Мов підкови, кує за указом указ —
Кому в пах, кому в лоб, кому в око нараз…1Осiп Мандельштам, Переклад Григорія Латника (Мандельштам Осип Поезії / упоряд., передм., додатки Є.М. Васильєва. Київ: ДУХ І ЛІТЕРА, 2020).
Слова Мандельштама про діяльність «душогуба і мужикоборця» Сталіна цілком актуальні й сьогодні: укази і в наш час куються швидко, завдаючи ударів по найрізноманітніших «мужиках», тобто по простих людях, — і гендер тут не завжди є визначальним (хоча в питаннях служби в армії наразі переслідують саме чоловіків).
Страждають навіть ті, кому, здавалося б, вигідна військово-патріотична мобілізація всіх сил РФ: виробникам озброєнь і різноманітним військовим компаніям теж дістається. Ростех (Державна корпорація «Ростех»), нервово реагуючи на історії про труднощі життя військово-промислового комплексу, визнає: «за зрив державного оборонного замовлення в Росії запроваджено сувору відповідальність — такою є вимога часу, і інакше бути не може» (пост ілюструється фотографією Сталіна й просуває нібито велику національну ідею).
Спеціальними указами тепер регулюються питання вірності та відданості інтересам держави. Раніше від людей, які отримували паспорт громадянина РФ, не вимагали приносити присягу, потім почали вимагати від дорослих — а нині, за останнім указом, цю вимогу поширили й на дітей з 14 років. Діти тепер мають урочисто присягати «бути вірними Росії, поважати її культуру, історію та традиції». А тим (дітям чи дорослим), хто не побажає складати присягу, рішення про прийняття до громадянства скасують; його також скасують у разі, якщо людині вирішили надати громадянство, але вона померла, не встигнувши присягнути на вірність і повагу до традицій.
Скасовувати вже ухвалене рішення щодо померлого, якому така непереборна обставина, як смерть, завадила скласти урочисту присягу, — дивно й жорстоко. А втім, скасування рішення матиме значення для нащадків: сам по собі паспорт після смерті людині не потрібен (його зазвичай і вилучають в обмін на свідоцтво про смерть), але факт громадянства батька чи матері буває вкрай важливим, оскільки надає права й дітям. Незрозуміло, навіщо скасовувати рішення про громадянство, адже померлий уже жодним чином не може зрадити країну та її традиції, навіть якщо не присягав, отримуючи паспорт (з урахуванням того, що рішення про прийняття до громадянства ухвалюється до видачі паспорта і до присяги). Але головне навіть не це. Найбільш дивним, на мій погляд, є середньовічна віра в те, що люди, які склали присягу, будуть більш пов’язані у питаннях вірності, ніж ті, хто не зміг або просто не встиг присягнути.
Мені доводилося займатися середньовічними присягами на вірність — це надзвичайно цікава тема. Присягали зазвичай на релікваріях, тобто сховищах мощей святих, або на інших, священних у сприйнятті людей того часу, предметах (Біблії, іконі чи хресті — у випадку християнських присяг). Коли люди вірили, що за порушення присяги на них чекає кара Божа, вимагати таких обіцянок вірності мало реальний сенс, хоча й тоді зраджували часто, але — тремтячи. Різноманітні присяги й клятви збереглися й донині в тих сферах відносин, що сформувалися ще в Середньовіччі: у церковних інституціях, монархічних церемоніях, частково — в армії. Але діти, які отримують паспорт, — це зовсім інше. Не лише в Середньовіччі, а ще зовсім недавно дітям у 14 років паспорти не видавали, та й сама система паспортизації належить до історії нового і новітнього часу.
Іншим людям також наказами воєнного часу приписано складати присягу «на вірність РФ». Ще у 2023 році Путін підписав указ, що зобов’язує добровольців, працівників державних підприємств (які створюються в регіонах у період воєнного стану) та учасників територіальної оборони складати присягу з такими словами: «урочисто присягаю на вірність Російській Федерації, зобов’язуюся свято дотримуватися Конституції РФ, суворо виконувати накази командирів і начальників, сумлінно виконувати покладені на мене обов’язки. Клянусь бути відданим Росії, мужньо захищати її незалежність і конституційний лад».
У цьому тексті привертає увагу зворушливий добір прислівників: конституцію слід дотримуватися «свято», накази начальників виконувати «суворо», а незалежність захищати «мужньо». Святість конституції (здавалося б, правового документа, а не сакрального тексту) пов’язана, очевидно, з ідеєю фактично військової присяги, а не громадянської клятви. До того ж працівники державних підприємств, створених «у період воєнного стану», при уважному вивченні ФЗ-207 від 13.06.2023 (до якого прив’язана дія указу), виявляються працівниками хіба що «ножа і сокири»: йдеться про воєнізовану структуру «Охорона» (ГУП «Центр спеціального призначення “Охорона” Запорізької області») на окупованих територіях України. Їм доручено носіння зброї — як для боротьби з безпілотниками, так і для «допомоги» поліції та спецслужбам.
Тема війни пов’язана й із поданням заяв на громадянство або посвідку на проживання чоловіками-мігрантами майже з усіх країн колишнього СРСР; відповідний Указ № 821 існує і діє з листопада 2025 року. Чоловікам віком від 18 до 65 років тепер необхідно надавати або контракт з російською армією, або документ-замінник (довідку про проходження служби чи про непридатність). Виняток зроблено для громадян союзної Білорусі, а для вихідців із деяких інших країн (Казахстану, Молдови, України) ця вимога стосується лише громадянства, але не подання на ВНЖ.
Таким чином, вимога підписати контракт з армією воюючої держави висувається іноземцям ще до того, як вони зможуть подати документи на проживання в РФ. Тим самим громадян багатьох країн підштовхують до порушення законів держав їхнього громадянства (у всіх країнах Центральної Азії та Південного Кавказу найманство є злочином), без жодної гарантії, що шуканий документ їм узагалі видадуть, адже заяву можуть розглянути й відхилити з тих чи інших підстав. Наприклад, наявність дружини — громадянки РФ — більше не вважається підставою для отримання ВНЖ; юристи розповідають, що вже є випадки позбавлення російських документів людей, які отримали їх у зв’язку з шлюбом. Виходить, що людина, аби отримати бажане право жити зі своєю сім’єю в Росії, має порушити закон власної країни, ризикуючи серйозним строком на батьківщині, а жити в домі дружини їй при цьому ще й можуть не дозволити.
У спільній публікації до Міжнародного дня мігранта (18 грудня) АДЦ «Меморіал» та правозахисники з Киргизстану зазначали:
«Права трудових мігрантів — передусім громадян країн Центральної Азії — грубо порушуються Росією, де досі живуть і працюють мільйони приїжджих трударів: родини мігрантів витісняють із країни, відмовляючи дітям у прийомі до школи; здійснюється електронний контроль життя і пересування приїжджих; створюються нестерпні умови життя — поліцейський контроль, переслідування і депортації. Найстрашніший злочин Росії щодо громадян сусідніх країн — ведення агресивної війни проти України, до участі в якій часто примушують громадян Узбекистану, Киргизстану, Таджикистану та інших республік Центральної Азії».
Про долі громадян Киргизстану, які підписали контракт із російською армією, а згодом потрапили в полон, розповідається у короткому документальному фільмі. Головний висновок цієї публікації: втягування іноземних громадян в агресивну війну є воєнним злочином РФ. Жодними указами цього виправдати неможливо.
Стефанія Кулаєва — експертка Антидискримінаційного центру «Меморіал»
Вперше опубліковано в блозі Радіо Свобода