни:

«Ме камав те джянен мануша, со гін айсе рома, саве на даран те мерен. Ме на пгенав, со на камав те джівав, — камав, але нісаве лове, нісаво барваліпен нане цинедер, сар тірі пгув. Ада мірі пгув, міро кгер, мек чороро гін, но ода міро, патя манґе»

(«Я хочу, щоб люди знали, що є такі роми, які не бояться померти. Я не кажу, що я не хочу жити, — хочу, але жодні гроші, жодне багатство не цінніше, ніж твоя земля. Це моя земля, мій дім, нехай він бідний, але це моє, повір мені»).

За даними КМІС у 2021 році роми були групою, до якої спостерігався найвищий показник ксенофобії за шкалою соціальної віддаленості в Україні: 5,34², але після російського вторгнення індекс ксенофобії до ромів знизився до 5,08, крім того, роми перемістились з першої позиції рейтингу ксенофобії на третю, уступивши перше місце росіянам та друге – білорусам. Як бачимо, незважаючи на труднощі та високий рівень ксенофобії, активна участь ромів у протистоянні російській агресії може відкрити нові перспективи положенню ромів в українському суспільстві.

Януш Панченко, стаття опублікована в часописі “Dialog-Pheniben. Kwartalnik romski” 35/2024

1^ Інтервью з Радіком пройшло ромською мовою, переклад мій (Я.П.).

2^ Значення менші 2,5 можуть інтерпретуватись як ідентичність, менше 4 — як толерантність, від 4 до 5 — як відокремленість, від 5 до 6 — як ізольованість, а більше 6 — як ксенофобія.