30.03.2023

Права дітей та ордер

У зв’язку зі звісткою про виданий Міжнародщним кримінальним судом ордері на арешт Путіна і Львової-Бєлової реакції сиплються кожен день і навіть годину. Остання – пропозиція Володіна (голови російської Держдуми) заборонити МКС не тільки в Росії, але і в «дружніх країнах», а під забороною буде розумітися переслідування жителів цих країн «за співпрацю». Не виконувати вимогу Міжнародного суду – це зрозуміло: ніхто, звичайно, в Гаазі і не очікував, що Росія видасть звинувачених у військових злочинах. А ось криміналізувати «сприяння і підтримку» міжнародному правосуддю – це був би реально новий крок у розвитку репресій проти прихильників права.

Кадр із м/ф “Ми поїхали

Чимало дискусій викликало і саме звинувачення: комусь здалося дивним, що в основу звинувачення лягли саме злочини проти дітей, насильницьке вивезення, званої також депортацією, неповнолітніх з України в Росію, переміщення їх без згоди законних представників на територію держави-агресора. Багато хто пояснює це звинувачення тим, що тут найочевидніше пряма участь і Путіна, і Львової-Бєлової в осудному складі злочину, – вони не приховували, а навпаки хвалилися в ефірі державного телебачення співпрацею в цьому питанні. Думаю, справа не в тому, що злочини проти дітей довести легше, ніж інші військові злочини (обстріл мирної інфраструктури, розстріли мирних громадян, тортури військовополонених).

Область прав дитини, на мій погляд, взагалі, одна з найважчих для судів, вічна дилема – як «врятувати і не нашкодити» дуже ускладнює розгляд будь-якої такої справи. Кожна справа по вилученню дитини з сім’ї (навіть без війни, тотального насильства і хаосу) впирається в це вічне питання – чи буде дитина врятована (якщо сім’я підозрюється в поганому поводженні, в залишенні дитини в небезпеці, скажімо) або постраждає від інституалізації та розлуки з рідними, якої можна було б уникнути, підтримавши і проконтролювавши сім’ю. Зрозуміло, у справі вивезення дітей з окупованих, які страждають від обстрілів, а часто і міських боїв, частин України пояснюється російською владою бажанням цих дітей врятувати, евакуювати.

Дилема зводиться до двох різних назв однієї і тієї ж дії щодо дітей – одні вважають це депортацією, тобто злочином, інші ж заявляють, що це була евакуація. Доводити депортацію в кожному випадку потрібно, грунтуючись на факті відсутності згоди законних представників дітей (батьків або опікунів, відповідальних за дітей-сиріт). Це зовсім не просто – відомо, що мільйони українців покидали місця бойових дій, виїжджаючи через російські кордони. Багато з них фактично не могли виїхати інакше, інші шляхи були відрізані, та їх і гнали туди просто часом (про що свідчать багато маріупольців), буквально під дулом автомата виганяли з підвалів, вели в бік російських блокпостів. У разі, коли сім’я перетинала російський кордон благополучно, далі майже у всіх була можливість виїхати з РФ, що серйозно відрізняє цю ситуацію від депортацій, наприклад, репресованих народів за радянських часів, коли виїхати з місць заслання було неможливо.

Але не всі сім’ї подолали успішно блокпости, в тих (небагатьох документованих) випадках, коли діти були розлучені із законним представником, затриманим російськими (або проросійськими в Донбасі, це неважливо) військовими, їх утримували в Росії без згоди батьків і (або) опікунів. Якихось дітей, чиї долі маловідомі і недокументовані, очевидно, і зараз утримують. Окреме і складне питання – доведення незаконності вивезення та утримання в Росії дітей з дитячих будинків і будинків малятка Херсонщини, Харківщини та інших, які захоплювалися Росією в ході війни територій України. Їхні законні представники – влада України –точно не давали дозволу на вивезення дітей на підконтрольні РФ території. Довести все це – зовсім не так просто, але обов’язково потрібно. Те, що МКС і підтримуючі його європейські структури зважилися почати саме зі звинувачень у злочинах щодо дітей, на мій погляд, – добре і важливо.

Росія зобов’язана надати повну інформацію про всіх дітей, які опинилися на території РФ і в окупованих регіонах України (в тому числі в Криму), необхідно в найкоротші терміни створити можливість для дітей повернутися додому, а якщо це неможливо – в безпечні місця, що знаходяться під контролем уряду України. Дуже важливо зібрати свідчення і враження дітей від того, що відбувається, показати реальні проблеми дітей, які постраждали від війни.

АДЦ «Меморіал» збирає історії дітей, яких війна змусила переїхати – деякі з них вже увійшли в опубліковані матеріали (такі, як анімаційний документальний фільм «Ми поїхали»), інші ще будуть опубліковані в спеціальній доповіді на сторінці кампанії #CrossBorderChildhoodUA.

Стефанія КУЛАЄВА – експертка Антидискримінаційного центру “Меморіал” Брюссель

Вперше опубліковано в блозі Радіо Свобода, 30 березня 2023 року

Exit mobile version