Зворотний зв'язок Увага більшої частини світу зараз прикута до України, люди у різних країнах уважно стежать за новинами, дізнаються назви українських міст, приймають біженців, надсилають посилки з гуманітарною допомогою. Багатьох шокують свідчення жорстокості агресорів, розправ над мирним населенням, вбивств та зґвалтувань. Свідчення тих, хто вижив, стають важливими доказами злочину, що відбувається на очах у всього світу. Але треба визнати, що почалося все це не у 2022 році, що військові злочини, погроми, мародерство, насилля по відношенню до цивільних стали реальністю жителів східних регіонів України вже у 2014-му, але отримали ці злочини значно менше уваги з боку світової спільноти.
Спостереження та збір інформації велися всі ці роки правозахисниками на Донбасі. Те, що відбувається у багатьох регіонах України зараз – повторення російської агресії з 2014 року, лише у значно більших, отже, і помітніших масштабах. Страждає все населення величезної країни, мільйони українців стали біженцями, втратили свої домівки. Хтось не зміг чи не наважився виїхати, багато хто переживає жах обстрілів, терору, нестачу води та їжі не вперше – така доля мешканців багатостраждального Донбасу. Серед постраждалих є ромське населення України, жителі Маріуполя, Харківської, Херсонської та інших областей.
Антидискримінаційний центр «Меморіал» з початку російської агресії та військових дій в Україні веде постійне спостереження за становищем ромської меншини у зоні конфлікту. У 2015 році опубліковано правозахисну доповідь «Рома і війна», потім її було доповнено фотодоповіддю «Сьогодні, начебто, не стріляють» про ситуацію в 2016-2017 роках у прифронтових поселеннях. На жаль, тема вимагає висвітлення і зараз, та навіть ретельнішого, ніж раніше. До міжнародного дня циган (рома) у квітні 2022 року ми опублікували розповіді очевидців подій, рома – жертв нового етапу війни в Україні. Публікація має назву «Рома України: голоси з пекла війни», підзаголовок – «Дискримінація, епідемія, війна».
Насправді, всі ці біди обрушилися на ромське населення підряд: щойно стало якось можна жити після страшних подій 2014-2016 років, але почалася епідемія COVID 19, яка буквально косила табірне населення. Прямо посередині останньої хвилі пандемії відбулося нове вторгнення, вибухнула повномасштабна війна, почалися перебої з постачанням життєво необхідних продуктів, бензину, готівки; закрилися банки, люди не могли зняти кошти зі своїх рахунків. Свідчення мешканки Торецька на Донеччині (на самому кордоні з невизнаною «ДНР», прифронтове місто): «Все почалося раптово, тому багато родин залишилися без нічого. Запасів не було, а ціни на продукти високі. Якщо для нас все, що відбувається, справжня катастрофа, то уявіть, як ромам. Їм натурально нема чого їсти. Вони говорять, що вони не мають грошей навіть на хліб. Вони реально плачуть. Усі живуть від зарплати до зарплати, а циганське населення мешкає від дитячих виплат до дитячих виплат. Їм зараз найскладніше. У них у кожній сім’ї щонайменше четверо дітей, а часто й більше».
Частина ромського населення опинилася в окупації, Роман із Херсонської області розповідає про те, як страшно навіть виходити з дому: «Нещодавно я хотів з’їздити в магазин, уже сів у машину, але побачив, що нашою вулицею їде російський танк і дві машини з солдатами. Я дуже злякався, так і лишився просто сидіти в машині, потім вийшов із неї і повернувся додому. Деякі роми намагалися виїжджати, але російські солдати їх розвертають назад… У Херсонській області, у Високопіллі, російські солдати зробили з ромського будинку щось на зразок готелю і в ньому зараз живуть. Те, що було цінного, забрали, відібрали у господаря машину. Ті будинки, звідки цигани втекли, займають російські солдати. Будинки обирають позаможніше… Були випадки, коли люди просто пропадали».
Найстрашніші розповіді рома, що втекли з Маріуполя. Тижнями вони не могли вийти з підвалів, не могли навіть дати знати своїм рідним, що вони живі, багато хто зник або загинув, ті, хто виїхали, з жахом згадують шлях із міста: «Ми бачили багато обстріляних машин із убитими людьми в них. Ми дитині заплющували очі, щоб він нічого цього не бачив. Трупи були скрізь. Ті, хто вижив, були як зомбі – дуже брудні, з жахом у погляді. Я бачила, як людина з калюжі пила воду. На кожному кроці стоять блокпости зі знаками Z… Нас витягували з машин та повністю обшукували, перевертали всі речі в машині. Деякі військові поводилися дуже агресивно. Декілька разів нас довго допитували, бо їм не подобалося, що ми цигани. Нас підозрювали в чомусь, але не говорили, в чому саме. Просили гроші, але ми не мали. Запитували, звідки ми, чим займаємося, куди їдемо. Усі питали, чому ми їдемо саме до України, а не до Росії, не до Криму. Їх це дуже злило».
Рома з Донбасу добре знайомі з дискримінацією, бо вже проходили окупацію у 2014-2015 роках, бачили блокпости російських військ раніше. Деяких тому навіть дивувало, що країни ЄС, які приймають біженців, поводилися інакше, без расових забобонів: «Я часто їздила через кордон Україна-Росія. Там тотальна перевірка, усі речі перевіряли. Думала, що тут буде те саме, але тут ми зустрілися з абсолютно людським ставленням. Ніхто не звертав уваги ні на колір шкіри, ні на одяг, ні на національність. Після проходження паспортного контролю ми одразу потрапили до польських волонтерів». В одному з таборів біженців у Німеччині рома так пояснили своє рішення залишити Україну: «Ми боялися, що російські солдати нас вбиватимуть і знищуватимуть, як у 41-му році німці».
Стефанія Кулаєва –
експертка Антидискримінаційного центру «Меморіал»
Вперше опубліковано у блозі Радіо Свобода