2 серпня світ згадує про ромів-жертв Другої світової війни. Цього дня 1944 року майже 4300 ромів загинули у газових камерах концтабору Аушвіц-Біркенау в окупованій нацистами Польщі. Через десятиліття рома знову тікають від війни, цього разу рятуючись від військової агресії Росії проти України.
8 квітня 2022 року, у Міжнародний день ромів, АДЦ «Меморіал» опублікував доповідь «Рома України: голоси з пекла війни», у якій своїми історіями поділилися рома, очевидці та жертви військової агресії Росії. Весь цей час ми стежили за розвитком подій та долею наших героїв і героїнь. Багато хто з них опинився у відчайдушно скрутному становищі. Одні залишили територію України та шукають допомоги в країнах Європейського Союзу, нерідко стикаючись із проявами ксенофобії та дискримінації. Інші, не наважившись виїхати закордон, або вирушили до західної частини країни, або залишилися вдома, в окупованих Росією містах, щодня наражаючись на смертельну небезпеку. Навіть там, де немає активних бойових дій, все ж постійно відбуваються обстріли та обстановка нестабільна. Є й ті, хто вважав за краще повернутися на місце колишнього проживання: не знайшовши підтримки та можливості залишитися в країнах Європи.
Відомі випадки, коли ромські сім’ї були змушені виїхати до Росії – це була єдина можливість врятувати життя. Згодом вони за допомогою волонтерів перебираються до Європи. Одну таку історію нам розповіли рома з Маріуполя, які пройшли довгий шлях, і зрештою опинилися в Німеччині. У їхній родинній групі було 11 дорослих та 25 дітей, від немовлят до старших підлітків. Інтерв’ю з Крістіною Д. записали в Нарві (Естонія) у червні 2022 року:
«Усі ми з Маріуполя. Усі цигани-кишинівці. Нас, разом із дітьми, 36 людей. Ми всі з Лівобережного району. Там ми жили у своїх будинках у приватному секторі, близько 160 осіб. Жили компактно, поряд один з одним. Жили добре. Були свої проблеми, але загалом не скаржилися. Що буде справжня війна, що бомбитимуть наші будинки – ми не вірили до останнього. Ми чули в новинах, що ось-ось буде напад з боку Росії, але зберігали спокій. А 24 лютого о 4-ій ранку почули “грім” і зрозуміли, що нас почали бомбити. Як виявилося, один снаряд потрапив до бабусиного будинку, він далеко від нас, але вибух ми чули так, ніби він розірвався поряд з нами. Одразу взяли дітей та, в чому були, втекли до брата на квартиру. Там усі наші родичі зібралися. У нього квартира з підвалом, тому там більш менш безпечно під час обстрілу.
Це було вранці, а потім уже сильно-сильно почали обстрілювати район, у якому ми були. Надворі все гуркотіло, земля тремтіла. Коли це почалося, ми сховалися до підвалу. Там ми були півтора тижні. Весь цей час йшли обстріли, тому виходити назовні було страшно. Потім, коли за півтора тижні все заспокоїлося, ми переїхали на вулицю Кірова. Одного дня до нас прийшли українські військові та сказали: «Збирайтеся, ми всіх вивозимо коридором, випускаємо. Приїжджайте до драмтеатру». Ми зібрали речі, які могли, і приїхали до драмтеатру, а військові, які там були, кажуть: «Розгортайтеся назад… Вас Росія не пропустить». На той момент місто вже був у блокаді. Переговорники кілька разів намагалися організувати коридор, щоб ми могли виїхати, але все щоразу зривалося і виїхати нам не дозволяли. Після чергової спроби ми поїхали до кінотеатру «Савона», бо там, казали, є великий притулок. У наш дім повертатися було вже небезпечно, і ми навіть не знали, чи він цілий, чи ні. У Савоні теж були біженці. Багато людей у підвалах. І вони на нас вийшли із лопатами. Відмовилися пускати нас, розумієте?
І коли почалося чергове бомбардування – ми просто побігли на Центральний ринок. Це досить далеко, але іншого виходу ми не мали. Ми залишилися з дітьми просто неба. Снаряди літають, літаки, будинки горіли на наших очах, людські трупи скрізь, а ми з дітьми бігли з жахом і плакали. На ринку ми знайшли дев’ятиповерхівку, в якій був підвал. На дверях висів замок, але ми його зламали та зайшли туди жити. Якийсь час перебували там. Звідти наші чоловіки під обстрілами бігали за 2-3 квартали по воду, бо в нашому будинку її вже не було. Продуктами з нами ділилися сусіди, котрі готували їжу на вулиці. У нас ще було з собою трішки запасів: крупи якісь, олія пісна…
Бомбили тоді майже щодня. Починали приблизно о 9-10 вечора і закінчували о 5 ранку. Бувало навпаки – вночі спокійно все, а рано-вранці, годині о 5-й, починало гуркотіти і закінчувалося лише годині о 12-й дня.
Якоїсь миті у наш двір приїхали танки, а ми страшенно боялися солдатів. Ми не знали, хто це, не бачили, оскільки більшість із нас цілодобово знаходилися у підвалі. Пара дівчаток вийде, щоб приготувати їжу, а за хвилину починається обстріл, і знову всі сидимо, чекаємо, коли буде тихо. Одного дня до нас прийшли наші українські військові та сказали: «Не зачиняйте двері в бункер, хай він завжди буде відкритий». Ми говоримо: Як? В нас дітей багато». А вони відповідають: «Не зачиняйте двері! Інакше кинемо вам гранату і все, і не подивимося, що тут є діти». Вони вимагали, щоб двері до підвалу були постійно відчинені, щоб, за їхніми словами, інші люди в разі чого теж могли в нього швидко забігти і врятуватися від обстрілу.
Так ми жили тижнів зо два, а коли закінчилися продукти і брати їх було вже ні звідки, ми вирішили спробувати виїхати на страх і ризик, бо розуміли, що нас тут приб’ють. Було дуже страшно, бо багато людей на той час уже загинуло. Загинула моя тітка та мій дідусь. До сусіднього підвалу, який був від нас на відстані 500 метрів, потрапив снаряд і загинули люди, зокрема діти. На очах кілька разів людей накривало бомбами. В останній день перед виїздом, 16 березня, обстріл тривав усю ніч. Ми виїхали вранці 17 березня, а потім нам сказали, що до того дев’ятиповерхівки, де ми ховалися, потрапив снаряд. Того ж дня обстріляли драмтеатр.
Виїжджали ми самостійно, на своїх машинах, які на той момент залишилися цілими. Нас було близько 40 людей. Машин було 6. Усі вони битком були набиті людьми. З нами з Маріуполя виїжджали й інші наші цигани. Усього десь чоловік 150. Усі ми поїхали ми у бік Керчі, звідки вирішили добиратися до Ростова, до родичів. У бік України вже неможливо було виїхати – скрізь були російські військові, які випускали лише у бік Росії.
З Мелітополя до Криму, до Джанкоя, ми пройшли через 27 російських блокпостів. На кожному нас зупиняли, повністю обшукували машини та нас самих. Особливо ретельно доглядали чоловіків: змушували роздягатися, шукали сліди від прикладів автоматів. Якоїсь особливої ворожості з боку військових ми не відчули. Ставилися до нас нормально, але все одно було дуже страшно щоразу, коли до машин підходили військові, змушували виходити, пояснювати, хто ми, куди їдемо і так далі.
У Керчі ми були о першій ночі. Там зупинилися відпочити. Якісь люди помітили нас, побачили, що на машинах українські номери і запропонували допомогу. Виявилося, що то були якісь чиновники. Нас розмістили в готелі, де ми переночували, там нас нагодували, а вранці ми поїхали далі – у Ростов. Від адміністрації нам навіть запропонували супровід до Ростова, але ми відмовилися, бо треба було довго чекати, а ми боялися, що в Керчі теж стрілятимуть. Так ми потрапили до Ростова. Нас прийняли родичі, у яких ми прожили майже два місяці. Там ми змогли трохи заробити. Працювали в основному на городах у приватних осіб – копали, сміття прибирали за 100 рублів на годину. Потім ті, хто хотів, поїхали далі. Хтось залишився у Ростові. 36 людей з нас вирішили їхати до Петербурга, а звідти до Прибалтики і далі до Німеччини. Кажуть, там спокійніше і можна заробити. У мене там син. Він поїхав, йому сподобалося, і мені каже: «Мамо, сюди приїжджай. Тут спокійно, все добре, до людей ставляться нормально». А в Росії ми не зможемонормально заробити грошей на життя. Ось заробили лише на проїзд, на квитки. Тут ми не виживемо. Оскільки ми цигани, нас офіційно на роботу не беруть. Дітей у нас купа. За житло треба шалені гроші платити».
При виїзді до Естонії Миколу, двоюрідного брата Крістіни Д., на добу затримали російські прикордонники, і всій групі довелося чекати на нього:
Нібито має підроблений паспорт. Розмита печатка, або її там не видно. Але у нас усі документи оригінальні. Ідентифікаційні номери у всіх. Усі пакети документів. Ми вдома отримували допомогу – без цих документів ми не змогли б її отримувати. Ми там були на обліку у соціальних службах. Нас навіть мер міста знав. До нас ніколи не чіплялися. Та й скільки ми постів проїхали! Жодного разу ні в кого не виникло підозри. Тож ми чекаємо, поки вони перевірять його дані та винесуть рішення. Ми попросили російських прикордонників: «Ви скажіть нам, чи чекати нам його на тому боці, чи не чекати». А вони відповідають: “Ну, розстріляти його – не розстріляють, а посадити — посадять”.
Микола перетнув кордон наступного дня. За його розповідями, ніч він провів у відділенні поліції, без їжі та води, під час допиту до нього застосовували фізичне насильство. Родичі чекали на нього в Ризі, звідти за допомогою волонтерів «Друзів Маріуполя» всі разом дісталися до Лієпая, на поромі переправилися до Німеччини. Перші дві ночі їм довелося ночувати на вулиці у Травемюнді, перш ніж їх змогли призначити до табору для біженців.
Світ проявив величезну солідарність із біженцями з України, проте відомі випадки, коли державні служби чи волонтерські організації відмовлялися допомагати ромам та приймати їх у центрах тимчасового розміщення, або навіть пускати до своїх міст. Відбулася сегрегація рома при розміщенні в таборах допомоги біженців у Молдові, Чехії та в інших країнах Східної Європи.
Через відсутність документів, що засвідчують особу та українське громадянство, у рома нерідко виникають проблеми з отриманням гуманітарної та іншої допомоги, хоча вони виокремлюються бідністю в потоці біженців. За словами співробітниці Європейської мережі проти расизму (ENAR) Джуліани Уолгрен, близько 10-20% українських ромів не мають громадянства та документів, що засвідчують особу, що призводить до обмеження їхнього доступу до міжнародного захисту в ЄС. В Угорщині українські роми іноді використовують посвідчення про хрещення як посвідчення особи, проте це не завжди допомагає. Ромам із Західної України, які мають угорське громадянство, часто відмовляють у підтримці з цієї причини: без громадянства України вони не можуть зареєструватися як біженці і залишаються на вулиці без будь-якої допомоги. Наприклад, у травні в Чехії було ухвалено поправку до закону про допомогу біженцям, яка прямо відхиляє тимчасовий захист для громадян ЄС, які втекли від військових дій.
У самій Україні ромські біженці теж нерідко стикаються з ксенофобією, забобонами та небажанням влади допомагати: дорогою до безпечних міст у пунктах допомоги їх відмовляються годувати, провідники не пускають до евакуаційних потягів.
На допомогу там приходять волонтери різних громадських ініціатив, які роблять ту роботу, яку не в змозі робити держава. Один із них – Микола Юрченко, колишній голова львівської громадської організації «Рома України “Терніпе”», який допомагає вимушеним переселенцям із Києва, Харкова, Донбасу та інших регіонів України, яких зачіпили військові дії. В інтерв’ю інформаційному порталу «Вголос» він розповів про те, як ромська громада Львова допомагає біженцям:
«Ромів-переселенців селили у себе роми-львів’яни. Усі будинки, де мешкають львівські роми, заповнилися за десять днів. У двоповерховому приватному будинку мешкало 27 осіб. Одна рома, яка мешкала у двокімнатній квартирі, переїхала до дорослої доньки, а у своїй квартирі поселила 15 осіб: в одній кімнаті чоловіків, в іншій – жінок. Усі спали на підлозі, ділилися їжею, і ніхто не нарікав. Адже бігли роми зі своїх міст з-під обстрілів так само, як і інші українці: набивались до десяти людей в одне авто та їхали без огляду туди, де не стріляють і де безпечно».
До Львова евакуювалися роми з-під Києва та Харкова, з Луганської та Донецької областей. Вже за тиждень після повномасштабного вторгнення, за словами Миколи, йому зателефонували з «Арени-Львів», де місто облаштувало хаб для переселенців, і попросили зайнятися проблемами ромів: знайти їм житло, надавати допомогу у харчуванні. Займатися проблемами ромів у хабі відмовились.
«Мене це обурило: чому переселенців вирішили поділити за національною ознакою? Крім того, ми не маємо культурних центрів, де б ми могли тимчасово надати притулок будь-кому, не тільки ромам. Члени нашої громади у Львові не володіють готелями чи ресторанами. Всіх, кого ми могли, ми селили вдома», – каже він.
У ромських сім’ях багато дітей, але зараз ніхто не займається їхньою соціалізацією та психологічними проблемами, хоча діти дуже пригнічені і важко переживають війну. Ромські діти-біженці не навчаються в школі навіть онлайн, тому що не мають потрібних для цього гаджетів.
За словами Миколи, більшість ромів-переселенців мають потребу у продуктах, засобах гігієни та інше. Все це забезпечують місцеві львівські рома власним коштом. Вони збирають гроші хто скільки може, закуповують потрібні речі, пакують їх. А в суботу і неділю, коли вони мають вільний час, розвозять людям.
Микола наголошує, що проблема ромів-переселенців не є новою. Він із нею зіткнувся ще 2014 року, коли у Львові шукали притулку рома з Луганської та Донецької областей. Тоді, як і зараз, чиновники у Львові відмовляли цим громадянам у допомозі і їм довелося повернутися на окуповані території. Нині історія повторюється.
ЗМІ повідомляють, що на Закарпатті переселенці-рома теж стикаються з труднощами. За словами пастора однієї з церков, які організували притулок для ромів, вже на початку війни на ужгородському вокзалі збиралися десятки ромів, які не мали притулку: «Прийшли люди на вокзал. День живуть, два, три. Вони (влада) що взагалі сліпі? Українців беруть – із Києва, Харкова, розкидають хорошими місцями. А циган – ні, цигани усі на вокзалі були». В результаті біженці були розміщені у ромських поселеннях. За словами лідера закарпатських ромів, депутата Ужгородської міськради Мирослава Горвата, притулок там знайшли від трьох до п’яти тисяч ромів.