У день річниці початку повномасштабного військового вторгнення Російської Федерації на територію України Антидискримінаційний центр «Меморіал» публікує розповідь на основі реальних історій українських дітей, які залишили свої будинки в Україні, а потім повернулися із вимушеної еміграції.

“Хочемо, щоб все було як раніше…”
Життя сестер Олесі та Оксани до війни було звичайним: садок, школа, прогулянки в парку, влітку до бабусі в село на канікули. Дівчата жили з батьками у Харкові, а їхня бабуся – у селі на Харківщині. До самого дня Х все йшло своєю чергою, але з початку 2022 року в повітрі вже висіла загроза війни, а з 24 лютого сім’я жила під постійними обстрілами. У квітні страх потрапити в окупацію переміг сумніви – і дівчата з мамою поїхали до ЄС, а їхній тато залишився у Харкові.
У Німеччині сім’я спочатку потрапила до табору для біженців. Було дуже важко: нове середовище, незнайомі люди, постійні переживання про тих, хто залишився вдома. Лише за місяць вдалося знайти житло та переїхати до маленького селища у Баварії. Життя налагодилося: українська онлайн-школа, місцева офлайн-школа, у дівчаток з’явилися друзі. Діти інтегрувалися краще і швидше, ніж дорослі, – і в якийсь момент у мами з’явилася думка, що можна повернутися додому та жити колишнім життям.

“Але все ж таки ми боялися побачити розбитий двір і вибиті вікна в квартирі”
У довгій передноворічній подорожі додому дівчата мріяли про своє колишнє життя: про затишний двір, прогулянки в центрі міста та в парку з друзями, про рідну школу та зустріч із однокласниками — з тими, хто залишився чи теж повернувся із вимушеної еміграції.
Але після приїзду стало ясно, що діти потрапили у зовсім іншу реальність. Вони й уявити не могли, наскільки змінилося місто: усюди зруйновані будівлі – іноді ракети потрапляли навіть у будівлі шкіл, залишаючи одні руїни, ще й будинок сусідів пошкоджений, а тато виглядає дуже стомленим, хоча, звичайно, був щасливий їх бачити.

Після канікул діти пішли до своїх шкіл та садочків – адже вони так втомилися від дистанційного навчання. Але виявилося, що багато часу доведеться проводити під землею, в укритті. Адже при кожній повітряній тривозі урок переривається і закінчувати його доводиться у безпечному місці, де хоч і не видно неба, але майже не чути вибухів. А у харківському метро працює ціла школа, де у дві зміни навчаються близько тисячі дітей. Вони проводять під землею весь день школи.
Неможливо почуватися у безпеці – ні на вулиці, ні вдома, ні у дворі – не виходить жити «як раніше». Не так уявляли собі дівчата повернення…
Хоч би як батьки готували дітей до повернення — одна справа уявляти, а інша — побачити на власні очі. До такого важко бути готовими.

«Розбиті ракетами та шахедами будинки мене дуже лякають, хочеться забути про війну, але сирени та нічні недосипання не дають».
«Я зустрілася зі своїми однокласниками – вони дуже подорослішали, мабуть, війна змінила їх…».
Авторка ілюстрацій Anastasiya Samarkina
Дивіться інші історії дітей з України у наших документальних анімаційних фільмах:
- “Як я їхав до сестри (з Донбасу до ЄС)”
- “Чяворэскиро дром Мариуполестыр”/”Шлях чяворо з Марiуполя”
- “Ми поїхали”
Читайте також про те, як Комітет ООН з прав дитини засудив порушення прав українських дітей з боку РФ та звіти АДЦ Меморіал про стан українських дітей після 24 лютого 2022 року, створені в рамках кампанії #CrossborderСhildhoodUA.