09.03.2022

На тлі війни

Після повномаштабного вторгнення російських військ в Україну навіть у найвпевненіших «путінферштеєрів» і в Росії, і за її межами начебто мала би спати пелена з очей. Нічого гібридного, а чистий випадок військової агресії. «Більше неможливо терпіти» існуючий світопорядок у формі нинішньої конфігурації державних кордонів – єдине офіційне пояснення необхідності розв’язати війну.

Очі мають відкритися навіть у тих людей поважного віку, які звикли вірити тільки російському телевізору. У Києві виють сирени протиповітряної оборони – після цієї звістки в будь-якої пострадянської людини з невідбитою історичною пам’яттю – де «Київ бомбили, нам оголосили…», де «ленінградці, діти мої» евакуюються до Узбекистану, де «громадяни, ця сторона вулиці при артобстрілі найбільш небезпечна», де практично кожну родину торкнулася світова війна, а багато хто сам пережив жахи війн пострадянських – російська пропаганда має відскочити як від стінки горох. Як мінімум – якщо розум чомусь не включається – на рівні почуттів і цієї самої історичної, сімейної, тілесної пам’яті.

Наслідки війни дуже скоро відчує на собі не лише російська економіка, задавлена ​​ізоляцією та санкціями, а разом із нею – і залежні економіки країн, підсаджених на гачок масової трудової міграції. Іноземні працівники не вперше стають заручниками зовнішньої політики Росії. Можна було одразу очікувати, що через падіння курсу рубля і, відповідно, зі зниженням реальних зарплат, трудові мігранти знову стануть їхати з Росії – так було і 2014 року, коли Росія анексувала Крим і розв’язала військові дії на сході України. Але тепер все набагато страшніше і серйозніше – зупиняються виробництва та будівництва, скасовуються авіарейси, закриваються кордони, мільйони мігрантів стають заручниками – без роботи та без можливості повернутись додому.

Не дуже зрозуміло, чи було нагнітання антимігрантських настроїв, яке ми спостерігали в останні місяці, частиною стратегічної лінії Кремля у зв’язку з вторгненням в Україну, яке планувалося. Чи мала намір влада замінити, на радість націоналістам, мігрантів з Центральної Азії на гіпотетичних біженців/евакуйованих із захоплених частин України, чи побоювалися непередбачуваної реакції великої кількості іноземців на вторгнення чи в черговий раз просто відволікала увагу населення, розпалюючи традиційно безпрограшні ксенофобські настрої? Факт в тому, що в інформаційному просторі антимігрантська тема почала звучати помітніше.

Наприкінці 2021 року набула чинності малоздійсненна вимога проводити медичні огляди іноземців, які живуть у Росії, кожні три місяці. Голова Слідчого комітету Олександр Бастрикін висловився за геномну реєстрацію мігрантів. На нещодавній колегії МВС глава цього відомства Володимир Колокольцев знову завів промову про нібито зростання злочинності серед мігрантів, а Володимир Путін закликав вживати найжорсткіших заходів проти «незаконослухняних мігрантів». Незадовго до цього президент підписав указ про створення міжвідомчої комісії з питань міграційної політики, де головні партії співатимуть силовики.

«Прославився» завзятий губернатор Калузької області, який заборонив вихідцям не з країн Євразійського економічного союзу (ЄАЕС) працювати у сфері обслуговування, громадського транспорту та торгівлі. Це не перший випадок такого обмеження (так траплялося, наприклад, у Новосибірській області ще у 2016 році; з недавніх прикладів – Тюменська область, Ханти-Мансійський автономний округ, Калінінград) та й пріоритет національних трудових ресурсів закріплений у російському законодавстві. Є повідомлення про те, що шкільних вчителів у Калузькій області зобов’язують доносити про дітей-мігрантів (знову ж таки не новина, таке бувало і раніше, згадаємо антигрузинську кампанію 2006 року).

Влада центральноазіатських країн рідко протестує проти рестриктивної міграційної політики Москви, хіба що іноді їм шляхом переговорів з російською владою вдавалося досягти амністії для тих, хто потрапляв у «чорні списки» і отримував заборону на в’їзд до Росії. Проте нещодавнє посилення правил перебування іноземців викликало не лише критику киргизьких парламентаріїв, а й ноту посольства Киргизстану у Москві. Але просила киргизька сторона не про спільні дієві заходи – боротьбу з ксенофобією та поліцейським свавіллям, припинення практики утримувати мігрантів у центрах тимчасового тримання в умовах пандемії, пом’якшення законодавства, а про «сприяння у відкритті окремого коридору для громадян держав-членів ЄАЕС медогляду, фотографування та дактилоскопування у міграційному центрі в Сахарові. Ну ось, такий «коридор» був милостиво створений.

Можливість міжнародного тиску на міграційну політику Росії обмежена. Річ у тім, що Конвенцію ООН про захист прав працюючих мігрантів та членів їхніх сімей ратифікують та зобов’язуються виконувати країни – донори трудової міграції, тоді як країни прийому мігрантів цього не роблять та формально таких зобов’язань на себе не беруть. Комітет ООН з прав працюючих мігрантів, щоправда, критикує пасивність країн-донорів у захисті своїх громадян, працюючих у країнах, які не ратифікували Конвенцію.

Нагнітання антимігрантських настроїв у суспільстві, посилення міграційної політики, розв’язування війни, викликані цим санкції та опосередковано знищені залежні економіки, закриті кордони – так Росія послаблює зв’язки із традиційно лояльними до неї країнами Центральної Азії, ризикуючи опинитися в ізоляції і зі Сходу.

Ольга Абраменко, експертка антидискримінаційного центру «Меморіал»

Вперше опубліковано у блозі Радіо Свобода

Фото – Уте Вайнманн

Exit mobile version