Кадр из документального м/ф "Мы поехали"

Мілітаризація дитинства – державний злочин

20.11.2023

20 листопада відзначається Всесвітній день дитини – це річниця ухвалення Декларації прав дитини (1959) і Конвенції про права дитини (1989). ООНівські документи і механізми зараз заведено критикувати через неефективність, бюрократію та застарілість, але, оскільки Росія стрімко полишає міжнародні майданчики та відмовляється виконувати раніше ратифіковані домовленості, ООН все ж залишається одним із небагатьох «місць для дискусій». У січні 2024 року ситуацію в Росії розглядатиме Комітет ООН з прав дитини – серед запитань, які сформулювали незалежні експерти, є «мирні», які цілком рутинно могли поставити будь-якій країні в будь-який момент, – і пов’язані з війною Росії проти України.

Комітет очікувано закликає Росію відповісти щодо вивезу дітей з України: щодо їх кількості; щодо присвоєння їм російського громадянства, всупереч міжнародному гуманітарному праву; щодо гарантій повернення дітей та збереження їхньої ідентичності, громадянства, родинних зв’язків; щодо долі тих, кого всиновили чи вдочерили. Росія, як відомо, заперечує злочини проти українських дітей, вважаючи депортацію «евакуацією» з небезпечних районів. Тим часом до злочинів проти дитинства належать не лише насильницьке переміщення дітей, розрив їхніх зв’язків з Україною, привласнення російського громадянства та все те, що сказано у ст.49-50 IV Женевської конвенції, – а й мілітарна пропаганда, метою та навіть інструментом якої стають українські діти (достатньо згадати патріотичне шоу у Лужниках у річницю вторгнення або публічні розповіді Марії Львової-Бєлової про виховання прийомного сина). Зараз багато що відомо про програми «військово-патріотичного виховання», учасниками яких вимушено опинилися українські діти в Росії та на окупованих територіях України, – у школах, літніх таборах, пунктах тимчасового розміщення. На фотографіях, які публікують організатори подібних заходів – всілякі «патріотичні центри», – можна бачити з бойовою зброєю дітей, яким на вигляд нема й 12-ти років.

Саме з цією ненормальною ситуацією пов’язані питання, поставлені Комітетом владі Росії в контексті факультативного протоколу до Конвенції про права дитини про недопущення участі дітей у збройних конфліктах. Раніше здавалося, що протокол стосується скоріше далеких від нас дітей-солдатів в Африці або дітей-шахідів в Афганістані, але на наших очах ця тема стала частиною сучасної російської реальності.

Поки що, щоправда, до прямої санкціонованої владою участі дітей у війні справа не дійшла – якщо не брати до уваги опубліковані Кадировим відео, де його неповнолітні сини (зокрема, нині багаторазово орденоносний, який прославився побиттям ув’язненого), сидять у траншеї та стріляють, як стверджувалося, по українцях. Зауважимо, що ще 2011 року Комітет ООН із соціально-економічних і культурних прав звертав увагу на дітей саме з Чечні та регіону Північного Кавказу і небезпеку для них бути втягнутими у військові формування, а Комітет з прав дитини 2014 року закликав розслідувати випадки залучення дітей до воєнних дій у Чечні та покарати винних.

Мілітаризація дитинства в Росії почалася не сьогодні і не вчора: правозахисники вже давно — задовго до відновлення військової підготовки в школах, «Юнармії», «Руху перших» та інших військово-патріотичних витівок останнього часу – забили на сполох із приводу впровадження воєнщини систему освіти. Коли Комітет з прав дитини востаннє розглядав ситуацію в Росії – майже 10 років тому, – в альтернативній доповіді ми звертали увагу на масове створення у школах Росії козацьких і кадетських класів, з рукопашним боєм замість фізкультури, із заняттями вогневою підготовкою, поглибленим вивченням православ’я, насадженням “традиційних цінностей”, обов’язковим носінням форми. Тоді, у січні 2014 року, Комітет з прав дитини виніс чіткі рекомендації: заборонити бойову підготовку дітей і застосування на заняттях вогнепальної зброї як у звичайних школах, так і у військових училищах; не застосовувати до дітей-кадетів норми військової дисципліни та військові стягнення; захистити їх від насильства й дідівщини; не зараховувати дітей до військових шкіл та класів без їхньої свідомої та чітко вираженої згоди.

Кадетська освіта, що починалась як один із численних педагогічних експериментів 1990-х, дуже швидко була привласнена державною системою і продовжує розростатися як гідра. Це не тільки сотні військових закладів закритого типу: суворовські училища, кадетські училища і корпуси (зокрема приватні), спеціалізовані кадетські школи (спортивна, інженерна, ай-ті), а й тисячі профільних кадетських і козацьких класів у звичайних школах, над якими відають силові відомства. Якщо десять років тому пропозиція “прикріпити до кожної школи козака” (ідея тодішнього губернатора Краснодарського краю) здавалася дурним жартом, то тепер цей “козак” уже фактично там хазяйнує – воєнізовані навчальні заклади та класи належать до відомств Міноборони, МВС, МНС, ФСБ, Слідчий комітет, Росгвардії або, формально підпорядковуючись Міносвіти та регіональній владі, мають кураторів із силових відомств. У регіонах ухвалили спеціальні закони “Про кадетську освіту”, Слідчий комітет розробив цілу концепцію кадетської освіти – у його списку десятки шкіл по всій країні, що мають профільні класи. Туди активно заманюють дітей з окупованих територій, насамперед дітей із багатодітних і вразливих сімей, – кадетські корпуси відкрили в Криму, дітей із Донецької та Луганської області без іспитів зараховують до кадетських корпусів і класів Слідчого комітету у Москві, Петербурзі, Волгограді.

Система воєнізованої освіти має і гендерний виверт. Кадетські класи змішані, там хлопці і дівчата навчаються разом. Але існують і спеціальні елітні заклади для дівчаток: зокрема, “пансіон вихованок” Слідчого комітету в Петербурзі (заради якого відібрали будівлю у Польської гімназії) і два “пансіони вихованок” Міноборони у Москві та Петербурзі. Останній побудований спеціально, на Бичачому острові, там контингент тих, хто “витягнув щасливий квиток”, – дівчатка з родин військових, з неповних і багатодітних родин, більшість – іногородні, перевага, як наголосила цьогоріч куратор закладу Валентина Матвієнко, надається донькам “героїв СВО”. Матвієнко не втомлюється говорити про “найкращі традиції класичного жіночого виховання” – це ніби Смольний інститут на новий військовий лад, з переміщенням територією строєвим кроком, 6-ма видами форми, однаково заплетеними косичками.

Величезний попит на дитячу мілітарізацію існує не тільки завдяки ідеологічній пропаганді та прихильності батьків до “порядку і дисципліни”, а й завдяки практичним бонусам: в інтернатних закладах діти на повному держзабезпеченні, якість освіти в кадетських класах часто вища (на кадетські та “поліцейські” перетворюються колись колишні “ліцейські” класи з кращими вчителями), діти зайняті цілий день, усередині цієї держави в державі проводять свої змагання, олімпіади, конкурси (причому не тільки військово-спортивні або патріотичні, а й цілком мирні та інтелектуальні). Для багатьох це престиж, соціальний ліфт, цільові місця і додаткові бали під час вступу до вишу, гарантії майбутнього працевлаштування на держслужбі з усіма пільгами і соцпакетами. Певно, так думають батьки, віддаючи дитину в профільні класи ФСВП (є й такі…)?

Держава ростить собі лояльну касту “нового дворянства”, нерідко спадкового, для всіх силових відомств, замінюючи сім’ю “кадетським братством”, відбираючи готових жити у казармі, ходити строєм, носити форму, заплітати кіски в суворо затверджений спосіб, радісно й уміло брати в руки зброю.

Це і є порушення Конвенції та державний злочин проти дітей. На сайті “Юнармії” є розділ, де з фотографій дивляться хлопчаки 2000-2002 років народження – колишні призери військово-спортивних змагань, стройових оглядів, стрілецьких змагань, учасники парадів і почесних варт, кращі призовники і потім контрактники. Коли вони загинули в Україні, дія Конвенції про права дитини на них уже не поширювалася, вони були повнолітніми і поплатилися за свій вибір. Але до участі у злочинній війні їх готували давно, отруєні військовою пропагандою, яка визначила їхній життєвий і смертний шлях, вони були ще в дитинстві.

Ольга Абраменко, експертка Антидискримінаційного центру “Меморіал”

Вперше опубліковано в блозі Радіо Свобода