Рома з України: рік війни та біженства

Рівно рік тому АДЦ “Меморіал” опублікував доповідь “Рома України: голоси з пекла війни”, повністю засновану на інтерв’ю ромів, які опинилися в окупації або стали біженцями, втратили свої домівки.

Рік потому можна констатувати, що становище українських ромів – котрі в мирний час теж стикалися з серйозними труднощами – з початком війни стало катастрофічним. Російське вторгнення, фактично, зруйнувало систему надання допомоги ромам, що зароджувалася в Україні, оскільки робота приватних і державних благодійних фондів була переорієнтована на потреби війни. Тисячі ромів стали біженцями та зіткнулися з дискримінацією та соціальною ізоляцією в країнах Європи. Ті, хто жив на Сході України і практично одразу опинився в зоні окупації, рятуючи свої життя, могли виїхати тільки на територію Росії, де були змушені проходити процедуру «фільтрації» на кордоні і виживати в пунктах тимчасового розміщення. Багатьом із тих, для кого Росія була лише транзитною країною, було складно виїхати до європейських країн через численні проблеми з документами.

Сьогодні, 8 квітня 2023 року, у Міжнародний ромський день, ми публікуємо нову доповідь, у якій зібрали розповіді ромів і волонтерів, що допомагають їм, про те, як склалося їхнє життя після втечі з України.

Читайте доповідь романи (ромською) Ррома андай Украйина: екх бэрш маримос тай нашымос

З лютого 2022 року понад 100 тисяч українців ромського походження вимушено покинули свої домівки. Ромські сім’ї – переважно жінки з дітьми – намагалися виїхати із Запорізької, Херсонської, Харківської, Донецької та Луганської областей в інші країни, але не всім це вдалося. У багатьох ромів не було документів чи грошей, а хтось просто не встиг виїхати із захоплених територій і потрапив під примусову евакуацію на територію Росії.

Одними з перших у бік Росії стали виїжджати жителі Маріуполя, який під час боїв і безперервних артобстрілів практично повністю був зруйнований.

Ось як описує процес допомоги ромам-біженцям у перші дні війни волонтер із Санкт-Петербурга:

“У перших числах березня 2022 року пішов перший потік біженців із Маріуполя. Серед них уже було багато ромів. Усі вони виїжджали через Таганрог, після чого розділялися або в різних Пунтктах тимчасовго розташування (ПТР), або самостійно добиралися до кордону та їхали в Європу. Ті, хто були в ПТР і не мали можливості пересуватися самостійно, намагалися знайти контакти волонтерів і вже з їхньою допомогою їхати до кордону. Як правило, у ПТР вони не затримувалися. Роми скаржилися на жахливі умови, а також негативне ставлення до себе з боку працівників та інших біженців. Не сказати, що їх там відкрито дискримінували, але ставлення було упередженим і агресивним.

Так, кілька ромських родин, загалом 58 осіб, які перебувають у ПТР під Шатурою Московської області, зв’язалися з нами в березні й попросили організувати для них виїзд до ЄС. Транспорт для такої великої кількості було дуже важко знайти, тому довелося привозити спочатку одну частину, потім іншу. Оскільки їхати до Європи окремо вони боялися, першу частину довелося розміщувати в Петербурзі, чекаючи на всіх інших. У нас було кілька людей, які володіють великими квартирами в Петербурзі, і ось у них, як правило, ми всіх і розміщували.

Крім цієї великої партії, роми приїжджали і невеликими сім’ями. Їх ми також досить часто на деякий час розміщували у волонтерів, оскільки комусь потрібно було прийти до тями після сильного потрясіння і просто довгого переїзду. Комусь доводилося допомагати з оформленням документів, оскільки не у всіх вони були в порядку”

Традиційно роми Росії та України мають між собою тісні родинні зв’язки, оскільки на території цих країн переважно проживають одні й ті самі етнічні групи. Як у Росії, так і в Україні широко представлені руська рома, келдерарі (котляри), кишинівці, серви, влахи, кримські та молдовські роми. Вони часто укладають між собою шлюби, відвідують один одного, а також їздять з однієї країни в іншу в пошуках заробітку. Непоодинокі випадки, коли за час перебування українських ромів у Росії в їхніх сім’ях народжувалися діти, які отримували російське свідоцтво про народження. Після якогось часу сім’ї знову виїжджали в Україну і продовжували жити там, не звертаючи деколи уваги на особливості документів, оскільки у побутовому житті це не створювало складнощів. Однак, коли почалася війна і роми змушені були тікати з дому, для багатьох документи перетворилися на практично нерозв’язну проблему.

“Щоразу, коли в нас з’являвся запит від ромської сім’ї, ми змушені були ретельно перевіряти й аналізувати всю інформацію, що стосувалася їхніх документів, і, зокрема, свідоцтва про народження дітей. В одній родині в половини дітей можуть бути українські свідоцтва про народження, а в іншої половини – російські. Тому що на той момент, коли дитина народилася, її сім’я могла жити у родичів у Підмосков’ї чи ще десь у Росії, вони зареєстрували дітей там і отримали російське свідоцтво про народження, а потім повернулися назад в Україну. Там у них могли народитися ще діти, і вони вже отримали українське свідоцтво про народження”, – продовжує свою розповідь волонтер із Санкт-Петербурга.

“Наприклад, у нас була сім’я з 15 осіб із Маріуполя. В однієї дитини на звороті російського свідоцтва про народження виявився штамп про те, що вона є громадянином РФ. Відповідно, виїхати з Росії до Європи вона не може, оскільки в неї немає візи. Після цього випадку ми стали ретельно перевіряти всі їхні документи, запитувати додатково інформацію, просити сфотографувати оберти свідоцтва про народження тощо.

Зараз у нас є досить складний випадок, і ми не знаємо, що робити. Є ромська сім’я з Маріуполя – троє дітей і мама. Батько вже поїхав до Німеччини, і вони прямують до нього. В однієї дитини все гаразд із документами, у другої – російське свідоцтво про народження, але там написано, що мама з татом громадяни України, і з цим не повинно бути жодних проблем. А в третьої, незрозуміло яким чином, але на такому ж свідоцтві про народження стоїть штамп, що вона громадянин Росії. Найімовірніше, це якась помилка, але ця помилка може коштувати нам великої кількості часу, нервів і грошей, тому що в таких справах навіть немає процедури відмови, і нам, найімовірніше, доведеться доводити в суді, що штамп було поставлено помилково”.

Через досить часті переміщення ромів з однієї частини України в іншу, багато хто з них на момент початку війни мешкав не в тому місті, де офіційно зареєстрований. З початком війни вони не встигли виїхати на територію, контрольовану військами України, і потрапили в окупацію. Реєстраційний штамп у паспорті про прописку в містах, що не перебувають під окупацією, ставав перешкодою під час перетину кордону з ЄС і змушував європейських прикордонників сумніватися в істинності намірів людини отримати статус біженця. Нам відомі випадки членів родин із Маріуполя, які давно жили в цьому місті, але офіційно були зареєстровані в Миколаєві, що перебуває під контролем України.

“На прикордонному переході в Нарві ми кілька разів стикалися з проблемою, коли ромів не хотіли пропускати через прописку. Сім’я їхала з Маріуполя, але в когось із них прописка була в Миколаєві, який перебуває під контролем України. І це викликало дуже багато запитань з боку прикордонників. Вони не вірили, що людина говорить правду і справді біженець. Вони могли просто сказати: “Ось ви і ви проходите, а цей – залишається, тому що він не прописаний у Маріуполі”. При цьому зрозуміло, що людина з великої родини могла бути прописана в одному місті, а жити в іншому, або просто приїхала на якийсь час, і саме в цей момент почалася війна. Поганого закінчення у таких історій, наскільки мені відомо, не було. Зрештою їх усіх пропускали. Але такі ситуації забирали час і дуже велику кількість нервів як у самих ромів, так і у нас. Була історія, коли члена однієї ромської родини не пропустили в Нарві. Вони вирішили, що без нього нікуди не поїдуть, повернулися на міст і сказали, що сидітимуть на ньому доти, доки їхнього родича не пропустять. У підсумку його через кілька годин пропустили.

Що стосується російських прикордонників, то теж бувало, що і по 7, і по 9 годин, і навіть цілодобово люди стояли в черзі. Під час перевірки документів ставили дуже багато запитань, дуже все робилося повільно. Могли причепитися до фотографії в паспорті або якихось іще документів. Але саме з тими ромами, кому допомагали виїхати ми, все закінчувалося благополучно”.

Причиною для відмови у пропуску через кордон могли стати й інші проблеми з документами: прострочений паспорт, непогашені борги тощо.

Нижче ми наводимо історію ромів із Маріуполя, які пройшли довгий шлях і зрештою опинилися в Німеччині. Один із них зіткнувся з тим, що російські прикордонники запідозрили його в підробці паспорта і добу утримували в поліції. У їхній групі було 11 дорослих і 25 дітей, від немовлят до старших підлітків. Інтерв’ю з Христиною Д. записано в Нарві (Естонія) в червні 2022 року:

 “Усі ми з Маріуполя. Усі цигани-кишинівці. Нас разом із дітьми 36 осіб. Ми всі з Лівобережного району. Там ми жили у своїх будинках у приватному секторі, близько 160 людей. Жили ми компактно, поруч один з одним. Жили добре. Були свої проблеми, але загалом не скаржилися. Що буде справжня війна, що будуть бомбити наші будинки, ми не вірили до останнього. Чули у новинах, що ось-ось буде напад з боку Росії, але зберігали спокій. А 24 лютого о 4 ранку почули грім і зрозуміли, що нас почали бомбити. Як виявилося, один снаряд влучив у бабусин будинок, він далеко від нас, але вибух ми чули так, наче він розірвався поруч із нами. Ми одразу взяли дітей і в чому були втекли до брата на квартиру. Там усі наші родичі зібралися. У нього квартира з підвалом, тому там більш-менш безпечно під час обстрілу.

Це було вранці, а потім уже сильно-сильно-сильно почали обстрілювати район, у якому ми були. На вулиці все гриміло, земля тремтіла. Коли це почалося, ми сховалися до підвалу. Там ми перебували півтора тижні. Весь цей час практично постійно йшли обстріли, тому виходити назовні було страшно. Потім, коли через півтора тижні все заспокоїлося, ми перебралися на вулицю Кірова. В один із днів до нас прийшли українські військові і сказали: “Збирайтеся, ми всіх вивозимо коридором, випускаємо. Приїжджайте на драмтеатр”. Ми зібрали речі, які могли, і приїхали на драмтеатр, а військові, які там були, кажуть: “Розвертайтеся назад… Вас Росія не пропустить”. На той момент місто вже було в блокаді. Перемовники кілька разів намагалися організувати коридор, щоб ми могли виїхати, але все щоразу зривалося, і виїхати нам не дозволяли. Після чергової спроби ми поїхали на кінотеатр “Савона”, бо там, казали, є великий притулок. Нам у наш будинок повертатися було вже небезпечно, і ми навіть не знали, цілий він чи ні. На “Савоні” були теж біженці. Багато людей було в підвалах. І вони на нас вийшли з лопатами. Відмовилися нас пускати, розумієте? І коли почалося бомбардування чергове, ми просто побігли на Центральний ринок. Це досить далеко, але іншого виходу в нас не було. Ми залишилися з дітьми просто неба. Снаряди літали, літаки, будинки горіли на наших очах, людські трупи скрізь, а ми з дітьми бігли в жаху і плакали.

Біля ринку ми знайшли дев’ятиповерхівку, в якій був підвал. На дверях висів замок, але ми його зламали і зайшли туди жити. Якийсь час перебували там. Звідти наші чоловіки під обстрілами бігали за 2-3 квартали по воду, бо в нашому будинку її вже не було. Продуктами з нами ділилися сусіди, які готували їжу на вулиці. У нас ще було з собою трошки запасів: крупи якісь, масло пісне…

Бомбили тоді майже щодня. Починали приблизно о 9-10 вечора і закінчували о 5 ранку. Бувало навпаки: вночі спокійно все, а рано вранці, годині о 5-й, починало гуркотіти і закінчувалося тільки годині о 12-й дня.

У якийсь момент на наш двір приїхали танки, а ми страшенно боялися солдатів. Ми не знали, хто це, не бачили, оскільки більша частина з нас цілодобово перебували в підвалі. Пара дівчаток вийде, щоб приготувати їжу, а через хвилину починається обстріл, і знову всі сидимо, чекаємо, коли буде тихо. Одного дня до нас прийшли наші українські військові і сказали: “Не зачиняйте двері в бункер, нехай він буде завжди відчинений”. Ми кажемо: “Як? У нас дітей багато”. А вони відповідають: “Не зачиняйте двері! Інакше кинемо вам гранату і все, і не подивимося, що у вас тут є діти”. Вони вимагали, щоб двері до підвалу були постійно відчиненими, щоб, за їхніми словами, інші люди в разі чого теж могли в нього швидко забігти і врятуватися від обстрілу.

Так ми жили тижнів зо два, а коли закінчилися продукти і брати їх було вже нізвідки, ми вирішили спробувати виїхати на страх і ризик, бо розуміли: нас тут приб’ють. Було дуже страшно, тому що багато людей на той час уже загинуло. Загинула моя тітка і мій дідусь. У сусідній підвал, який був від нас на відстані 500 метрів, влучив снаряд, і загинули люди, зокрема діти. На наших очах кілька разів людей накривало бомбами. В останній день перед виїздом, 16 березня, обстріл тривав усю ніч. Ми виїхали вранці 17 березня, а потім нам сказали, що в ту дев’ятиповерхівку, де ми ховалися, влучив снаряд. Того ж дня обстріляли драмтеатр.

Виїжджали ми самостійно, на своїх машинах, які до того моменту залишилися цілі. Нас було близько 40 осіб. Машин було 6. Усі вони битком були набиті людьми. З нами з Маріуполя виїжджали й інші наші цигани. Усього десь чоловік 150. Усі ми поїхали в бік Керчі, звідки вирішили добиратися до Ростова, до родичів. У бік України вже було неможливо виїхати – скрізь були російські військові, які випускали тільки в бік Росії.

У Керчі ми були о першій годині ночі. Там зупинилися відпочити. Якісь люди помітили нас, побачили, що на машинах українські номери, і запропонували допомогу. Виявилося, що це були якісь чиновники. Нас розмістили в готелі, де ми переночували, там нас погодували, а вранці ми поїхали далі – до Ростова. Від адміністрації нам навіть запропонували супровід до Ростова, але ми відмовилися, бо треба було довго чекати, а ми боялися, що в Керчі теж будуть стріляти. Так ми потрапили до Ростова. Нас прийняли родичі, у яких ми прожили майже два місяці. Там ми змогли трохи заробити. Працювали, в основному, на городах у приватників: копали, сміття прибирали за 100 рублів на годину. Потім ті, хто захотів, поїхали далі. Хтось залишився в Ростові. 36 осіб із нас вирішили їхати в Петербург, а звідти, за допомоги волонтерів – у Прибалтику, і далі в Німеччину. Кажуть, там спокійніше і можна заробити. У мене там син. Він поїхав, йому там сподобалося, і він мені каже: “Мамо, сюди приїжджай. Тут спокійно, все добре, до людей ставляться нормально”. А у Росії ми не зможемо собі нормально заробити грошей на життя. Ось заробили тільки на проїзд, на квитки. Тут ми не виживемо. Оскільки ми цигани, нас офіційно на роботу не беруть. Дітей у нас купа. За житло треба шалені гроші платити”.

Під час виїзду до Естонії двоюрідного брата Христини Д. Миколу на добу затримали російські прикордонники, і всій групі довелося на нього чекати: “Нібито в нього підроблений паспорт. Розмита печатка, або її там не видно. Але в нас усі документи оригінальні. Ідентифікаційні номери у всіх. У всіх пакети документів. Ми вдома отримували допомогу – без цих документів ми не змогли б її отримувати. Ми там були на обліку в соціальних службах. Нас навіть мер міста знав. До нас ніколи не чіплялися. Та й скільки ми постів проїхали! Жодного разу ні в кого не виникло підозр. Тож ми чекаємо, поки вони перевірять його дані і винесуть рішення. Ми попросили російських прикордонників: “Ви скажіть нам, чекати нам його на тому боці, чи не чекати”. А вони відповідають: “Ну, розстріляти його – не розстріляють, а посадити – посадять”.

Микола перетнув кордон наступного дня. За його розповідями, ніч він провів у відділенні поліції, без їжі та води, під час допиту до нього застосовували фізичне насильство. Родичі чекали на нього в Ризі, звідти за допомогою волонтерів – «Друзів Маріуполя» – усі разом дісталися до Лієпая, на поромі переправилися в Німеччину. Перші дві ночі їм довелося ночувати на вулиці в Травемюнде, перш ніж їх змогли направити в табір для біженців.

Наразі, за свідченнями ініціативної групи волонтерів із Санкт-Петербурга, звернень з боку біженців стає дедалі менше, а новоприбулих – одиниці:

“На сьогодні приїжджають і звертаються по допомогу лише одиниці. Найбільша кількість звернень пов’язана з медичною допомогою. Оскільки в Маріуполі жодних медичних установ, крім госпіталю, немає, а він забитий пораненими, людям ніде лікуватися. Велика проблема в людей із хронічними захворюваннями, які просто не знають, що їм робити. Також звертаються по допомогу у питаннях із возз’єднанням сімей. Є роми, сім’ї яких ми відправили в ЄС, а самі вони є громадянами Росії. На даний момент законного способу виїхати з Росії у цих людей немає. Їм треба чекати, поки їхні родичі або повернуться, або натуралізуються в ЄС, і тоді їм можна буде подавати документи до посольства на возз’єднання сім’ї і чекати на гуманітарну візу”. 

Із середини серпня 2022 року, перед тим як російські війська залишили Херсон, у місті почалася паніка. Жителі міста і прилеглих населених пунктів, зокрема й рома, побоювалися, що будуть міські бої, тому багато хто вирішив виїхати. Оскільки шляхи виїзду в Україну були перекриті російськими окупаційними військами, єдиним напрямком від’їзду була Росія, через яку більшість прагнули потрапити до європейських країн. Відмінною рисою хвилі біженців з Херсона стало те, що виїжджали вони здебільшого самостійно на власних машинах. Найпростішим варіантом для них, як з логістичного, так і технічного погляду, було дістатися до Санкт-Петербурга, а потім їхати через кордон до Естонії або Фінляндії. Однак, не знаючи географії і не маючи контактів із волонтерами, більша частина біженців їхали, як їм здавалося, до найближчого кордону – до Латвії. З цієї причини в якийсь момент досить велика і ніким не контрольована кількість біженців із Херсона опинилися саме на латвійському кордоні:

“Оскільки в Херсоні та обласних містах не було боїв і таких сильних бомбардувань, як, наприклад, у Маріуполі, багато жителів виїжджали на своїх машинах. Вони просто перетинали кордон і вибудовували за допомогою навігатора найближчий шлях до Європи. Таким чином, усі вони стали опинятися на одному й тому самому КПП у Шумілкіно Псковської області, оскільки він був найбільш прохідним. Це відразу ж створило страшні затори. Було кілька днів, коли там стояло близько 1500 машин. І це при тому, що на сусідньому КПП, який розташований за 60-70 км, могло бути взагалі порожньо. Але ніхто про це не знав. За допомогою волонтерів, які їздили на кордони, годували людей і пояснювали, де можна швидше проїхати, цей затор вдалося розкидати.

Якщо люди їхали без машини, то, зазвичай, потрапляли спочатку в ПТР Таганрога. Великі ромські сім’ї, як правило, зверталися до нас, коли їх вже після Танагрога розподіляли до якогось регіону – у Шатуру, під Калугу, під Воронеж, у Бєлгород і т.д. Вони потрапляли туди на евакуаційному поїзді. Звідти, здебільшого так само на поїздах, вони добиралися до Петербурга”.

Ось що згадує про те, з чим довелося зіткнутися дорогою з України до Європи, ром, який жив зі своєю сім’єю під Херсоном:

“Ситуація в місті стала погіршуватися. У місті почастішали вибухи, стало більше російських солдатів. Навесні, наприклад, їх було зовсім мало, і ми їх майже не бачили, а вже з літа всі райони та вулиці були наповнені військовими. 9 травня окупаційна влада добралася до Молодіжного ромського центру, яким я керував. Перед святкуванням військові перевіряли всі приміщення, вікна яких виходять на центральну вулицю, і дивилися, що знаходиться всередині. Рано вранці 9 травня вони прийшли туди, стали шукати господаря, але оскільки нікого не знайшли, просто зламали двері. Мабуть, спочатку особливого інтересу приміщення в них не викликало, проте вже в червні вони почали використовувати його для своїх якихось потреб.

Уся ця ситуація змушувала мене дуже сильно нервувати. З одного боку, я не почувався в безпеці, бо були випадки, коли мої знайомі з числа мирних жителів потрапляли в полон. Хтось із них, як я, ходили на мітинги проти окупації і були активістами, а хтось потрапляв узагалі випадково, без будь-якої причини. Плюс до всього, нас стали сильно бомбити. Ми почали все більше часу проводити в підвалі. Практично щодня по кілька годин ми ховалися. Це неймовірно тиснуло морально. А ще коли всі друзі та знайомі поїхали, стало просто нестерпно. Останні дні, коли я сидів у підвалі, часто думав про те, чому я досі не поїхав, з якою метою залишаюся. І ось так одного дня я, моя мама, мій друг і його мама вирішили виїхати.

Я почав ретельно готуватися до переходу кордону, бо чув багато історій, що там дуже ретельно все перевіряють і декого не випускали. Але хтось проходив взагалі без проблем. Я, звісно, став готуватися до найскладнішого варіанту. Я купив новий телефон, щоб під час перевірки складніше було відновити мої повідомлення в месенджерах, видалив усі соціальні мережі, попередньо видаливши з них найпровокаційніші публікації, тощо. Коли всі були готові, ми поїхали.

Ми вирішили їхати через Крим, оскільки це був найбезпечніший і найкоротший шлях до Росії. Дорогою ми проїжджали через кілька російських блокпостів. На одному з них, уже перед Кримом, на блокпосту нам назустріч вибіг солдат у кепці “ЛНР”. Він був нетверезий або з похмілля, і в нього був автомат. Поводився він досить агресивно щодо нас, що нас дуже сильно налякало. Він постійно на нас кричав, що ми не туди встали, що ми знахабніли, і щось ще. Я з’їхав у бік, куди він вказав, і він почав перевіряти наші речі. Я намагався розмовляти з ним спокійно, щоб він не нервував, і за якийсь час він почав виправдовувати свою поведінку тим, що цією дорогою часто їздять солдати на бойових машинах і просто зносять тих, хто неуважний на дорозі.

Після проходження перевірки ми потрапили на кордон. Там було всього кілька машин, і черга швидко рухалася.

На кордоні всі проходять фільтрацію. Для тих, хто вперше їде до Криму, організовано окремий табір. Кажуть, що ті, хто їздив більше одного разу, до табору вже не потрапляє, але я не знаю, так це чи ні. На території табору розташовані кабінети, де проводиться співбесіда. В одному з таких кабінетів співбесідували мене і хлопця, з яким я їхав.

Оскільки я готувався до переходу кордону, я думав, що мені буде морально легко спілкуватися з російськими прикордонниками. Але коли зі мною почали розмовляти, мені раптом стало дуже важко впоратися з нервами. Вони не грублять, не кричать, але той емоційний тиск, який відбувається з боку того, хто ставить питання, відчувається дуже сильно. На кожне запитання ти відповідаєш так, щоб не дати приводу поставити нове запитання на ту саму тему, але що довше триває розмова, то складніше стає пов’язувати вже сказане з новими запитаннями, бо голова стає ватною і від сильного нервового напруження можна легко забути те, що ти вже відповів.

Мене, на щастя, не питали про мою політичну позицію, про моє ставлення до Путіна і війни. Запитували, куди я їду, з якою метою тощо. Але після того, як прикордонник перевірив мій паспорт, він ввів мої дані у свій телефон і йому стали відомі елементи моєї біографії – усі місця моєї роботи, де я жив тощо. Найбільше мене турбувало те, що вони можуть знайти мої соціальні мережі, оскільки незадовго до від’їзду я публікував дуже багато антипутінських постів і, плюс до всього, мій брат служить у ЗСУ, як і кілька моїх друзів. І тут цей прикордонник запитав, чи є у мене знайомі або родичі, хто служить в українській армії. Я сказав, що наразі не знаю, оскільки все дуже швидко змінюється і хтось міг піти служити. На щастя, він не став більше нічого такого питати і сказав, щоб я віддав йому свій телефон і чекав зовні. Спочатку я заспокоївся, але потім раптом почав згадувати, що дуже багато чого, що компрометує мене, я не видалив із соціальних мереж, і якщо витратити трохи часу й пошукати, то можна знайти і пости, які доводять зв’язок моїх родичів і друзів із ЗСУ, і пости, які доводять мою очевидну антипутінську позицію.

За цей час перевірили мого товариша. Але йому ставили більш прямі запитання. Наприклад, запитували, як він ставиться до СВО, чому їде тощо.

Після співбесіди я чекав близько години. Не знаю, чи перевіряли вони мій телефон. За цей час я вже приготувався до того, що мене не пропустять або направлять на повторну співбесіду. Але вийшла людина, назвала моє прізвище і віддала мені паспорт і телефон. Я запитав, чи можна мені їхати, але цей чоловік просто мовчки дивився на мене і нічого не відповідав. Я поставив запитання кілька разів, але він просто продовжував дивитися на мене. Тоді я вирішив піти до машини. На щастя, мені ніхто не заважав. 

Роми, які не зуміли покинути окуповані території, стикалися з тими самими проблемами, що й інші українці: насильство, грабежі, дефіцит найнеобхідніших продуктів і товарів, смертельні небезпеки воєнного часу. Ось як описує ситуацію в рідному місті ром, який отримав статус біженця на території однієї з європейських країн:

“Періодично ми отримуємо звістки з дому. Коли ми їхали, попросили мого знайомого пожити в нас. Спочатку було все гаразд. Але одного разу до нього прийшли російські солдати, які шукали місце, щоб заселитися. Вони прямо сказали йому, що хочуть зайняти будинок, на що він відповів їм, що не може його звільнити. Це було ще до визволення Херсона, і тоді в місті проводилася евакуація. Тому вони сказали йому: хоче він чи ні, йому все одно доведеться евакуюватися, а в них багато мобілізованих, яким жити ніде. Після цього вони пішли, а хлопець цей їхати нікуди не збирався. Але потім, під час чергового обстрілу, бомба прилетіла в сусідній будинок, і мій друг все ж вирішив виїхати. Він буквально за півгодини зібрав речі, віддав сусідам ключі і вирушив до Криму.

Взимку сусіди написали нам, що військові виламали двері в нашому будинку і стали там жити. Для нас це було великим ударом, хоч ми й розуміли, що рано чи пізно таке може статися.

Ми попросили нашого родича піти провідати, що там насправді відбувається. Коли він увійшов у двір, то побачив, що на кухні за столом сидять дві російські дівчини, але солдатів не було. Він сказав їм, що доглядає за будинком, і запитав, хто їм дозволив у ньому жити і як давно вони вже там перебувають. На запитання дівчата не відповіли, а сказали, що в будинку дуже холодно, і почали цікавитися, як увімкнути світло, воду, газ і обігрівач. Потім вони сказали, що наш будинок їм дуже подобається, бо схожий на будинки, в яких живуть їхні чоловіки в Чечні. Так наш родич дізнався, що вони дружини солдатів-кадировців. Далі розмова не склалася, і наш родич просто попросив їх, коли вони будуть їхати, щоб сказали про це сусідам, і пішов.

Ще за кілька днів нам зателефонувала сусідка і сказала, що бачила біля нашого будинку солдатів, які скаржилися, що в будинку дуже холодно і не можна ввімкнути ні воду, ні газ, що жити в ньому неможливо і потрібно шукати інше житло. Після цього вони пробули там ще кілька днів і пішли, залишили двері виламаними. Дня три він був відкритий навстіж, після чого сусіди на наше прохання заварили двері, і ось уже кілька місяців там усе спокійно.

Зараз у місті ситуація незрозуміла. З одного боку, там дефіцит усього і дуже важко зводити кінці з кінцями. Продукти стали дуже дорогими. Плюс, постійна загроза життю якщо не від військових, то від бомб.

Коли я їхав, дуже сподівався, що за рік, влітку, вже все закінчиться, моє місто буде звільнене і я зможу повернутися додому. Зараз до літа залишилося не так багато часу, і я вже сильно сумніваюся, що моя мрія збудеться. Але так чи інакше, моя мета – повернутися рано чи пізно. Я сподіваюся, що війна закінчиться і я повернуся у вільну Україну. Якщо ж моє місто залишиться в окупації, то додому повернутися я не зможу точно, бо це надто небезпечно. Мене всі знають, і жити мені там точно не дадуть. Та я б і сам не хотів повертатися на територію, підконтрольну Росії”.

Більшість ромів, які втекли від війни до країн Європи, не отримали очікуваного захисту, зіткнувшись із місцевою бюрократією та дискримінаційним ставленням. У найважчому становищі українські роми-біженці опинилися в країнах Східної Європи. Європейські правозахисники не раз звертали увагу на дискримінацію ромів під час розміщення в центрах для біженців, відмови в отриманні гуманітарної та медичної допомоги, проблеми під час оформлення статусу біженця.

Наприклад, відомий випадок, коли мер Перемишля, польського міста, розташованого біля самого кордону з Україною, заборонив центру допомоги приймати ромів-біженців. 26 червня 2022 року волонтери, які допомагають біженцям, повідомили АДЦ «Меморіал», що через перебої в графіку відправлення і прибуття поїздів на залізничному вокзалі Перемишля скупчилася велика група біженців з України, зокрема близько 100 ромів. Мер міста Войцех Бакун, особисто присутній на вокзалі, вимагав від волонтерів, щоб вони в жодному разі не відвозили ромів у центр допомоги Tesco навіть на одну ніч.

“Мер усю ніч чергував на вокзалі і стежив, щоб ромів не відвозили до нас у центр допомоги Tesco, хоча в нас було понад 400 вільних ліжок. Навіть на кілька годин поспати. При цьому на моїх очах близько 50 ромських дітей із батьками змушені були спати на платформі і на голому асфальті навколо вокзалу. Він навіть прогнав таксі, на яких ми хотіли їх відправити в центр, і заборонив нашому волонтеру їм допомагати. Після цього мер прийшов до нас у центр, шукав мене, погрожував заарештувати й депортувати, хоча єдине, що я зробила, – садила п’ятьох ромів у машину до волонтера, щоб він відвіз їх до нас на ніч. Частина родин уже були в нас, в однієї дитини проблеми з серцем”,  — розповіла учасниця групи волонтерів, які допомагали біженцям.

З нетерпимістю і ксенофобією роми з України часто стикалися в Чехії, Угорщині, Молдові та інших країнах. З цієї причини багато ромів, які втекли від війни, вже влітку стали поступово повертатися додому. Однак загострення, пов’язане з масованими обстрілами українських міст російською армією, знову змусило ромів тікати в країни Європи.

30 жовтня 2022 року волонтери з Перемишля повідомили АДЦ «Меморіал», що ситуація з біженцями погіршилася відразу після початку масованих ракетних ударів ЗС РФ по критичній інфраструктурі України. Особливо складно довелося ромам, оскільки їх відмовлялися приймати у великі гуманітарні центри і не забезпечували допомогою:

“Після початку масованих обстрілів українських міст потік біженців знову збільшився, і нині ми працюємо на межі своїх можливостей. Наші шелтери не справляються. Тільки в нашому наметі, який розрахований на 18-19 осіб, зараз постійно перебуває до 30 біженців. Усі роми, як правило, йдуть до нас, бо в Tesco (центр гуманітарної допомоги в місті Пшемисль) та інших великих центрах їм відмовляють у розміщенні. Їх не беруть навіть у кімнату матері та дитини на вокзалі – нібито, там немає місць.

Буває так, що до нас приходить ромська сім’я, яка щойно перейшла кордон. Їх треба кудись подіти. Ми телефонуємо в Tesco, запитуємо, чи є в них місце для сім’ї біженців. Якщо вони відповідають, що місця є, ми домовляємося, що вони зараз приїдуть. Але щойно ми їх привозимо і співробітники Червоного Хреста бачать, що це роми, одразу ж слідує відмова, а на волонтерів напускають поліцію за те, що ті привезли ромів. Вони навіть не дивляться, адекватні це роми чи ні, бідні чи ні. Для них роми – це роми. Якщо ти ром, значить ми тебе не приймемо. Гуманітарної допомоги ромам там теж ніякої не дають – ні теплих речей, ні харчування. Їх просто розвертають і кажуть, щоб вони чекали на транспорт, на якому вони зможуть виїхати в інше місце.

Якщо пощастить, роми можуть виїхати кудись на ганноверському поїзді. Якщо ні, залишаються тут, і ми намагаємося розмістити їх у приватних шелтерах і наметах. Зараз, поки не настали холоди, з цим не так багато проблем, але взимку не знаю, як ми будемо виживати. Усі приватні центри тримаються тільки на пожертвуваннях і на особистій ініціативі волонтерів. Зараз ми вже насилу знаходимо гроші на генератори й обігрів наметів. Вмикаємо їх тільки вночі, щоб хоч якось економити. Взимку їхньої потужності не вистачатиме, і біженці, включно з ромами, яких у нас дуже багато, просто замерзатимуть. У багатьох із них немає навіть теплого одягу, і ніхто крім нас їм його не надасть”.

Ще один волонтер із Польщі розповів нам, що роми, яким відмовляли в розміщенні в Tesco, по кілька днів змушені були чекати на потяг, що йшов із Перемишля в Ганновер: він був єдиним безоплатним варіантом, щоб поїхати з Польщі в Західну Європу, але на цей потяг ромів або відмовлялися саджати, або поміщали в окремий вагон, де, окрім них, не було інших біженців. В очікуванні поїзда багатьом із них ніде було ночувати, і вони намагалися влаштуватися на нічліг у будівлі вокзалу, звідки їх проганяли охоронці.

Однак, попри численні свідчення ксенофобії та неприйняття ромів у європейських країнах, є і позитивні приклади. Ось як описує свій досвід перебування в таборах для біженців у Німеччині ром із Херсона:

“Після Латвії ми доїхали до Польщі, а потім до Німеччини. У Берліні ми зареєструвалися в таборі для біженців. Там ми були два дні, після чого нас відправили в інший табір у Гісен. Там було просто жахливо. Дуже брудно, неакуратно, скрізь валялося сміття. Ми просто не змогли там жити і вирішили виїхати, хоч нам і забороняла адміністрація. Вони говорили, що ми вже зареєстровані в них, здали відбитки пальців і зобов’язані бути тільки там. Проте ми вирішили ризикнути і за порадою родичів поїхали в Гамбург, звідки потрапили до табору в Боштедте. Це був прекрасний табір, де половина мешканців – українські роми: серви, влахи, кишинівці та котляри, причому переважно з Херсонської та Миколаївської області. Для нас це було великою радістю, тому що майже всіх їх ми знали особисто, постійно ходили один до одного в гості, спілкувалися, разом ходили в місто тощо.

У таборі в нас із мамою була готельна кімната, і загалом табір був дуже чистий і доглянутий. Мама навіть влаштувалася підробляти там у пральні. Ми сподівалися, що нас там залишать на постійній основі та нікуди не розселятимуть, оскільки всіх усе влаштовувало. Але за три тижні нас поставили перед фактом, що до них їде новий потік біженців і нас переселять в інший табір.

Після того, як ми поїхали, цей табір став повністю ромським. Я навіть тепер думаю, що адміністрація табору не зрозуміла, що ми роми, тому вирішила відправити нас в інший табір. У всякому разі, наступного дня після нашого від’їзду туди приїхала велика сім’я наших родичів, і їх усіх розмістили без проблем.

З Боштедта нас відправили в Бохум, у розподільний центр, де людей реєстрували і давали направлення в різні табори. Це був жовтень, я сильно захворів, у мене була температура під 40. У центрі був сильний безлад, час очікування в черзі становив кілька годин. У підсумку ми простояли на вулиці до 4 ранку, після чого нас зареєстрували і дали направлення в Падерборн, за 60 км від Бохума. У Падерборні теж був дуже хороший табір, навіть кращий, ніж у Боштедті. Але там майже не було ромів – буквально чотири сім’ї: одна з Донецької області, кримські роми з Миколаївської області, і дві сім’ї ловарів. Там ми перебували місяць.

Після місяця проживання в таборі нам дали будиночок у селищі Беверунген. Це віддалений населений пункт, де немає ні зв’язку, ні інтернету. Для мене це було фатально, бо мені потрібно було працювати, а без інтернету робити це було неможливо. Найближчий магазин розташований за 10 км від будинку. Сам будинок був у жахливому стані – там було все в цвілі, не було нормальних умов для проживання. Там ми прожили ще місяць, після чого в листопаді винайняли власне житло, де донині й живемо. Мені платять стипендію, моя мама отримує допомогу, а також соціальну виплату, яка покриває половину оренди житла. На ці кошти ми й існуємо”.

Сім’я ромів із Маріуполя, яка в березні 2022 року близько тижня прожила в підвалі під безперервними бомбардуваннями, змушена була двічі рятуватися втечею до Європи. У перший місяць війни їм довелося залишити свій дім і вибиратися з практично повністю знищеного міста. Потім, уже після повернення в Україну, восени їм знову довелося шукати порятунку, але цього разу в Норвегії:

“Мене звати Артур. Я ром із Маріуполя. До війни я навчався в школі, займався 6 років греко-римською боротьбою, навчався в музичній школі по класу «Акордеон».

До війни наша сім’я жила дуже добре. У нас був свій автосервіс, ми розводили худобу. Ми не скаржилися взагалі ні на що. Але 24 лютого почалася війна і все це було знищено. Автосервіс згорів, згоріла ферма.

У березні минулого року, коли в Маріуполі йшли бої, ми з мамою та іншими родичами втекли до Чехії, там прожили 4 місяці. Виїжджати з Маріуполя було дуже складно і небезпечно. Уперше ми хотіли виїхати з міста 26 березня, коли наш район уже почали сильно бомбити і на вулицях точилися перестрілки. Хотіли поїхати в бік Запоріжжя, але на російському військовому блок-посту нас не пропустили. Ми повернулися і ще кілька днів були вдома. Вдруге ми змогли виїхати з міста, але потрапили під артобстріл. Так-сяк дісталися Запоріжжя, а звідти до Дніпра і далі до Чехії.

У Чехії було безпечно, але ми все ж відчували, що до нас там ставляться не так добре, як до українців. Наприклад, у якийсь момент мамі відмовили у виплаті допомоги, хоча іншим біженцям з України її продовжили видавати. У чеській школі зі мною майже ніхто не дружив, хоча до інших українських дітей ставилися нормально. Через усі ці труднощі, а також через те, що я дуже сильно скучив за батьком, ми вирішили повернутися в Україну. Коли російські війська почали відступати і там стало більш-менш безпечно, ми вирішили поїхати до батька в Київ. Там ми пробули 4 місяці. Потім, коли почалися масові ракетні удари по українських містах і Київ теж почали бомбити, тато дуже злякався і вирішив знову відправити нас за кордон. Спочатку ми знову потрапили до Чехії, де живуть наші друзі. У них ми пробули 5 днів і потім машиною поїхали до Норвегії, де вже були наші бабуся і дідусь.

Наразі ми перебуваємо в місці під назвою Сунндалсора. Нас, разом з іншими українцями, поселили в невеликий готель, розселили по номерах. У нашій родині, наприклад, 5 осіб, і нам дали п’ятикімнатний номер. Тут нам трохи допомагають місцеві жителі – переважно араби та мігранти з інших країн. Наприклад, тут є людина на ім’я Марлан, він допоміг нам зібрати речі першої необхідності та одяг. Є ще один киргизстанець на ім’я Яків. Він дав нам стіл і стільці.

До школи я тут не ходжу. Я продовжую вчитися онлайн у київській школі. Я ходив туди, поки ми жили в Києві. Також онлайн я займаюся з репетитором англійською мовою, математикою та українською мовою”.

Історія Артура лягла в основу документального мультфільму “Шлях чяворо з Маріуполя”, який АДЦ “Меморіал” випустив до Міжнародного ромського дня 8 квітня 2023 року.