Становище дітей з України в країнах Європи після 24 лютого 2022 року

Антидискримінаційний центр «Меморіал»-Брюссель публікує третю доповідь про стан дітей з Україні під час війни 2022-2023 років, підсумки моніторингу ситуації в рамках кампанії #crossborderchildhoodua.

АДЦ “Меморіал” дякує колегам, які брали участь у підготовці доповіді. Моніторинг здійснювали:

Євгенія Луценко (Бельгія )

Катерина Назаршоєва (Німеччина)

Ріккардо Нікозіа (Італія)

Оксана Маслова (Чехія)

Єлена Плотнікова (Литва, Латвія)

Лариса Клопова (Швейцарія)

AVE Copiii (Молдова)

Анна Рябошенко (Грузія)

Особливу подяку АДЦ “Меморіал” висловлює Тетяні Бондар за аналіз даних моніторингу та підготовку тексту доповіді.

Презентація доповіді відбудеться у Брюсселі 20 червня.

Військове вторгнення Росії та інтенсивні бойові дії, що тривають в Україні з 24 лютого 2022 року, зумовили масове та безпрецедентне у новітній історії Європи переміщення цивільного населення як територією України, так і за її межі.

Понад 1,5 млн. осіб виїхало вже на самому початку війни – з 27 лютого по 9 березня 2022 року: щоденно полишали країну понад 150 тис. осіб; 6 березня 2022 року зафіксовано історичний максимум – кордон перетнули 210,5 тис. осіб. Загалом після 24 лютого 2022 року приблизно третина всіх українців, в тому числі дітей, була змушена залишити свої домівки. Згідно з постійно оновлюваними даними Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, станом на 9 травня 2023 року, 8  207  977 українських біженців перебувають в Європі; з них 5  093  606 зареєструвалися для тимчасового захисту або аналогічних національних систем захисту; крім того, 2  875  215 осіб значаться УВКБ ООН як біженці у країні-агресорі – Росії та її сателіті Білорусі. Станом нам 23 січня 2023 року, Міжнародна організація з Міграції (МОМ) оцінювала число внутрішньо переміщених осіб в Україні як 5  352  000 чоловік.

Точна статистика про кількість українських дітей за кордоном відсутня, зокрема через постійну зміну ситуації та різних підходів до підрахунків. Різноманітні аналітичні системи оцінюють долю дітей серед біженців за кордоном в межах 34-40%, тобто з початку російського вторгнення Україну залишили близько 3 млн.дітей та молоді. Влітку 2022 року в інших країнах перебували 672 тисячі українських школярів (інтерв‘ю голови Державної служби якості освіти України Руслана Гурака, 21 липня 2022 р.); у польських школах розпочали 2022-2023 навчальний рік 185 тисяч українських дітей (міністр освіти Польщі, інтерв‘ю, 2 вересня 2022 року).

Країни Європи виявили безпрецедентну для останніх десятиріч солідарність з біженцями з України. Це стосується й загальних інституційних заходів підтримки на міжнародному та державному рівні, й мобілізації громадських організацій, активістів -волонтерів та просто небайдужих людей.

Ця доповідь грунтується на даних моніторингу та опитувань десятків батьків та дітей з родин біженців, а також відповідальних осіб, співробітників громадських організацій, волонтерів та інших осіб, залучених до допомоги українським біженцям. Моніторинг проводиться з жовтня 2022 по березень 2023 року як дистанційно, так і очно в Україні, Молдові, Грузії, Швейцарії, Норвегії, країнах ЄС (Польщі, Чехії, Литві, Німеччині, Італії, Іспанії, Бельгії). Багато з опитаних репрезентують групи з певною вразливістю: багатодітні родини; сім’ї з дітьми, що мають інвалідність; ромські родини. Крім того, цируються інші дослідження зі схожою тематикою та залучаються дані з інших відкритих джерел.

Доповідь не претендує на всестороннє дослідження феномену еміграції українців, викликаною війною. Ситуація досить швидко змінюється – це стосується статистики, переміщень біженців між країнами, повернення багатьох зн их до України , рівня успішності їхньої інтеграції на новому місці, створеними можливостями для них в тій чи іншій країні. Опитування проводилося з-поміж людей, що травмовані війною і тих, що пережили втрату близьких, обстріли, життя в укриттях, тих, що мають трагічний досвід евакуації та переходу кордону, тих, хто долав труднощі адаптації в чужих країнах, – все це наклало певний відбиток на їхні відповіді, бажання щиро розмовляти, оцінку їхнього становища. Моніторинг проводився не в усіх країнах, що прийняли українців. Однак зібрані дані дозволяють виділити важливі проблеми, пов’язані з інтеграцією біженців, відмітити як найкращі практики, так і спірні рішення країн, що приймають біженців. Крім того, доповідь важлива як документ епохи, що фіксує слова, думки, настрої постраждалих від війни дітей та дорослих.

Проблеми дотримання прав дітей, що вимушено полищили місце проживання в Україні, перебувають під контролем найрізноманітніших інститутів в десятках країн, готових та простих рішень в умовах війни й надскладної міграційної кризи не існує. Тому автори цієї доповіді скоріше окреслюють проблеми, як очевидні, так і ті, яким, можливо, досі не приділялося достатньої уваги.

• Неповнота статистичних та інших даних про дітей, зокрема і тих, що залишилися без супроводу, що виїхали з України; недостатня поінформованість українських служб із захисту дітей про становище дітей за кордоном; недостатня взаємодія між службами захисту дітей в за кордоном з українськими. Ця проблема могла могла б бути вирішена шляхом укладання двосторонніх угод між Україною та іншими країнами, аналогічно до вже наявних міжурядових угод України з Польщею та Литвою.
• Труднощі при виїзді мешканців України до ЄС, викликані невизнанням документів, вимушено отриманих жителями тимчасово окупованих та/або прифронтових територій (паспортів так званих «ДНР» та «ЛНР», російських свідоцтв про народження і т.ін.); свавілля прикордонників під час прийняття рішень при прийнятті рішень при в’їзді до ЄС тих, хто тривалий час перебував у Росії.
• Дискримінація ромських біженців, викликана як ксенофобією, ак і системними проблемами, характерними для цієї групи (слабким документуванням, недостатньою інтегрованістю, недостатнім рівнем освіти). Рма з України відчувають труднощі при перетині кордону, дискримінацію при розміщенні в пунктах прийому біженців та подальшого забезпечення житлом, при спробах отримати гуманітарну допомогу та влаштувати дітей до школи. Труднощі інтеграції змушують роміські родини переїжджати у пошуках кращих умов, що призводить до випадіння дітей з освітньої системи та загальної інтеграції.
• Війна загальмувала деінституалізацію дитячих закладів України.В Європі відзначені різні підходи до розміщення організовано евакуйованих дитячих будинків: як зі збереженням існуючої структури українських закладів, так і з фактичним їх реформуванням, невизнанням прав керівників цих закладів, призначенням місцевих опікунів в країнах перебування. Вихованці та співробітники дитячих будинків не були готові до такої форми розміщення, доведення прав опіки в судах, влаштування дітей до місцевих інституцій у тих випадках, коли тимчасові опікуни від дітей відмовляються.
• Подекуди українські батьки недостатньо поінформовані щодо прав дітей та суворої необхідності їх дотримання, зокрема про неприйнятність фізичних покарань та інших агресивних практик виховання. Незнання цих практик призводить до санкцій та навіть відібрання дітей у батьків у країнах Європи, що травмуючим чином впливає на дітей.
• Незважаючи на те, що в країнах Європи докладено значних зусиль для інтеграції українських дітей у шкільне середовище, а українські школи продовжують навчати дітей, що поїхали, дистанційно, багато дітей зіткнулися з ризиком випадання з системи освіти, навчання не за віком і втратою року або навіть двох, величезним стресом (необхіднідністю навчати нерідною мовою, складати переводні та випускні іспити, подвійним шкільким навантаженням – у країнах еміграції та онлайн в Україні). Особливо страждають в цій ситуації ромські діти, традиційно вразливі у системі освіти.
• Якщо медичною допомогою діти-біженці в країнах Європи великою мірою охоплені в рамках країнових систем охорони здоров’я та волонтерських ініціатив, то у випадку з психологічною допомогою, яка потрібна практично всім дітям, що пережили досвід війни та еміграції, стан справ гірший. Це пов’язано не тільки з мовним бар’єром, нестачею кадрів і ресурсів, але і з недовірою до цього виду підтримки, стигматизацією та недостатньою культурою звернення за психологічною допомогою.

Готовність до еміграції,швидкість прийняття рішення про переїзд, вибір країни – очевидно відрізнялись від початкової ситуації в тій чи тій сім’ї та таких чинників, як досвід трудової міграції, рівень освіти та кваліфікація, що дозволяють знайти роботу в іншій країні, наявність родичів або знайомих за кордоном або активної української діаспори, географічна та мовно-культурна близькість країни еміграції до України, програми допомоги біженцям у країні еміграції тощо.

Рішення про можливий переїзд за кордон часто приймалося батьками без участі дітей: їх просто ставили перед фактом та повідомляли про рішення дорослих про необхідність евакуації.

«Настя – дитина. Що з нею обговорювати?»
Віталій, емігрант, батько 13-річної доньки.

Дослідження «Біженці з України: хто вони, скільки їх та як повернути?» (Центр економічної стратегії, публікація 22 лютого 2023 року) свідчить, що доволі велику частку біженців (близько 58% вибірки) становлять добре адаптовані до еміграції люди: ті, хто був схильний до трудової міграції до війни, а також висококваліфіковані професіонали, які мали до війни середній та високий дохід. Значно вразливішими виявляються так звані «класичні біженці», представлені малозабезпеченими жінками середнього віку з дітьми (близько 25% вибірки), які обирають скоріше географічно близькі країни (Польща, Чехія) та великі міста й емігрували в перший період війни з територій, де активних бойових дій не було. Ще одна вразлива група (близько 16%) – біженці з територій бойових дій, які найбільше постраждали від війни та яким нерідко нема куди повертатися; емігрували вони в пізніший період, для еміграції обирають країни з вищими соціальними виплатами та програмами допомоги (наприклад, Німеччину).

Деякі країн виявилися швидше транзитними. Наприклад, у Грузії потік біженців з України склали українські туристи, що опинилися там на момент початку війни у зв’язку з лижними сезоном. Більшість з них з часом переїхали до країн Європи або повернулися до України. Другий потік склали мешканці окупованих регіонів (Маріуполь, Херсон, Запорізька область та ін.). Ця група складалася переважно з людей, що постраждали від військових дій, тому їхній матеріальний стан оцінювався набагато нижче першого потоку. Здебільшого, це жінки та діти, які в абсолютній більшості потрапили до Грузії через Росію. Після вирішення проблем із документами багато хто з них орієнтувався на переїзд до Канади (через велику українську діаспору, яка знаходиться там) чи європейські країни з сильними програмами допомоги українським біженцям.

До певної міри транзитними виявилися країни Більтії, куди біженці – як правило, мешканці окупованих територій – потрапляють з Росії та рухаються далі в Європу. Для транзитних біженців, котрі не планують залишатися жити в Латвії, державою не передбачено жодної системної допомоги – ні місця для відпочинку або ночівлі, ні харчування, жодної іншої інфраструктури. Родини, що прибувають на Ризький автовокзал, просто сидять там в очікуванні наступного транспорту, при чому багато з них виїжджають без грошей, відповідного одягу, не маючи знайомих у країні. Допомогу таким людям надають тільки волонтери та немайдужі громадяни (репортаж, червнь 2022 року).

У Європейському Союзі всі українці мають право на набуття статусу тимчасового захисту (на рік з можливістю продовження), яким скористалися більшість біженців. Хоча цей статус і надає право на проживання, роботу, освіту та медицину, умови життя українців у різних країнах ЄС значно відрізняються, оскільки деякі з них, наприклад, Німеччина чи Бельгія, забезпечують значні соціальні виплати, а в інших такі виплати невисокі або відсутні зовсім. Крім того, у ЄС громадяни України можуть перебувати й на умовах безвізового режиму в межах 90 днів впродовж 180-денного періоду, а також подати заяву на отримання прихистку. В інших країнах Європи, що не входять до ЄС, українці мають право на аналогічні заходи тимчасового захисту та прихистку.

У цьому розділі ми не описуємо детально трагічні обставини евакуації українських біженців, обставини їхнього довгого та нерідко болісного шляху до безпечних країн, допомоги, яку вони отримали від волонтерів, громадських та гуманітарних організацій та просто небайдужих людей. Ми зосередимо увагу на проблемах певних уразливих груп під час еміграції: дітей в інституціях, дітей без супроводу, ромських дітей.

У липні 2022 року Європейськ комісія оцінювала число дітей, що опинилися без супроводу/розлучених дітей з України в 23 країнах ЄС як близько 23 000 осіб, відмічаючи, що ця статистика грунтується лише на часткових даних з цих країн, і припускаючи, що реальна кількість таких дітей у ЄС, ймовірно, вища (The EC Staff Working Document “Supporting the inclusion of displaced children from Ukraine in education: Considerations, key principles and practices for the school year 2022-2023”, 30.06.2022).

Українські правозахисні організації з тривогою відмічали відсутність достовірних даних щодо дітей без супроводу за кордоном і відмінність з даними їх обліку в Україні, зокрема інформуючи про це міжнародні органи. Комітет ООН з прав дитини з розгляду держдоповіді України (91-а сесія, серпень 2022 року) рекомендував у співпраці з країнами-учасницями вжити заходів щодо посилення ідентифікації та реєстрації несупроводжуваних або розлучених дітей, які втікають від збройного конфлікту, з метою возз’єднання сімей.

Усвідомлюючи гостру необхідність в обміні даними про дітей, що емігрували за кордон, Міністерство соціальної політики України звернулося до 23 країн ЄС з пропозицією укласти міжурядові угоди про контроль за становищем українських дітей за кордоном та обмін інформацією, у тому числі даними дітей. Наразі укладено лише дві такі угоди – з Польщею та Литвою.

Окрему проблему становить відмінність у законах України та Європи щодо умов перетину кордонів старшим підлітками у віці від 16 до 18 років. Їхній самостійний виїзд без супроводу уповноваженого дорослого дозволений українськими Правилами перетину державного кордону громадянами України , вони не стають на тимчасовий консульський облік у дипломатичних представництвах України за кордоном. Таким чином, інформація про кількість тих 16-18 років, дітей, що поїхали без супроводу дорослих, в Україні не збирається, дані про місце проживання та умови перебування за кордоном українській владі невідомі. Практика затримання та розміщення дітей 16-18 років в спеціалізовані заклади для несупроводжуваних підлітків притамання Німеччині, Польщі та Італії (коаліційна доповідь українських НУО в КПД ООН, 2022).

Деінституалізація дитячих закладів в Україні була значно ускладнена через війну та вимушену масову міграцію. Українські захисники прав дітей закликали продовжувати її у воєнних обставинах; те саме рекомендував і Комітет ООН з прав дитини (2022). Наш моніторинг продемонстрував, що в країнах Європи є різні підходи до розміщення дітей, організовано евакуйованих у складі дитячих закладів.

Навесні 2022 року в рамках урядових угод між Україною та Литвою на територію Литви було евакуйовано декілька груп дітей з українських дитячих будинків, а також діти співробітників державних закладів України. Після приїзду їх розмістили у спеціалізованих центрах, підготовлених литовською стороною, у складі тих груп, в яких вони прибули до країни. Незважаючи на те, що така процедура була введена з метою убезпечити дітей від незаконного усиновлення, литовська сторона наголошує також і на можливих негативних наслідках для дітей від неможливості розміщення в сім’ях, де дітям, що пережили тяжкі травматичні події, було б комфортніше психологічно. Литва прагне по можливості впроваджувати політику деінституціоналізації: у країні немає дитячих будинків, як правило, дітей розподіляють по сім’ях, або вони живуть у невеликих групах (близько 10 осіб) у «сімейних будинках» із «професійними батьками». Вже в середині березня 2022 року було припинено реєстрацію бажаючих оформити тимчасове опікунство над дітьми з України, до цього моменту від потенційних прийомних сімей надійшло понад 900 заявок. Зрозуміло, що йдеться не тільки про заявки, більшість з яких, ймовірно, не була б схвалена, однак це ілюструє те, що розселення значної кількості дітей у сім’ях тимчасових опікунів було б потенційно можливим. На теперішній час більшість з цих дітей залишили Литву.

В Латвії станом на 17 березня 2023 року під тимчасовою опікою перебувало 445 українських дітей, які прибули до країни без батьків. Призначення тимчасового опікуна та подальший контроль за безпекою та добробутом дитини здійснює Суд у справах сиріт та піклування (що є у кожному муніципалітеті), під наглядом Державної інспекції з захисту прав дітей. Кандидатура опікуна з тих громадян України, з ким прибула дитина (родичі, знайомі, тренер, вчитель тощо) перевірялась; громадяни Латвії з цією метою мали пройти спеціальну підготовку.

Рішення про призначення тимчасового опікуна також могло бути ухвалене у тому разі, якщо несупроводжувана дитина не мала при собі документів, що засвідчують особу, або якщо документи були видані на окупованих територіях України, наприклад, у Луганській чи Донецькій областях, і тому не визнаються Європейським Союзом. Для таких випадків Міністерство закордонних справ Латвії випустило методичний посібник та рекомендувало латвійським компетентним відомствам розглядати факт спорідненості на підставі якихось інших документів або, якщо таке неможливо, звертатися до суду для визнання спорідненості на підставі невизнаних документів. Необхідність доводити спорідненість у складній процедурі стає для родин біженців додатковим стресом.

Наш моніторинг виявив випадки, коли через відмінне від українського розуміння статусу дитини без супроводу в країнах Європи вихованці дитячих будинків, що були евакуйовані організовано, були визнані дітьми без супроводу, хоча в Україні офіційними опікунами таких дітей вважалися дитектори/співробітники дитячих закладів. Наприклад, відповідно до розуміння деінституціалізації як найкращої практики поводження з дітьми-сиротами в Італії, вихованці українських дитячих будинків розміщувалися не разом, , а по 1-2 особи у прийомних італійських родинах, проте сім’ї не були готові до довготривалої опіки, тому діти переміщалися згодом до італійських інституцій. Ця ситуація виявилася неочікуваною та травматичною як для дітей, так і для співробітників українських дитячих будинків, що вимушені були зіштовхнутися з незнайомою для них італійською судовою системою у справах дітей.

Директор дитячого будинку, що був організовано евакуйований до Італії 17 березня 2022 року повідомила, що її права опіки над 24 вихованцями не були офіційно визнані в Італії. При евакуації дітей супроводжували 4 співробітники дитячого будинку, потім двоє з них поїхали до України. Діти по 1-2 особи були розселені в італійських прийомних сім’ях, директор дитячого будинку жила разом із 4 дітьми. Після закінчення 1,5 місяців низка сімей відмовилася від подальшої опіки українських дітей, тому 9 дітей потрапили до італійського дитячого закладу. Директор багато часу проводила у судах, обстоюючи своє право опіки над дітьми. (Інтерв’ю АДЦ “Меморіал”, літо 2022, Італія).

Повідомлялося, що у квітні 2022 року спецрейсом на Сицилію організовано прибули 63 дитини-сироти, за рішенням ювенального суду їм було призначено італійських опікунів, дітей було розподілено по невеликих дитячих будинках сімейного типу в різних населених пунктах Сицилії.

Однак практика деінституалізованого розміщення вихованців українських дитячих будинків в Італії не є повсюдною.Наприклад, невелика комуна Рота д’Іманья неподалік Мілану за сприяння асоціації українців Бергамо «Злагода» прийняла цілком дитячий будинок з Бердянська, де на кінець грудня 2022 року виховувалося 93 дитини віком від 8 до 18 років. Для Італії це доволі виключний випадок: дитячі будинки сімейного типу зазвичай приймають не більше 10 вихованців. Рішення про перевагу такої форми влаштування дітей прийняв суд у справах неповнолітніх Брешії за згодою префектури Бергамо. Цей дитячий будинок прибув до Італії через Польщу; для його вихованців це вже другий переїзд: у 2014 році дитячий будинок був переведений до Бердянську з Донецької області (L’orfanotrofio ucraino che ha cambiato un paese delle valli bergamasche, 25.12.2022, ilPost).

Наявні випадки, коли ювенальні суди визнавали право опіки за директором українького дитячого будинку сімейного типу – наприклад, рішення суду Больцано щодо 7 вихованців дитячого будинку, що були організовано евакуйовані у складі групи, квітень 2022 року. Суд у справах неповнолітніх Больцано уточнив, що неповнолітні громадяни України, яких супроводжує не один з батьків, а інший «член сім’ї», не можуть автоматично визнаватися як неповнолітні іноземці без супроводу.

13 квітня 2022 року міністр внутрішніх справ Італії виступив із заявою з цього питання у Палаті депутатів Італії:

«У зв’язку з тим, що велика кількість неповнолітніх українців прибувають до Італії слідом за особою, яка не перебуває з ними у батьківських відносинах і яка не може кваліфікуватися як супроводжуюча особа чи юридично відповідальний суб’єкт у рамках нашої правової системи, я можу гарантувати, що всі компетентні органи приділятимуть значну увагу ухваленню рішень, які поважають чутливість неповнолітнього та найсприятливіші для його кращої інтеграції. Передача неповнолітнього тій дорослій особі, з якою він прибув до Італії, у зв’язку з попередніми емоційними стосунками, або опіка зазвичай краще за приміщення в комуну».

В Італії випадки невизнання повноважень тих, хто супроводжував дітей під час евакуації, стосуються родичів дітей: інколи довіреності на бабусю або тітку або інші документи, що засвідчують спорідненість з дитиною або повноваження, не визнаються, і Ювенальним судом призначається офіційний опікун, при цьому дітей роз’єднують з тими, з ким вони прибули до Італії.

Відомий випадок, коли право опіки не було визнано у бабусі, яка прибула з онуком до Італії з дорученням матері дитини. Дитина була розміщена у прийомній сім’ї окремо від бабусі; мати дитини мала прибути до Італії з України та в суді доводити свої батьківські права.

Статистика розміщення українських дітей в Італії на кінець грудня 2022 року свідчить про наступне: з 5042 дітей без супроводу більшість – близько 4200 (83%) – були розміщені в сім’ях были размещены в семьях (а 17%, свідповідно, бл. 850 дітей, в інституціях). З розміщених у сім’ях: 46% дітей опинились разом з їхніми власними родичами, що мешкають в Італії (головним чином (більше половини) – з бабусями), а 54%, або близько 2270 дітей, опинилися в неспоріднених сім’ях (дані Міністерства праці та соціальної політики, Minori stranieri no accompagnati (MSNA) in Italia. Ministero del Lavoro и delle Politiche Sociali. 31 .12. 2022).

Випадки інституційного розміщення, збереження структури та функціонування дитячих будинків при еміграції зафіксовані у Німеччині.

У перші дні війни до Німеччини був евакуйований центр соціальної реабілітації: приблизно 35 дітей від 5 до 12 років та близько 10 українських вихователів, директор та офіційний опікун – пастор. Вихованці – діти з неблагополучних сімей, їхні біологічні батьки позбавлені прав. В Україні діти жили у цьому центрі як мінімум два місяці; в середньому вони знаходяться там до півроку, проте багато хто залишається жити постійно до повноліття і навіть довше. Випадки, коли діти з цього притулку повернулися з Німеччини в Україну до батьків/опікунів є, але абсолютна більшість залишається в інституції, оскільки біологічні батьки чи опікуни під час війни не можуть або не зацікавлені в тому, щоб повернути дитину, тим більше з-за кордону. У деяких дітей є родичі, які теж опинилися в Німеччині, які проводять якийсь час з дітьми, є і так звані «хрещені батьки» (Paten) – неукраїнські сім’ї, які спілкуються з дітьми, забирають до себе на канікули, дарують подарунки.

Дитячі будинки сімейного типу, евакуйовані до Швейцарії, знаходяться під патронатом соціальних служб та організацій. Вони допомагають батькам-вихователям вирішувати фінансові проблеми, надають матеріальну та іншу допомогу. Однак у цій взаємодії іноді виникають труднощі через мовний бар’єр і незнання організаційно-правових процедур та вимог.

«Немає якісної комунікації з Асоціацією [яка займається облаштуванням дитячого будинку в Швейцарії] та її представниками. Є проблема: ми ще не дуже добре говоримо німецькою і тому складно доносити свою позицію. Зіткнулися з тим, що соціальний працівник робить незрозумілі висновки. Наприклад, нам сказали, що ми неправильно обрали школу, а ми ще це питання навіть не обговорювали».
Батьки-вихователі дитячого будинку сімейного типу, Швейцарія.

«На блюдечку» нічого не приносять, потрібно спілкуватися з соціальним працівником, заявляти про потреби».
Перекладачка для українських біженців, Швейцарія.

Інколи українські діти опиняються в інституціях або прийомних сім’ях у країнах еміграції й з інших причин. Зокрема, соціальні служби вилучають їх з українських родин, якщо вважають, що діти перебувають у небезпечному становищі через домашнє насилля, домагання та інші серйозні ризики. Жорстке реагування у таких ситуаціях властиве скандинавським країнам; нам відомо принаймні про пять випадків вилучення дітей з українських родин у Швеції.

У серпні 2022 року у Швеції з багатодітної української сім’ї були вилучені всі 6 дітей у віці від 3-х місяців до 12 років. Причина вилучення – жалоби старшої доньки на секуальні домагання з боку відчима (батька двох менших дітей). Ці підозри після розслідування не підтвердилися, однак на момент написання цієї доповіді дітей у родину не повернули. Старшу дівчинку помістили у спеціальний заклад, оскільки у неї виявили психідні проблеми; інші діти були розподілені по різним тимчасовим сім’ям та не спілкувалися одне з одним (крім двох дітей, що потрапили до однієї сім’ї), матері декілька місяців не дозволяли бачитися з дітьми та не повідомляли, куди їх помістили, хоча особисто їй обвинувачень висунуто не було, і вона могла б бути одноосібним опікуном дітей. Проблема посилювалася тим, що дорослі та частина дітей у сім’ї – глухонімі, які використовують при спілкуванні українську мову жестів. Тільки в одній тимчасовій родині були україномовні люди, інші залучені особи – тимчасові опікуни, співробітники спеціальної установи, куди потрапила старша дівчинка, – не володіли ані українською, ні російською мовою, взагалі ніхто не володів мовою жестів. Адвокат, що найняла правозахисна організація, виявив, що найменше немовля було поміщено у тимчасову сім’ю без попереднього обстеження сімейних умов. Адвокат намагався сконтактувати з українськими службами у справах захисту дітей, щоб отримати більш чітке уявлення про сім’ю і щоб ця сім’я не зникла з поля зору соціальних служб у разі повернення в Україну, оскільки вразливість дітей із цієї сім’ї є очевидною, але комунікація дуже утруднена. На момент випуску цієї доповіді сім’я перебувала у Швеції, дорослі жили разом, але окремо від дітей, з якими дозволили бачитися. Соціальні служби не повертали їм дітей, оскільки вважали їх нездатними піклуватися про дітей; одним з аргументів відмови було те, що мати була вкотре вагітною.

Більш виважений підхід до профілактики домашнього насилля та інших порушень, що можуть призвести до вилучення дітей з сім’ї, відмічають респонденти у Норвегії, де українських батьків інформують про права дітей та прийнятих у країні стандартів виховання, – не завжди таких, що поширені в українських родинах.

«В українців існує такий стереотип, що тут раптом що – забирають дітей. Багато хто через це навіть остерігається їхати до Норвегії, ймовірно, через російську пропаганду. Це перше питання: а у вас дітей не забрали? Звісно, забирати дітей – це крайня міра, у нашій комуні я про таке не чула, і взагалі це не на слуху. Але що у нас добре – в школі провели спеціальну лекцію для батьків, прийшов спеціаліз з Барневарн (служба захисту дітей), провів інструктаж. Роз’яснив права та обов’язки: бити дітей, підвищувати голос – не можна. Якщо виявлена проблема – то взаємодія Барневарн обов’язкова, батьки не можуть від цього відмовитися або ігнорувати цю допомогу. Працює соціальний психолог, всі консультації для батьків проводяться з перекладачем. Ця допомога дуже делікатна. Наприклад, у нас в школі є проблемні дітки, консультації у нашому випадку ініціює школа. Приходить спеціаліст, ситить на уроках, спостерігає, робить записи».
Асистент вчителя у середній школі, північ Норвегії.

Тимчасові опікуни у країнах Європи попереджаються про заборону усиновлення українських дітей у воєнний час (крім випадків, коли процедура була розпочата до початку воєнних дій) і підписують інформовану згоду з тим, що після завершення військових дій діти, що перебувають під їхньою опікою, повинні повернутися в Україну.

У Литві влітку 2022 року був виявлений випадок спроби незаконного усиновлення дітей з дитячого будинку «Перлинка», евакуйованого з Кіровоградської області. На сполох почала бити волонтерка, яка відвідувала дитячий будинок ще до війни на була на зв’язку з дітьми під час евакуації. Достовірність події підтвердила керівник Центру боротьби з торгівлею людьми та експлуатацією м. Каунас та представник Омбудс-офісу Литовської республіки.

За словами волонтерки, як тільки діти виїхали з України до Польщі, керівник дитячого будинку повідомив литовських супроводжуючих, що деяких дівчат готові вдочерити сім’ї зі США і він збирається організувати їхній переїзд. Однак це викликало підозру у супроводжуючих і вони відмовилися відпускати дітей, оскільки мали завдання доставити до Литви всю групу в повному складі. Після прибуття до Литви почалося розслідування, але діти, яких планували вивезти до США, не були ізольовані від керівництва дитячого будинку, через що зазнали погроз з боку керівництва дитячого будинку та цькування з боку інших вихованців. Деталі розслідування не розкривалися, і результати прокурорської перевірки нам невідомі. Є сумніви, що дітям при цьому забезпечено достатній захист, адже більшість вихованців цього дитячого будинку повернулися до України ще влітку. Дівчата, які постраждали від погроз і цькування, на момент написання доповіді перебували в тій самій соціальній установі в Литві, і їхнє місцезнаходження відоме керівництву дитячого будинку «Перлинка». Одній з цих дівчат уже виповнилося 18 років, вона почувається у більшій безпеці, проте троє інших дівчаток і надалі перебувають під загрозою повернення в Україну до дитячого будинку «Перлинка». За словами волонтерки, всі вони перебувають у тяжкому психологічному стані, дуже бояться повернення в Україну та помсти з боку керівництва дитячого будинку. Судячи з сайту, дитячий будинок «Перлинка» продовжує працювати, про відповідальність керівників дитячого будинку наразі невідомо.

У Молдові документовані випадки додаткових ризиків для дітей, коли батьки, які виїжджають з України зі своїми дітьми, залишають їх за кордоном і повертаються назад до України або виїжджають в інші країни на роботу чи за покупками. Підлітки живуть самостійно в орендованих батьками квартирах, нерідко без необхідної підтримки та контролю.

За оцінкою Європейської Комісії, ромські біженці з України становлять близько 100 000 осіб. З них до 50 000 осіб перебувають у Польщі – це роми переважно з Київської, Харківської, Донецької, Одеської та Житомирської областей (неофіційний підрахунок ромської громадської організації Towards Dialogue Foundation). Імовірно, частка дітей серед ромських біженців вища, ніж серед етнічних українців через традиційну багатодітність рома.

У прилеглих до України країнах (Польщі, Молдові, Чехії) опинилися менш забезпечені роми, тоді як до Центральної та Західної Європи вирушили скоріше ті, хто мав ресурси та достатній рівень життя до війни. Під час опитування ромів з України, які зараз залишаються у Польщі, було виявлено, що значна більшість з них не планує їхати у Західну Європу: багато хто з них опинився за кордоном вперше у житті, західна реальність для них незнайома, адаптуватися їх легше у географічно, мовно й культурно близькій Польщі:

«Я ніколи не бачила такої гостинності. Коли я приїхала до Польщі, для мене було шоком, що люди намагаються допомогти, хто чим. Спочатку мені було складно, однак я стала біженкою не вперше. Коли почалося російське вторгнення,я вирішила втекти до Польщі, оскільки це найближча країна і мова там дуже подібна до нашої. Я планую повернутися в Україну зі своїми дітьми, коли закінчиться війна. Мої діти дуже сумують за домом, і там наше коріння».
Ромська біженка, 36 років, на момент інтерв’ю жила в центрі прийому біженців у Варшаві.

Особливість міграції ромів – пересування великими сімейними групами. Характерний задокументований випадок: родинна група з Маріуполя – 11 дорослих і 25 дітей, від немовлят до старших підлітків, – була вимушена емігрувати через Росію, перетинати кордон у Нарві (Естонія), щоб в подальшому потрапити до Німеччини (інтерв‘ю АДЦ «Мемориал», липень 2022 року). Враховуючи системну проблему з документуванням дітей та дорослих, роми зіштовхнулися з ризиком бути затриманими на кордоні.

У звіті (березень 2022 року) Європейського центру з прав ромів (ERRC) повідомляється, що ромським діятм, яких супроводжували не батьки, а інші дорослі члени сім’ї, досить часто відмовляли у в’їзді у Молдову та інші країни ЄС. В Угощині число недокументованих осіб серед ромів, що намагалися перейти кордон, оцінювалась як 10-20%. Інколи роми намагалися використовувати свідоцтва про хрещення в якості посвідчення особистості, однак такі документи не завжди приймалися. Проблемні ситуації на кордоні, зумовлені відсутністю документів, були відмічені нашим моніторингом у Литві, Польщі, Молдові.

Нерідкі серед ромів випадки ранніх незареєстрованих шлюбів стали причиною проблем при перетині кордону, коли підлітки до 16 років трактувалися як несупроводжувані діти без законних представників (ст.313 Цивільного кодексу України забороняє самостійний виїзд за кордон дітям до 16 років). Такі випадки задокументовані, зокрема, на кордоні з Молдовою.

Роми без громадянства або з громадянством інших країн, що постійно перебувають на території України та постраждали від війни, зіткнулися з бюрократичними барєрами при спробі зареєструватися та отримати допомогу. Відомо про випадок, коли члени однієї сім’ї, громадяни Молдови, намагалися отримати захист у Литві як біженці з України та не могли цього зробити, оскільки не знайшли способу довести, що вони дійсно проживали не території України.

Такі випадки, ймовірно, не поодинокі, оскільки особи без громадянства або з ризиком безгромадянства складають приблизно 10-20% з 400  000 ромів, що живуть в Україні (доповідь: Особи без без громадянства та особи з ризиком безгромадянства, вынужденно покинувшие Украину. (Європейська мережа по безгромадянству. 10.03.2023).

«Ми з чоловіком перетнули кордон через Молдову, а потім поїхали до Польщі. До війни ми жили в Україні останні 20 років. Чоловікові 70 років, у нього є тільки свідоцтво про народження, виданеу Радянському Союзі. Мій чоловік захворів і ми не зробили йому паспорт після розпаду Радянського Союзу. Тепер він особа без громадянства».
Ромни 59 років, біженка з Херсонської області, живе у Польщі.

Вразливою з точки зору документів виявилась група закарпатських ромів України, що мають угорське громадянство. Згідно з дослідженням фонду Romaversitas, в Угорщині та інших країнах Єс вони не отримують допомоги, хоча теоретично мають право на ті самі пільги, що й інші громадяни України.

У травні 2022 року Чехія зробила більш суворими правила прийому біженців з України, відмовляючи у тимчасовому захисті людям із громадянством країн ЄС. Міністр внутрішніх справ Чехії заявляв про намір відправити угорських громадян до Угорщини, зокрема, ромів, які розміщувалися на центральному вокзалі Праги. У червні 2022 року влада Чехії закрила вокзальний пункт допомоги через його перевантаженість і у якості компромісу організувала наметове містечко для ромів з України в одному з районів Праги, там були розміщені й роми з угорським громадянством. Уявлення про те, що більшість ромів у Чехії мають угорське громадянство, було використано як привід для відмови у допомозі. Незалежне дослідження PAQ Research (серпень 2022 року) його спростувало: угорське громадянство виявилося лише у 150 ромів із понад 5000.

На жаль, навіть потрапивши на територію сусідніх безпечних держав, роміські сім’ї з України зіштовхнулися зі значними проблемами інтеграції, ксенофобією та обмеженням соціальних можливостей. Роми потерпають від стереотипів та поганого ставлення до себе з боку місцевих жителів, інших українських біженців, волонтерів, чиновників.

«Я у відчаї від того, що якщо щось трапиться, всі думають, що у цьому винні роми. Якщо щось вкрадене, вони думають, що це обов’язково роми. Я втомилася доводити. що я тут ні до чого.
Ромні, 40 років, живе у Варшаві.

«Я була на вокзалі, коли волонтеры раздавали безкоштовні набори біженцям з України. Я хотіла взяти один для себе та доньки. Потім я почула, як вони розмовляли між собою, мовляв, циганги – не українці, то чому вони повинні видавати ці набори нам. Я була дуже ображена і хотіла їх повернути, але в мене не було на це сил. Тому я не стала реагувати».
Ромні 45 лет, живе у Польше.

Вже у квітні 2022 року незалежна європейська медіамережа Euractiv повідомляла, що багато ромів, що втекли від війни в України до Угорщини, стали поступово вертатися додому через дискримінацію та відмову в наданні гуманітарної допомоги. У листопаді 2022 року було опубліковане незалежне дослідження «Солідарність з українськими біженцями в Угорщині», що продемонстувало небажання багатьох гуманітарних організацій розміщувати ромів у центрах для біженців, відсутність реальної можливості зняти приватне житло, серйозний дефіцит інформації та, загалом, відсутність належної допомоги з боку влади та гуманітарних організацій.

З чехії багато ромів були змушені повернутися в Україну або їхати у Західну Європу через брак гуманітарної допомоги та бездіяльність місцевої влади. Волонтери ініціативи «Чехи допомагають» повідомили (березень 2022 року), що деякі чеські гуртожитки безпідставно виселяли ромів, які втекли з України. У грудні 2022 року чеські правозахисники випустили заяву про тяжке становище цієї особливо вразливої групи біженців. Багато хто з них не отримував медичної допомоги через саботаж співробітників центрів допомоги біженцям, діти не відвідували місцеві школи. Розслідування, проведене апаратом уповноваженої з прав людини Чехії у кількох центрах допомоги біженцям, виявило, що ромів допускали до приміщення реєстраційного центру лише у супроводі працівника НУО чи співробітника поліції, тоді як інші громадяни України могли заходити туди самостійно. Роми повинні були мати житло як попередню умову подання заяви про тимчасовий захист, хоча на інших біженців ця вимога не поширювалася.

Незалежне дослідження PAQ Research (серпень 2022 року) виявило, що третина ромських біженців з України зіштовхнулися в Чехії з нетерпимістю, а кожний шостий – з дискримінацією з боку влади. У червні 2022 року мер міста Біліна заявила, що не припустимість розміщення ромів з України у своєму місті. Вона послалася на складну соціально-економічну ситуацію в регіоні, аналогічну заяву губернатора Устецької області та назвала українських ромів «неадаптованими» – терміном, який використовували нацисти під час Другої світової війни щодо ромського населення. Наприкінці липня Управління у справах біженців МВС Чехії поступилося расистським випадам мера та відмовилося від планів розміщення ромських дітей та жінок на території міста. Варто зазначити, що антиромський популізм зустрічав і організований опір: наприклад, у травні 2022 року міністри та парламентарі Чехії залишили нараду у Палаті депутатів після расистських висловлювань вкрай правого політика на адресу ромських біженців з України.

Активісти, що допомагали ромським біженцям в Польщі, повідомляли, що ромів часто не пускають у центри прийому біженців і навіть у будівлі вокзалів, звинувачуючи їх у агресивності та крадіжках. Були відмічені випадки дискримінації волонтерами при перетині кордону (ромів визначали за зовнішнім виглядом і відправляли у кінець черги); господарі гуртожитків не приймали чи виганяли ромів; волонтери відмовлялися видавати їм необхідний одяг; українські жінки не хотіли бути в одній кімнаті з ромськими жінками, говорячи, що ті «брудні» тощо.

Дискримінації припускалися й відповідальні особи: влітку 2022 року начальник гуманітарного поїзда з Пшемишлю до Ганновера заборонив ромам сідати до вагонів разом з іншими біженцями; мер Пшемишля заборонив центру допомоги приймати ромів.

«Мер всю ніч чергував на вокзалі та стежив, щоб ромів не відвозили до нас у центр допомоги Tesco, хоча в нас було понад 400 вільних ліжок. Навіть на кілька годин поспати. При цьому на моїх очах близько 50 ромських дітей із батьками змушені були спати на платформі та на голому асфальті навколо вокзалу. Він навіть прогнав таксі, на яких ми хотіли їх відправити до центру, та заборонив нашому волонтеру їм допомагати. Після цього мер прийшов до нас у центр, шукав мене, погрожував заарештувати та депортувати, хоча єдине, що я зробила, садила п’ятьох ромів у машину до волонтера, щоб він відвіз їх до нас на ночівлю. Частина сімей вже була у нас, одна дитина мала проблеми з серцем».
Учасниця групи волонтерів, які допомагали біженцям, червень 2022 року. Доповідь АДЦ «Меморіал» «Рома з України: рік війни та біженства», квітень 2023 року.

Врешті-решт, у листопаді ситуацію з дискримінацією ромів у Пшемишлі взяв підл контроль омбудсмен Польщі.

У Румунії помічена дискримінація ромів з боку деяких благодійних ініціатив. Так, велика група біженців з числа ромів поскаржилася на відмову у гуманітарній допомозі в Бухаресті. Інцидент потрапив на камери та викликав критику на адресу групи, що роздавала їжу.

У низці країн документована сегрегація ромів від інших українських біженців. У травні 2022 року ЗМІ молдови з‘ясували, що біженців-ромів, азербайжанців та представників інших меншин, що знаходяться у Кишиневі, зазвичай розміщували окремо. У репортажі CNN, що вийшов у серпні 2022-го року, як приклад жахливих умов утримання українських ромів у Молдові описувалася покинута будівля університету в Кишиневі, яка була перетворена на притулок для біженців. У приміщенні, де мешкали понад 100 біженців, майже всі — роми, працював лише один кран з питною водою, а як душа використовувалася розміщена на вулиці пересувна душова, надана ЮНІСЕФ. Центр управління кризовими ситуаціями при уряді Молдови заперечував навмисне відділення біженців-рома від решти українців у притулку, заявивши, що їх помістили туди, щоб не розділяти «великі сім’ї етнічних ромів, яких не можна було розмістити у різних центрах».

В Польщі набула поширення практика сегрегації ромів в окремі погано обладнані прихистки. Гуманітарні організації пояснювали це бажанням уникнути напруженості та конфліктів між ромами та іншими українськими біженцями.

У Чехії, згідно із повідомленнями Romea.cz, у центрі прийому біженців «Černá louka» українські роми були поміщені у спеціальну зону, відокремлену стрічкою та перевернутими столами, їм не дозволялося залишати відведене для них місце, а в туалет можна було йти лише у супроводі співробітників центру. За словами чеських працівників НУО та активістів, у наметові табори потрапляли здебільшого ромські родини, в той час коли дясятки інших українських біженців знаходили притулок у приватних будинках та добре обладнаних гуртожитках. Окремі табори виявлялися для ромів єдиною можливістю отримати прихисток, тому їхнє закриття владою (як, наприклад, закриття у місті Брно, нібито через незатребуваність табору, де мешкали українські роми, які раніше ховалися на вокзалі) було доволі критичним.

Ізольоване розташування ромів у тимчасових таборах в Угорщині перешкоджало влаштуванню ромських дітей до шкіл (поряд з небажанням багатьох шкіл приймати дітей).

Хоча у країнах Західної Європи загалом не було прийнято розселяти громадян України у таборах для біженців, у Німеччині така практика існує, й документовані випадки, коли великий відсоток чи навіть 100% мешканців табору складали роми:

«Після Латвії ми вирушили до Польщі, потім до Німеччини. У Берліні ми зареєструвалися в таборі для біженців. Там ми були два дні, після чого нас відправили до іншого табору до Гісену. Там було просто жахливо. Дуже брудно, неакуратно, скрізь валялося сміття. Ми просто не змогли там жити та вирішили поїхати, хоч нам і забороняла адміністрація. Вони казали, що ми вже зареєстровані у них, здали відбитки пальців і повинні перебувати тільки там. Тим не менше, ми вирішили ризикнути і за порадою родичів поїхали до Гамбурга, звідки потрапили до табору в Боштедті. Це був прекрасний табір, де половина мешканців – українські роми, здебільшого х Херсонської та Миколаївської області. Для нас це було великою радістю, оскільки майже всі ми були знайомі особисто, постійно ходили один до одного в гості, спілкувалися, разом ходили в місто і т.д. …. Ми сподівалися, що нас там залишать на постійній основі і нікуди не розселятимуть, бо всіх усе влаштовувало. Але через три тижні нас поставили перед фактом, що до них їде новий потік біженців, і нас переселять до іншого табору. Після того, як ми поїхали, цей табір став ромським. Я навіть тепер думаю, що адміністрація табору не зрозуміла, що ми роми, тому вирішила відправити нас до іншого табору. В кожному разі, на наступний день після нашого від’їзду туди приїхала велика сім’я наших родичів, і їх тимчасово розмістили без проблем». Інтерв’ю з ромським біженцем Херсон, Німеччина. Доповідь АДЦ «Меморіал» «Рома з України: рік війни та біженства», квітень 2023 року.

Ромам було складніше знайти житло поза центрами розміщення не тільки через ксенофобію та забобони, але й тому, що роми зазвичай виїжджали з України великими сім’ями і знайти відповідний варіант розміщення для них було складніше, ніж для сімей з двох-трьох людей. У низці країн відмічені приклади сприяння соціальних служб та волонтерів у цьому питання, допомоги в пошуках житла абоу крайньому випадку розселення у сусідніх кімнатах.

Навесні 2022 року сім’я ромів з 13 осіб, розміщена в тимчасовому центрі у Литві, потребувала соціального житла. Знайти відповідний варіант для такої великої родини в короткий термін було доволі складно, але в результаті сім’ї було запропоновано житло, де вони могли жити разом.

Те, що багато ромських сімей у першу хвилю вимушеної еміграції не були прийняті у Європі нарівні з іншими українськими біженцями, були вимушені повернутися в Україну і потім, рятуючись від осінньої ескалації війни, знову шукати прихистку за кордоном, найнесприятливішим чином вплинуло на дітей, їх фізичному та психологічному здоров’ї, освіті та інтеграції.

За умов війни мешканці тимчасово окупованих територій і часто – прифронтових районів не мають іншої можливості виїхати до ЄС або потрапити на підконтрольні Україні території, окрім як через територію Росії. Травматичний досвід такої евакуації містить довгу дорогу, на яку потрібно знайти кошти, фільтрацію на блокпостах, ризик бути затриманим, піддатися допитам та тортурам.

Небезпечний шлях – переїзд із окупованих районів через неофіційні пункти перетину кордону: «нелегальними стежками», як кажуть респонденти. Він здійснюється за великі гроші приватними перевізниками, які довозять людей до кордону, потім треба йти пішки «нічиєю» землею, потім з українського боку знову пересуватися автотранспортом. Так можна потрапити. наприклад, з окупованої Луганської області до Білгородської область Росії, потім перейти кордон і опинитися в Сумській області України. По обидва боки кордону біженці проводять перевірки, допити, фільтрацію.

Такий шлях долають і діти без супроводу дорослих. Нижче наводимо свідчення 16-річного підлітка з села у донбаському регіоні на підконтрольній Україні території, але поблизу від кордону так званої «народної республіки». Вже 22 лютого 2022 року село було зайняте військовими їхньої «народної республіки». До Європи, де вже жила його старша сестра, хлопчик виїхав із Києва, а від рідного села до Києва він діставався цілий тиждень: через Білгородську область, потім через фільтраційні пункти – до Сумської області України, із Сум до Києва.

«У 2022 році в нас війна почалася вже 15 лютого, а 24 лютого ми прокинулися від страшного звуку, стріляли «гради», «торпедо», «смерч» – тисячі ракет до нас летіли. Ми прочитали, що вже стріляють по Харкову. У нас була лінія фронту, довелося до підвалу знову залазити. … Коли ми вилізли з підвалу, то почули, що на мосту кричать через гучномовець: «Українці, здавайтесь, режим Зеленського впав, збережіть свої життя». Але здаватися не було кому: ЗСУ пішли вже 24-25 лютого, навіть два БТР покинули. На площі у нас повісили прапори [«народної республіки»], прапор донського козацтва – олень, пронизаний стрілою, прапор РФ. … Можливості потрапити до нас із України неокупованою чи від нас туди – вже не було. Знайома намагалася проїхати додому, їх обстріляли, 4 маршрутки – усі загинули.

Почали робити в нашому паспортному столі вже паспорти [«народної республіки»], а хто не отримував паспорт, мав там перепустку оформляти. Батьки почали боятися військкомату та мобілізації до армії [«народної республіки»]. Усіх старшокласників у школі поставили на військовий облік.

В кінці 2022 року я вирішив поїхати. Перевізник повіз «нелегальною стежкою». Їхали автобусом до Білгорода, в РФ, я всім казав, що «їду до дядька відзначати новий рік» [ніякого дядька у Білгороді не існує]. Це було дорого, але для мене платою було, що я мав допомагати старенькій 88 років, вона на інвалідному візку [поїздку хлопчика сплатили родичі цієї літньої жінки]. В’їхали до РФ, але виявилося, що треба проходити блокпост під час під’їзду до Білгорода (мабуть, у місті був режим надзвичайної ситуації). Там перевіряли документи, перевіряли всіх базами, мене відвели до райвідділу на допит. Я попросив у цієї бабусі заспокійливе, від тривоги майже не міг говорити – мене трясло. У райвідділі селища NN довго допитували російські поліцейські. Було страшно, наді мною стояв мент з автоматом. На допиті я назвав адресу, куди нібито їду «до дядька». Було питання: «як ставишся до війни», зняли відбитки пальців, змусили здати аналіз слини на ДНК. Лише до ранку відпустили. Весь автобус на мене чекав до ранку, у бабусі був уже тиск під 200.

Через Білгород проїхали в КПП в селищі NN, це вже кордон, Сумська область України. Там також допитали – вже українські прикордонники, потім ще на фільтраційному пункті перевірили телефон, потім допитали військові – «чи не співпрацював з окупантами, чи бачив техніку». Це не було страшно, я сказав правду, що їду до сестри. Найважче було на «нічиїй землі»: 3 кілометри треба було тягнути бабку, її інвалідний візок і все барахло на собі – колеса крісла спустили (можливо, їх проткнули російські прикордонники), дорога була – глибокий бруд, а пройти треба пішки. Я потім був весь у синцях від цього тягання.

Потім поїхали автобусом з Сум у Київ, там вже зустріли знайомі. У мене на році був «розумний годинник» – він показав, що я спав 2 години за цей тиждень».
Інтерв’ю АДЦ «Меморіал», квітень 2023 року, в одній з європейських країн.

Легальні прикордонні пункти для виїзду до ЄС знаходилися далеко від театру військових дій: біженцям доводиться перетинати всю Росію з півдня на північний захід, щоб опинитися на кордоні з Естонією чи Фінляндією, пробиратися до Латвії через Росію та Білорусь. Ось свідчення ромської жінки з Маріуполя, сім’ї якої довелося вибиратися через Крим, Ростов, їхати до Петербурга, переходити кордон в Івангороді/Нарві, щоб потрапити до Німеччини.

«Виїжджали ми самостійно, на власних машинах, які до того часу вціліли. Нас було близько 40 людей. Машин було 6. Всі вони були напхані людьми. З нами виїжджали з Маріуполя і інші наші цигани. Всього десь людей 150. Всі ми поїхали в бік Керчі, звідки вирішили добиратися до Ростова, до родичів. В бік України вже неможливо було виїхати — всюди були російські військові, котрі випускали тільки у бік Росії.

З Мелітополя до Криму, до Джанкоя ми пройшли через 27 російських блокпостів. На кожному нас зупиняли, повністю обшукували машини та нас самих. Особливо ретельно доглядали чоловіків: змушували роздягатися, дивилися сліди від прикладів автоматів. Якоїсь особливої ворожості з боку військових ми не відчули. Ставилися до нас нормально, але все одно було дуже страшно щоразу, коли до машин підходили військові, змушували виходити, пояснювати, хто ми, куди їдемо і таке інше.

У Керчі ми були о першій ночі. Там зупинилися перепочити. Якісь люди помітили нас, увидели, побачили, що на машинах українські номери, і запропонували допомогу. Виявилося, що то були якісь чиновники. Нас розмістили в готелі, де ми переночували, там нас нагодували, а вранці ми поїхали далі — у Ростов. Від адміністрації нам навіть запропонував супровід до Ростова, але ми відмовилися, бо треба було довго чекати, а ми боялися, що в Керчі теж стрілятимуть. Так ми потрапили до Ростова. Нас прийняли родичі, у яких ми прожили майже два місяці. Там ми змогли трохи заробити. Працювали в основному на городах у приватників – копали, сміття прибирали за 100 рублів на годину. Потім ті, хто захотів, поїхали далі. Хтось залишився у Ростові. 36 людей з нас вирішили їхати до Петербурга, а звідти до Прибалтики і далі до Німеччини. Кажуть, там спокійніше і можна заробити. У мене там син».

Там мы смогли немного заработать. Работали, в основном, на огородах у частников – копали, мусор убирали за 100 рублей в час. Потом те, кто захотел, поехали дальше. Кто-то остался в Ростове. 36 человек из нас решили ехать в Петербург, а оттуда в Прибалтику и дальше в Германию. Говорят, там спокойнее и можно заработать. У меня там сын».
Ромні з Маріуполя, інтерв’ю в Естонії, червень 2022 року. Доповідь АДЦ «Меморіал» «Рома з України: рік війни та біженства», квітень 2023 року.

Залишити ПТР (пункти тимчасового розміщення в Росії), проробити тривалий шлях до кордону, перейти кордон, знайти оптимальний маршрут вже з Європейської сторони, знайти на все це гроші та тих людей, що, співчуваючи, розміщували біженців у себе вдома, годували їх, забезпечували одягом та іншими необхідними речами – біженцям допомагають міжнародні волонтерські групи, російські учасники яких діють досить часто на умовах глибокої конспірації через ризик переслідування з боку російської влади.

«До нашого волонтерського чату надійшло питання: хто може доправити до естонського кордону в Івангороді дівчину? Вона з інвалідністю, дуже молода, але вже повнолітня, із документів – лише українське свідоцтво про народження. Я була вільна, у мене була машина – тож ми поїхали. На російському кордоні виникли проблеми: її не хотіли випускати, оскільки не було паспорта. Я при цьому була присутня, бо мені потрібно було переконатися, що вона пройшла російський кордон і з того боку мосту, у Нарві, її зустріли інші волонтери, щоби супроводжувати в Європі. Мене відвели до окремої кімнати, офіцер довго ставив питання: Хто ви така? Ким ви є для цієї дівчини? Як ви про неї дізналися, хто вам доручив її суди привезти? Ну я й кажу: розумієте, у нас волонтерський чат. Я тоді навіть на ім’я нікого не знала, ми ніколи не зустрічалися. Я вільна – мені пишуть, проспект такий-то, будинок такий-то, 3-тя парадна – під’їжджайте о 10 годині, до вас вийде дівчина, відвезіть її на кордон, все. Загалом, ми довго спілкувалися, врешті-решт він сказа: добре, піде начальник зміни – ми її пропустимо. Так і вийшло».
Волонтерка, Санкт-Петербург. Інтерв’ю АДЦ «Мемориал».

«У перших числах березня 2022 року був перший потік біженців з Маріуполя. Серед них уже було багато ромів. Всі вони виїжджали через Таганрог, після чого поділялися або різними ПТР, або самостійно добиралися до кордону і їхали до Європи. Ті, хто був у ПТР і не мали змоги пересуватися самостійно, намагалися знайти контакти волонтерів та вже з їхньою допомогою їхати до кордону. Так, кілька ромських сімей, всього 58 осіб, які перебувають у ПВР під Шатурою Московської області, сконтактували з нами у березні та попросили організувати для них виїзд до ЄС. Транспорт для такої великої кількості людей було складно знайти, тому довелося привозити спочатку одну частину, потім іншу. Оскільки їхати до Європи окремо вони боялися, першу частину довелося розміщувати у Петербурзі чекаючи на решту. Нас було кілька людей, які мають великі квартири у Петербурзі, і ось у них, як правило, ми всіх розміщували. Крім цієї великої партії, роми приїжджали невеликими сім’ями. Їх ми також досить часто на якийсь час розміщували у волонтерів, оскільки комусь потрібно було прийти до тями після сильного потрясіння і просто тривалого переїзду».
Волонтер, Санкт-Петербург. Доповідь АДЦ «Мемориал» «Роми з України: рік війни та біженства», квітень 2023 року.

Специфіка проблем із документами у ромів пов’язана з тим, що вони в Росії та в Україні мають тісні родинні зв’язки, переміщувалися між Росією та Україною, документування відбувалося до війни з обидвох сторін, зокрема і видача свідоцтв про народження дітей. Все це стає перепоною для перетину кордону.

«Наприклад, у нас була сім’я з 15 людей з Маріуполя. У одного з дітей на звороті російського свідоцтва про народження виявився штамп у тому, що він є громадянином РФ. Відповідно, виїхати з Росії до Європи він не може, оскільки в нього немає візи. Після цього ми стали ретельно перевіряти всі їхні документи, робити запити додаткову інформацію, просити сфотографувати обороти свідоцтва народження і т.д. На теперішній час у нас є достатньо складний випадок і ми не знаємо, що робити. Є ромська родина з Маріуполя — троє дітей та мати. Батько вже виїхав до Німеччини, і вони прямують до нього. У однієї дитини все гаразд із документами, у другої – російське свідоцтво про народження, але там записано, що мама з татом громадяни України, і з цим не повинно бути жодних проблем. А у третього, незрозуміло яким чином, але на такому самому свідоцтві про народження стоїть штамп, що він громадянин Росії. Скоріше за все, це якась помилка, але ця помилка може коштувати нам великої кількості часу, нервів і грошей, тому що у таких справах навіть немає процедури відмови і нам, швидше за все, доведеться доводити в суді, що штамп був помилково поставлений. Є роми, сім’ї яких ми відправили до ЄС, а самі є громадянами Росії. На даний момент законного способу виїхати з Росії ці люди не мають. Їм треба чекати, доки їхні родичі або повернуться, або натуралізуються в ЄС, і тоді їм можна буде подавати документи до посольства на возз’єднання родини та чекати на гуманітарну візу».
Волонтер, Санкт-Петербург. Доповідь АДЦ «Мемориал» «Рома з України: рік війни та біженства», квітень 2023 року.

Ромів, що їхали з Росії до Естонії, не пропускали прикордонники обох країн:

«На прикордонному переході у Нарві ми декілька разів стикалися з проблемою, коли ромів естонські прикордонники не хотіли пропускати через прописку. Сім’я їхала з Маріуполя, але у когось із них прописка була у Миколаєві, який перебуває під контролем України. І це викликало дуже багато питань з боку прикордонників. Вони не вірили, що людина говорить правду і дійсно біженець. Вони могли просто сказати: «Ось ви і ви проходите, а цей залишається, бо він не прописаний у Маріуполі». При цьому зрозуміло, що людина з великої сім’ї могла бути прописана в одному місті, а жити в іншому, або просто приїхала на якийсь час, і саме в цей момент почалася війна. Поганого завершення таких історій, наскільки мені відомо, не було. В підсумку їх всіх пропускали. Але такі ситуації вартували часу та дуже великої кількості нервів як самим ромам, так і нам.

… Що стосується російських прикордонників, то також траплялося, що і по 7, і по 9 годин, і навіть цілодобово люди стояли в черзі. Під час перевірки документів ставилося дуже багато питань, дуже все відбувалося повільно. Могли причепитися до фотографії у паспорті чи якихось документів. Але саме з тими ромами, кому допомагали виїхати ми, все закінчувалося благополучно».
Волонтер, Санкт-Петербург. Доповідь АДЦ «Мемориал» «Рома з України: рік війни та біженства», квітень 2023 року.

Правозахисники відмічають порушення прав людини, зокрема і дітей, з бочу прикордонників Естонії та Латвії, котрі відмовляють у тимчасовому захисті та не пропускають до ЄС прибулих через Росію або Білорусь біженців з формулюванням «загроза безпеці Євросоюзу». Рішення про відмову пояснюється тим, що ці біженці надто тривалий час перебували в Росії і тому не викликають довіри. Відмови отримують: люди з пропискою у так званих «ДНР» та «ЛНР» або власники паспортів цих невизнаних утворень; багатонаціональні сім’ї, в одного з членів яких немає громадянства України, а є лише посвідка на проживання; люди з судимостями, навіть із погашеними та за несерйозними статтями. У таких випадках біженцям доводиться або повертатися до Росії та намагатися оскаржити відмову, або виїхати до ЄС через іншу країну (наприклад, через Фінляндію), або клопотати на прикордонному пункті про міжнародний захист у загальному порядку, що суттєво уповільнює перетин кордону та ускладнює отримання допомоги.

«Наприклад, іде сім’я, четверо дорослих та немовля, котрому рік.. Не пропускають лише дитину, оскільки вона народилася на окупованих територіях і записана росіянином. Звісно, сім я його не залишить і кордон не перейде. Однак відмова виписується лише на одного члена родини. Так само не пропускають людей, у котрих виявлений російський паспорт».
Юристка Центру прав людини (Естонія). Матеріал Радіо Свобода, 30.03.2023: «Загроза безпеці Євросоюзу». Чому українців не пускають до країн Балтії».

Формально у країнах Європи доступ українських дітей до освіти без дискримінації гарантований в рамках національних систем шкільного навчання, а також додаткових засобів підтримки, оголошених у зв’язку з військовою кризою (літні школи ат мовні табори, додаткове фінансування мовних курсів та перехідних класів, пріоритет при запису до дитячого садка, стипендії для студентів тощо).

Вибір індивідуальної освітньої траєкторії (перехідні інтеграційні класи, навчання одразу серед дітей свого віку, продовження навчання в українських школах онлайн або його поєднання з навчанням у місцевій школі за місцем еміграції) залежить, звісно, від того, що пропонується/дозволяється біженцям у тій чи іншій країні, від віку та особливостей дитини, від поглядів та можливостей батьків. Навчання у школах безкоштовне, у багатьох країнах дітям видають усі необхідні підручники та шкільне приладдя.

«Все (для навчання) видали безкоштовно. Прийшли, а у парті вже все лежить – підручники, робочі зошити, навіть упаковочний папір, щоб обгорнути підручники».
Мати 7-річної дитини з інвалідністю, особливими навчальними потребами, Швейцарія.

«Видають підручники, зошити та ручки безкоштовно. Якщо у мене закінчилася ручка чи зошит, я можу підійти і сказати вчителю, і він дасть це мені. Щось ми й самі купуємо».
Підліток 16 років, Швейцарія.

Неминучі для ситуації масової міграції проблеми освіти – мовний бар’єр, невідповідність освітніх програм та термінів складання іспитів, дефіцит вчителів, підготовлених для роботи з іншомовними дітьми, дефіцит ресурсів – у різних країнах вирішуються по-різному, але вочевидь, необхідність навчатися нерідною мовою або ж проводити одночасно дві програми (українську та іноземну) створює додаткове навантаження на дітей, нерідко знижує ефективність навчання, а іноді призводить взагалі до випадання дітей із шкільного середовища.

Оцінити достовірно охоплення шкільною освітою дітей у тій чи іншій країні складно через те, що ситуація швидко змінюється і методи підрахунку недосконалі, однак навіть у більш благополучних країнах не всі українські діти охоплені шкільним навчанням. Станом на липень 2022 року доволі високі показники відмічалися в Іспанії – 75%; в Італії – 71% зареєстрованих близько 38  000 неповнолітніх українських біженців шкільного віку; у Нідерландах 66%; у Бельгії 53%; приблизно однакові показник були у Німеччині 39%; у Польщі 37%, в Чехії 38% (доповідь : European Commission / EACEA / Eurydice, 2022. Supporting refugee learners from Ukraine in schools in Europe. Eurydice report. Luxembourg: Publications Office of the European Union, липень 2022 року).

Пізніші вибіркові дані: моніторинг Save the Children у Польщі (листопад 2022 года) показали, що в польських школах навчалося менше половини (41%) дітей, що приїхали з України. Схожа картина у Литві: за даними Міністерства освіти Литовської республіки (на жовтень 2022 року) 11936 дітей, які прибули з України, було зараховано до литовських освітніх закладів (2,893 до дошкільних закладів та 9,070 до шкіл) при тому що, за даними Департаменту статистики, всього у країні зареєстровано майже 20 тис. дітей тільки шкільного віку (від 6 до 17 років) з України. Таким чином, у Школах Литви навчається близько 47% дітей-біженців шкільного віку. Такий суттєвий розрив у показниках пояснюється не лише тим, що діти повернулися в Україну або переїхали в іншу країну, не знявшись з обліку, або вчаться онлайн у своїй українській школі, але й тим, що ймовірно значна частина дітей випала з освіти, зокрема через брак місць, – і це при тому, що навчання в школі обов’язкове і її не відвідування може спричинити скасування статусу тимчасового захисту.

«Мы живемо у 7-му районі міста Прага. Ми зверталися до всіх шкіл в околиці і напряму до магістрату, однак для сина так і не знайшли місця в школі. Вже чотири місяці дитина не вчиться».
Жінка-біженка, Чехія.

За нашим спостереженнями, з точки зору випадіння зі шкільного середовища найбільш вразливими опиняються ті діти, чиї сім’ї за кордоном переїжджають з країни в країну, час від часу повертаються в Україну і знову їдуть за кордон. Це стосується, зокрема, ромських родин, котрі у перші місяці війни намагалися влаштуватися у країнах Східної Європи, зіштовхнулися з дискримінацією та складнощами та повернулися в Україну, а потім знову емігрували восени 2022 року, коли почалися масові обстріли цивільної інфраструктури України Російською армією. Крім того, багато сімей, вичерпавши обєм виділеної фінансової та соціальної допомоги та не знайшовши роботи. намагаються переміститися у більш благополучні країни Європи.

Крім того, багато сімей, вичерпавши обсяг виділеної фінансової та соціальної допомоги та не знайшовши роботи, намагаються переміститися у благополучніші країни Європи.

Ромська сім’я з Борисполя Київської області (мати, сини 8 та 17 років та донька 7 років) у серпні 2022 року близько місяця перебували у первинному центрі прийому біженців у Брюсселі, хоча зазвичай біженці з цього центру досить швидко розподілялися за сім’ями чи іншими варіантами проживання. У перші дні війни вони виїхали до Польщі, мешкали там до 1 липня, поки надавалася безкоштовне житло та харчування (до 1 липня). Всі троє дітей ходили до школи. Коли соціальна допомога припинилася, переїхали до Бельгії, бо у Польщі їм розповідали, як у Бельгії добре, платять велику допомогу і можна не працювати. Жодних зв’язків із Бельгією, друзів чи знайомих у цієї сім’ї не було, і не було жодних засобів для існування та самостійного життя. За майже місяць житла її сім’ї було неможливо підібрати; на думку матері сімейства, мабуть, ніхто не хоче їх брати до родини. Очевидно, що ризик випасти з освітньої системи для дітей із цієї сім’ї дуже великий. Інтерв’ю, Брюссель, серпень 2022 года.

Для багатьох дітей та батьків/опікунів у Європі виявилося несподіваним, що ходити до школи потрібно обов’язково і це умова їхнього легального перебування у країні, – вони розраховували залишатися тільки на дистанційній освіті в українських школах.

«Ми приїхали в кінці березня [2022] з Києва. Нас запросили до школи у середині квітня, але зараз я зрозумів, що то була навіть не школа, а загальний курс для українських дітей. Німці боялися нас залишити вдома – як мені пояснила мама, тут діти всі без винятку мають ходити до школи, чи можуть виникнути проблеми у батьків. Я не хотіла ходити до школи, тому що навчалася онлайн в українській і мені цього було достатньо. Але рішення йдеться не від мене, а від батьків. Я ходила до німецької школи до серпня. Мені не сподобалося, нас ігнорували вчителі та учні, нас не помічали».
Дівчина 15 років,біженка з Києва в Баварії (Німеччина).

Обов’язкова вимога відвідувати школу зокрема ставиться й до людей старше 18 років, які вже навчалися в українських ВНЗ, – це також викликало нерозуміння (повідомлення з Італії).

Доповідь Euridice повідомляє, що у більшості країн Європи до українських дітей був застосований підхід навчання у звичайних класах із забезпеченням інтенсивної мовної підтримки. У низці країн превалює система окремих адаптаційних класів, з відвідуванням у певному обсязі й загальних класів – директиви високого рівня саме для такого підходу існують у 9 освітніх системах: це Австрія, німецькомовні громади Бельгії, Греція, Кіпр, Люксембург, Мальта, Нідерланди, Північна Македонія, Фінляндія.У низці країн (наприклад, в Іспанії та Німеччині) обидва підходи співіснують та застосовуються в залежності від віку та інших особливостей дітей, від їх кількості, від можливостей школи.

Ставлення українських дітей та батьків до адаптаційних класів відрізняється в залежності від особистого досвіду, гнучкості приймаючої шкільної системи та зусиль конкретних шкіл і вчителів з інтеграції українських дітей. Нерідко діти висловлюють розчарування та скепсис:

«Я хочу повернутися додому в Україну, я тут чужинець. Нам не дають шансів бути як нормальні німецькі діти. Ми ходимо до школи в один клас, де всі різного віку та рівня знань, де всі українці. Я думаю, що це ніяк нам не допоможе, а навпаки,зашкодить. Моя мати постійно нервує, переживає, що буде далі».
Хлопчик 11 років, біженець з Миколаївської області в Німеччині.

«Я пішов до німецької школи, бо не можу піти до своєї української школи. Ми з мамою евакуювалися з Київської області у середині березня [2022]. Ми проїхали довгий шлях і потрапили до Німеччини. Коли я вперше прийшов до німецької школи, перше, що я відчув, що тут я чужий і мені тут не раді. За місяць нас почали пускати в німецькі класи за віком, щоб ми потихеньку вливались і знайомляться у класах із хлопцями. Але я бачив, як мене дивилися німецькі діти. Я не розумів мови, але знав, що вони глузують з мене. Мене підтримували українські друзі такого ж віку та з такою самою історією, як у мене. Ми всі тікали від війни і були змушені залишитися на якийсь час тут. Якби не вони, я хотів утекти того ж дня з цієї школи…»
Хлопець 15 років, біженець з Київської області у Ні

«Донька 11 років ходила до школи, але була дуже не задоволена тим, що там було створено один український клас, в який зібрали дітей від 8 до 12 років. На заняття з нідерландської мови їх приєднували до звичайного класу, де навчаються бельгійські діти, але вчителі окремо з українськими дітьми не працювали. Був шкільний мовний п’ятиденний табір. Доньці там не сподобалося, вона сходила двічі, а далі відмовилася категорично. Із початком нового навчального року дівчинку піде до іншої школи».
Мама дівчат 18 и 11 років, біженка з Одеси у Бельгії.

Наші респонденти-підлітки говорили про переваги звичайних класів за віком, проте їх спроби прискорити перехід у загальні класи успіху не мали:

«Усі українські діти навчалися в одному класі, а мені дуже хотілося потрапити до німецького класу до своїх однолітків. Я вирішила підійти до директора школи і попросила частіше пускати нас до німецьких класів, краще більше трьох разів на тиждень. Вона вислухала мене, а потім просто посміхнулась, промовчала та й пішла. Я зрозуміла, що це була відмова та байдужість до мого прохання, ми їм не потрібні і є тільки тягарем … я довго не могла отямитися після цього не діалогу з директором, а монологу. Навіть не розповіла мамі, щоб не засмучувати її. Чекаю, коли закінчиться війна, щоб повернутися до свого рідного міста».
Дівчина 14 років, біженка з Харківської області у Німеччині.

«Зі мною трапився один випадок у німецькій школі. Нас розподілили за німецькими класами у певні дні, а потім знову повертали до українських класів. Але я вирішила з подружкою піти на англійську мову в німецький клас, оскільки мені більше сподобалася англійська у цих класах. Ми встигли посидіти лише пару хвилин на уроці англійської мови,і раптом по гучномовцю на всю школу директор школи називає наші прізвища, що ми маємо повернутися в українські класи терміново… Всі школярі сміялися і показували нана спальцем, бо зрозуміли, що це були ми…»
Дівчина 13 років, біженка з Одеси у Німеччині.

Наші респонденти, що живуть у Швейцарії, висловлювали критичні зауваження з приводу ефективності викладання німецької мови в адаптаційних класах, при тому що місцева шкільна програма порівняно з українською виявилася менш складною.

«Немає індивідуального підходу до навчання. Усі діти в одному класі – з шостого до дев’ятого класу. Програми немає, таке відчуття, що навчання ситуативне. Підручники тільки з німецької мови, вони залишаються у школі, оскільки домашні завдання не задають. Врешті-решті, діті все одно не можуть вивчити німецьку, оскільки не спілкуються з місцевими. У дітей немає мотивації говорити німецькою. Ті діти, які ходять на виробничу практику, знають мову краще. Можна сказати, що діти пропустили півтора навчальні роки».
Батьки-вихователі дитячого будинку сімейного типу, Швейцарія.

«Я навчаюся в інтеграційному класі. Німецьку та математику викладають швейцарські вчителі. Розповідають німецькою, я не все розумію. Українську мову викладає вчитель з України. Ми на укроїнській пишемо тести, диктанти. У нас є підручники тільки з німецької мови. Домашні завдання не задають».
Юнак 18 років, вихованець дитячого будинку сімейного типу, Швейцарія.

«У минулому навчальному році (з березня по червень) я навчався у 9 класі. СКазали, що це адаптаційний період. В цьому навчальному році знову пішов у 9 клас. Навчання німецькою мовою, але я її знаю ще не дуже добре». Хлопець 16 років, Швейцарія.

«Наші діти загалом підготовлені краще, українська шкільна програма випереджає (швейцарську), але їм все одно важко. Адже їм потрібно онлайн вчитися в Україні й поєднувати з місцевою школою».
Перекладачка для українських біженців, Швейцарія.

У низці країн створені можливості для перехідних адаптивних класів, але перевага надається підходу інтегрованого навчання дітей-біженців одразу у загальних класах.

Так, у Литві в річних «адаптаційних класах» наголошується на вивченні мови: протягом першого семестру діти займаються литовською мовою по 25 годин на тиждень, у другому семестрі на додаток до занять мовою вводяться інші предмети. За рік діти опановують литовську мову достатньо для того, щоб вільно продовжити освіту та складати іспити цією мовою, але практично зі втратою року за програмою. В Омбудс-офісі з прав дітей Литовської республіки практику адаптаційних класів вважають спірною, посилаючись на досвід інших країн, де просто вводити дітей у загальні класи без втрати року. Міністерство освіти Литовської республіки рекомендує українцям, які приїжджають, реєструвати своїх дітей у школи з викладанням литовською мовою в загальних класах за віком, щоб допомогти дітям соціалізуватися і якнайшвидше пройти важкий процес мовної адаптації.

У Польщі, що прийняла найбільше число українців, систему адаптації українських учнів довелось ствлрювати та шукати для неї ресурси на ходу. Різноманітні джерела повідомляють, що абсолютна більшість (90%) підли відразу у загальні класи, що, з одного боку, виправдано близькістю української та польської мов. Проте головна причина такого рішення – кадровий та ресурсний дефіцит у польських школах, неготовність вчителів до викладання іншомовним дітям та недостатня для організації адаптаційних класів підтримка педагогів та шкіл, де раптом опинились українські діти.

З часом школи підлаштовувалися до нової ситуації: наприклад, у Польщі українців (навіть без педагогічної освіти) працевлаштовують помічниками вчителів, щоб вони допомагали дітям з перекладом, забезпечують підручниками з вивчення польської мови як іноземної. Для прискорення інтеграції у багатьох школах Чехії ввели нові штатні посади – асистент педагога, на які наймають переважно українок, які володіють чеською мовою. До обов’язків асистента входить допомога дітям під час уроків, з виконанням домашніх завдань, а також супровід батьків (переклад під час батьківських зборів, переклад письмової комунікації вчителів до батьків, роз’яснення внутрішніх шкільних правил, документів тощо). У Румунії залучають до викладання студентів педагогічних ВНЗ та вчителів-пенсіонерів.

Італія сприяла інтеграції неповнолітніх українців через звичайні класи у поєднанні з інтенсивною підтримкою вивчення італійської мови. Були прийняті спеціальні рішення, які дають змогу наймати асистентів та співпрацювати з українськими вчителями, які можуть, наприклад, допомагати вчителям у класах або працювати як педагоги, шкільні психологи чи лінгвокультурологи.

У Норвегії, де українських біженців не так багато, окремі класи не створюються:

«У нашій школі по 1-3 українських дитини у кожному класі, загалом близько 30 осіб. Мовна підготовка дуже інтенсивна. У навчальний час 2-3 рази на тиждень усіх українських дітей забирають з основних уроків на заняття мовою – веде українка, що знає норвезьку; плюс додаткові мовні заняття, котрі веде соціальний педагог для дітей-мігрантів, діти розподіляються на групи в залежності від рідної мови. Старшокласники зазвичай ще вчаться онлайн в українських школах, щоб отримати атестат. Так що навантаження дуже велике – наші діти навчаються «у два поверхи».
Асистент вчителя, північ Норвегії.

У Швейцарії підхід до інтеграції українських дітей відрізняється у різних кантонах, враховуючи індивідуальні особливості та вік дитини (молодші школярі скоріше розподіляються у загальні класи, для старших – адаптаціні класи впродовж року).

«Окрема школа з українською мовою навчання у нашому кантоні не передбачена. Діти до 14 років розподіляються до місцевих шкіл у звичайні класи за віком. Дітей старше 14 об’єднують в інтеграційні класи вивчення головної мови (німецька, французька, італійська). За результатами успішності адміністрація школи вирішує, чи переводити дитину до місцевої школи. Ті, хто планує повертатися додому, можуть відмовитися від місцевих шкіл. Але таких одинці».
Перекладачка для українських біженців, Швейцарія.

«Організували два інтеграційних класи – для дітей молодшої (від 7 до 13 років) та старшої (від 14 до 18 років). Приміщення для навчання молодших дітей – у школі в селі, де ми живемо, а для старших – у адміністративній будівлі. Вчителі – місцеві швейцарці та два вчителя з України. За предметами – німецька мова та математика, яку викладають швейцарські вчителі, українська мова та література – вчитель з України».
Батьки-вихователі дитячого будинку сімейного типу, Швейцарія.

Батьки відмічають відповідальність та індивідуальний підхід до їхніх дітей, особливо коли йдеться про інклюзивне навчання дитини з особливими потребами.

«Мені призначили зустріч, де була я та дитина, директор школи, перекладач та ще кілька вчителів. Вирішувалося питання, в яку школу його визначити, – до маленької місцевої чи великої, де навчаються інші українці та є інтеграційні класи. Вирішили, що для дитини буде краще відвідувати місцеву школу. Директор сказав: якщо хлопчик впорається, то переведемо до наступного класу. Дитину зарахували до першого класу, він там навчався травень та червень. Він впорався, і з вересня дитину перевели до другого класу. Програма проста. Педагоги керуються ідеєю – «жодного стресу». Якщо щось не зробив – потім поробиш. І ще ми їздимо двічі на тиждень навчатися додатково німецькою мовою в іншу школу, там група українців з трьох людей».
Мати 7-річної дитини з інвалідністю, особливими освітніми потребами, Швейцарія.

Як форма мовної інтеграції у Швейцарії застосовується трудова практика у старших дітей, яку діти високо цінують.

«Влітку я працював з Р. Він – швейцарець, що працює у селі: ремонтував техніку, будував, чистив стоки на дорозі. Мені сподобалося з ним працювати. Я багато чому в нього навчився».
Юнак 18 років, вихованець дитячого будинку сімейного типу, Швейцарія.

У Чехії підлітки, що навчаються у загальних чеських класах, та їхні батьки скаржилися на брак безкоштовних курсів чеської мови.

«Ми живемо у селі, донька 16 років навчається онлайн в українській школі, паралельного готується до вступу у ВНЗ у Чехії. Реально не вистачає кваліфікованих очних курсів чеської мови».
Мати школярки 16 років, біженка у Чехії.

«Ми живемо у Празі, я навчаюсь онлайн в українській дистанційній школі. Хотілося б інтенсивні курси чеської мови для вступу до середньої школи (бажано безкоштовні). Знаю, що такі є, але вже немає місць».
Дівчина 15 років, біженка у Чехії.

«Дочці 16 років, вона вступила до гімназії у Празі, і щоб скласти вступний іспит, вивчала чеську мову інтенсивно по 5-6 годин на день. Після вступу продовжила вивчати чеську і зараз, звичайно, вільно володіє мовою. Це колосальна праця – з березня без вихідних та канікул. Водночас вона онлайн закінчує гімназію в Україні. Дійсно, інтенсивних мовних курсів для дітей 15-18 років не вистачає – цього хотіли б багато підлітків».
Мати 16-річної дівчини, біженка у Чехії.

«Моїй доньці 14 років, вона навчається у місцевій школі та вдома дистанційно в українській школі. Дитині дуже важко. Краще все ж таки зробили б клас, де дітей навчатиме український учитель, який пояснюватиме чеську мову. Дітям було б легше, а так їхні інтереси просто не враховуються. Вони почуваються просто як тваринки в клітці, їх ніхто не розуміє і навіть не намагається зрозуміти. Слава богу, що все ж таки деякі вчителі допомагають подолати цей складних шялх дітям. Дтитина замикається в собі, важливо враховувати думку дітей, особливо зараз».
Мати 14-річної школярки, біженка в Чехії.

Окрім різних форм інтеграції у навчання мовою країни перебування, у низці країн є можливість навчатися українською мовою (як правило, це приватні школи) або як мінімум вивчати її як предмет, а також навчатися російською мовою – рідною для багатьох українських біженців.

Наприклад, у Литві існують 27 безкоштовних державних шкіл із російською мовою навчання. У деяких литовських школах у відповідь на потребу українських дітей було сформовано класи з викладанням українською мовою, але, зрозуміло, цього недостатньо, щоб повністю забезпечити дітей освітою рідною мовою. 6 шкіл, в яких діти навчаються за українською програмою українською мовою, переважно приватні та платні. За даними Міністерства освіти Литовської республіки, станом на жовтень 2022 р., 62% українських дітей зареєстровано у школах з литовською мовою навчання, 20% у школах з російською мовою навчання та 15% навчаються за програмами або у школах з українською мовою навчання.

Школа «Гравiтацiя» з Харкова організовала евакуацію своїх учнів і вчителів до Вільнюсу у березні 2022 року. Загалом вони перевезли до Литви 130 дітей. Школа була зареєстрована та фізично відкрилася у Вільнюсі у вересні 2022 року, 110 дітей відвідують її очно, уроки проводяться і онлайн (як для дітей, які живуть в Україні, так і для українських дітей, які живуть в інших країнах). 15 учнів школи прибули до Литви без супроводу, зараз вони перебувають під опікою викладачів школи. У Литві зареєстрована «Міжнародна українська школа», у Вільнюській філії якої навчаються 850 дітей, а у філії у Клайпеді – 600 дітей. Обидві школи відмічають, що процедура реєстрації відбулася доволі легко, литовський бік підтримав у цьому процесі, формальності під час реєстрації були мінімальні та стосувалися безпеки та добробуту дітей. Після проходження процедури ліцензування школам була надана державна фінансова підтримка для оплати праці вчителів та придбання необхідного обладнання. Директорка школи «Гравiтація» зазначила, що матеріальну підтримку часто надавали НУО та комерційні компанії Литви, меблі для класів пожертвували жителі Вільнюса. При всій привабливості цих шкіл (працюють психологи, дружня атмосфера, рідна мова навчання, здобуття українського та литовського атестатів), така освіта для багатьох недоступна через високу вартість навчання (близько 300 євро на місяць).

Хоча, на відміну від деяких інших країн, у Литві дистанційна освіта дозволена як єдина, Омбудс-офіс з прав дитини зазначає, що Литва прагне залучити якнайбільше дітей до традиційної очної освіти в литовських школах: така модель навчання сприяє кращій інтеграції дітей у новій країні, допомагає почуватися впевненіше, робить дітей та їх потреби видимими, і в цілому очне навчання сприяє безпеці дитини. Школа має зв’язок із соціальними службами, там працюють штатні спеціалісти-психологи, котрі за необхідності можуть реагувати у тих випадках, коли є підстави припускати можливе психологічне, фізичне чи сексуальне насильство чи інші чинники неблагополуччя.

До початку червня 2022 року у Грузії навчалося близько 1000 українських учнів. У квітні 2022 року у Тбілісі кілька грузинських шкіл відкрили Український сектор навчання, де діти навчаються українською мовою. Зокрема, у Тбілісі це школа імені Грушевського (41-а публічна школа), а також школи № 72, 84, 98, 220. У Батумі Український сектор відкрили школи № 3, 7, 13, 20. Понад 300 українських дітей здобувають освіту у школі ім.Грушевського. Третина – це діти з Маріуполя, які змогли залишити місто під обстрілами. Навчання передбачає повний 11-річний шкільний курс. Учні початкових класів окрім поглибленого вивчення української мови вивчають грузинську мову. У квітні 2022 року з ініціативи Міністерства науки та освіти вчителі та психологи пройшли спеціальні курси перепідготовки перед початком викладання в українському секторі, основний контингент вчителів складається з українських біженців чи представників діаспори. Завдяки спонсорській підтримці приватного бізнесу було закуплено українські підручники.

«Наші діти ходять навчатися до 220ї школи (Тбілісі). Перші зміна у школі грузинська, друга – українська. Нам усі предмети викладають українською, вчителі теж з України. Єдине, що програма слаша, але загалом усе добре. Нас обслуговує транспорт, автобус відвозить та привозить дітей після школи. Школа подарувала дітям ноутбуки, в них записано всю шкільну програму, закачано книги, додатково нам волонтери надають книги по можливості англійські та грузинські, якщо немає оригіналів, то копії роздруковані. У дітей добре відбувається інтеграція, нині у них чудове спілкування з місцевими дітьми».
Мати двох дітей, приїхали до Грузії з Херсону.

У Грузії є спектр освіти з російською мовою навчання, але даних про дітей-біженців з України у цих школах немає.

Понад половину всіх українських дітей у Латвії навчаються онлайн в українських школах, а деякі здобувають освіту одразу у двох школах – у першій половині дня в латиській, а ввечері в українській онлайн-школі, через що зазнають колосальних навантажень та стресу. На відміну від ситуації у Литві, де уряд сприяв відкриттю очних українських шкіл і частково фінансує їхню діяльність, у Латвії законної можливості навчатися рідною мовою онлайн у дітей немає, окрім єдиної української школи в Ризі, яка низьку предметів веде українською за «прграмою національної меншини» і більше не може приймати дітей, – віона перевантажена (репортаж «Нова газета Балтія», січень 2023 р.).

У Латвії з 1 вересня 2022 року так звані «школи нацменшин», де частина предметів викладалася російською мовою (з 1 по 6 клас 50% предметів латиською мовою, у середніх класах 80% латиською, 10-12 класи та випускний повністю латиською), були повністю переведені на латиську. Більшість сімей українських біженців не планують залишатись у Латвії, тому вважає таку інтенсивну мовну інтеграцію зайвим стресом для дітей. Багато українських дітей зазнавали великі складнощі з мовною адаптацією у латвійських школах, хоча для дітей організують додаткові заняття, де викладачі російською пояснюють незрозумілий матеріал.

Школи «нацменшин» створюють можливість для дітей, що не говорять державною мовою, поступово інтегруватися до мовного середовища, вивчаючи латиську мову паралельно засвоюючи основну шкільну програму. Для багатьох українських дітей такий варіант міг би бути компромісним, оскільки вони планують повернутися в Україну та складати українські іспити, а зрозумілою їм російською мовою принаймні могли б продовжувати вивчення програм за віком, так що відміна російськомовної освіти скоріше не слугувала їхнім найкращим інтересам. Додолі красномовна статистика першого воєнного місяця: у Ризі до 16 березня 2022 року 90% українських дітей записалися до навчальних закладів меншини і тільки 10% – у латиські. Одразу були заповнені всі місця у Ризькій українській школі (також школа нацменшини, з тією самою пропорцією викладання українською/латиською мовою залежно від класу), решту дітей в основному реєстрували у школах для російськомовної меншини. Сім’ї, які не хотіли, щоб їхні діти навчалися російською мовою, віддавали дітей у латиські школи, оскільки можливості для дітей навчатися українською офлайн не було.

На початку 2022-2023 навчального року, коли вся освіта була переведена на латиську мову, багато дітей, спробувавши навчатися у латиській школі, вирішили піти та продовжувати навчання онлайн в українських школах, оскільки вчителі не встигають або не вважають за потрібне давати роз’яснення зрозумілою дитині мовою, тому у якості перекладача виступає двомовний однокласник, котрий теж з часом втомлюється від свого завдання. Це призводить до конфліктів між дітьми і величезного стресу, оскільки додаткові заняття з латиської після цілого дня навчання незнайомою мовою виснажують дітей, вони психологічно виснажені.

«Мої діти відучилися два місяці у латиських школах. Після цього мені дитина сказала: я більше не можу! …неможливо, коли сидить дитина в класі, всю програму викладають латиською, а вся система освіти будується на хлопчикові [однокласнику], який йому сидить перекладає російською. Так, деякі вчителі йшли назустріч, щось дублювали, але це все одно дуже складно. Діти начебто ходять, щось там вивчають – якщо це початкові класи, класу до п’ятого, то тоді батьки ще не б’ють на сполох. А коли це вже старші класи, то багато хто приймає рішення навіть не забирати дітей з українських шкіл – вони навчаються тільки онлайн».
Інтерв’ю з матір’ю двох дітей, біженкою з Києва у Ризі. З статті С.Гінтер Rus.LSM.lv, 26.02.2023.

У російськомовних школах Латвії діти також зіштовхуються з проблемами. Наприклад, повідомлялося про випадки, коли українські діти скаржилися на проросійську риторику їхніх однокласників. Тим не менш, багато дітей, які навчалися в російськомовних школах, зазначали, що, незважаючи на побоювання, там вони відчували велику підтримку від адміністрації та однокласників. Деякі батьки, діти котрих навчалися навесні за змішаною російсько-латиською програмою, були схвильовані тією ситуацією, що склалася у новому навчальному році:

«Закон, прийнятий влітку, про те, що наші діти повинні здобувати освіту латиською мовою, позбавив їх можливості вивчати щось, крім власне мови».

«Судячи з розкладу – все вивчають, навіть більше, ніж місцеві: для українців додали географію (донька у 7 класі). Але через те, що діти зобов’язані навчатися незнайомою мовою, фактично вони вимушені тільки мовою займатися. Це не лише зі слів доньки. Спілкування з її вчителями показало, що це головне, на що більшість звертає увагу. Навіть з музики у дитини низький бал за незнання музичної термінології латиською! Це у дівчинки, яка восьмий рік відвідує музшколу за класом віолончелі. Оцінки не занижують. Ставлять відповідно до вимог. Просто вимоги нереальні. Все впирається в мову, який дитина не знає й принципово не може знати на рівні, достатньому для здобуття освіти у 7 класі. Фактично, за результатом півріччя я бачу, що матеріал не засвоєний. Уривчасті знання термінології – це наше напрацювання за півроку. Тому я стверджую, що моя дочка в Латвії не отримує освіти. Вона отримує жалюгідні крихти освіти. Поліпшити ситуацію після ухвалення сумнозвісного закону – немає як. Керівництво школи все розуміє на людському рівні, а як адміністрація виконує закон. Ситуацію створено не школою. Вона створена цими законом. Мене і доньку ця ситуація дуже засмучує, ми розуміємо, що найкращий час для навчання спливає. Вихід поки що не знайдено. І думаю, якщо шукати, то не у стінах латиської школи».

«Ми ходимо до першого класу тут [в ризькій школі] та онлайн в Україні. Чесно, дуже тяжко. А знання, які їм дають у латвійській школі та українській – це небо та земля. Думаємо йти з латвійської школи».

У Ризі для українських дітей працює філіал Міжнародної української школи, однак, не як освітня установа, а як організація додаткової освіти.У другій половині дня школа орендує приміщення у ризької приватної гімназії, щоб проводити заняття для українських дітей, які вдень навчаються онлайн або в латиських школах. Навчання платне (заняття двічі на тиждень, 100 євро на місяць). Для дітей це хороша можливість соціалізуватися у комфортній обстановці та продовжувати навчання, одак школа не отримала ні статусу навчального закладу, ані муніципального фінансування.

У Молдові на початок 2022-2023 навчального року у заклади системи освіти були зараховані 1 554 дітей з родин українських біженців, зокрема 481 дитина – у дошкільні заклади (дані Міністерства освіти, 8 вересня 2022 року). Охоплення дітей освітою оцінити складно, оскільки в країні немає системи реєстрації біженців за районам та громадами, а офіційні дані стосується лише біженців, що мешкають у центрах розміщення. У містах діти біженців можуть відвідувати дитячі садки, школи та окремі класи російською та українською мовами,такі самі можливості є в україномовних та російськомовних селах. Складніше дітям, що живуть у селах, де є тільки одна школа/дитячий садок і навчання ведеться тільки румунською мовою. Моніторинг свідчить, що більшість дітей-біженців обрали онлайн-навчання в Україні.

Менше за все складнощів у шкільній інтеграції виникає у дітей молодшого віку: вони легше за все вливаються у класи та розуміють мову, їм не потрібно складати іспити, що не ставимо їх у ситуацію несправедливого оцінювання рівня їхніх знань порівняно із місцевими однолітками. Тому їхні батьки в цілому бувають більш задоволені станом речей:

«Моя донька навесні була на онлайні в українській [школі], а з вересня пішла до латиської, четвертого класу. Їй більше подобається латиська, тому що оффлайн. Ходить із задоволенням, мова вже більш-менш розуміє, якщо потрібно, користується гугл-перекладачем. Рівень знань у початковій школі, я вважаю, не настільки важливий, як в цілому не викликати відразу до шкільного навчання. Всюди в Європі дітей менше напружують, ніж у нас. І нічого, живуть якось! Окремо займається з репетитором англійською. Українською читає та пише вдома. Математика і латиською мовою математика».
Мама школярки молодших класів. біженка в Ризі.

«Я дуже задоволена школою. Дітям найняли вчителя нідерландської мови, вони її практично освоїли. Син у Бучі до школи не ходив, але тут закінчив влився в перший клас і його перевели до другого (хоча я була впевнена, що він знову піде до першого класу). Донька в Україні навчалася у 6-му класі, тут вона закінчила також 6-й. Обидві дитини навчалися нідерландською мовою».
Біженка з Бучі Київської області, мати дівчинки 11 років і хлопчика 6 років.

Але інколи невідповідність програм та негнучкість педагогів стають травматичними і для дітей молодшого віку, чия інтеграція відбувається в цілому успішно:

«Я навчаюсь у молодшій школі у селищі Баварії, мені дуже подобається моя вчителька та ставлення однокласників. У мене німецький клас, ми одразу потрапили сюди і не виникало проблем. Мені дуже складно вчити математику німецькою мовою, але вирішую приклади я швидше за німецьких однокласників. Вчителька дала мені кілька прикладів, я вирішив і використав стовпчик. Вчителька сказала, що метод неправильний і я не маю так вирішувати, хоча всі відповіді були правильними. Нас вчили в школі так вирішувати, і ми вирішуємо правильно, але їм важлива не сама відповідь, а в який спосіб я її вирішив. Після цього випадку я більше не хотів ходити до школи і не хочу вчитися німецьким способам вирішення прикладів. Адже я вирішив усе правильно!»
Хлопчик, 10 років, біженець з Харкова у Німеччині.

«У початковій школі був урок – щось на кшталт природознавства. Діти вивчали, які країни є сусідами з Норвегією, – треба було намалювати прапор, назвати країну тощо, ось Данія через море, ось Фінляндія. Українська дівчинка категорично відмовилася малювати російський прапор, підписувати Росію на карті, і взагалі згадка про Росію була для неї травматичною, хоча для норвезьких однокласників це було нормально».
Асистент вчителя, північ Норвегії.

Деякі діти скаржаться на не увагу з боку вчителів:

«Мені сподобалося сидіти на уроках у німецьких класах зі своїми однолітками та по суті однокласниками. Щодня дивився на розклад і чекав, коли знову буду у німецькому класі. Ми з одним із українських друзів сиділи на уроці математики у німецькому класі, учитель дав завдання у вигляді прикладів. Я швидко вирішив і підняв руку – я був першим, але він вдав, що не бачить мене, та не підійшов до мене. Німецькі діти обернулися на мене: їм було цікаво, як швидко я вирішив приклади і чому вчитель не звертає на мене уваги. Але навіть коли закінчився урок, він так до мене не підійшов і не взяв мого листочка з прикладами. Мені було дуже неприємно та сумно, я зрозумів, що ми тут не потрібні та небажані».
Хлопчик 12 років, біженець з Києва в Німеччині (Баварія).

Академічна різниця стала викликом для тих дітей, котрі, як виявилося,повинні перейти з однієї освітньої сходинки на іншу, відповідно до прийнятих у країні еміграції правил. Наприклад, у Польщі близько 7 тис. українських школярів записалися на іспити за 8 клас (тоді як в Україні цей іспит складають у 9 класі). Тестування стосувалося математики, природничих наук та польської мови, причому, всупереч закликам деяких педагогів полегшити умови для українців, критерії та обсяг знань, що перевіряються, були єдиними для всіх (втім, завдання були перекладені українською, було дозволено користуватися словниками, іноді допомагали перекладачі). Очевидно, що після прогнозовано невисоких результатів такого іспиту можливості вступу до ліцею, що дає в подальшому право на вищу освіту, для українських школярів обмежені, і вони можуть претендувати тільки на професійні школи. Отримавши через три роки практичну спеціальність, випускники таких шкіл можуть працювати (зазвичай у сфері послуг) або навчатися далі, щоб отримати хоча б середню спеціальну освіту. Такий вибір доволі драматичний для багатьох дітей, які мали високі бали в українських школах і планували після війни вступати до українських університетів.

Схожі труднощі відчувають і підлітки у Німеччині, де діти без достатнього рівня володіння німецькою мовою не можуть претендувати на ліцей та подальшу вищу освіту. Замість цього їм пропонують професійну освіту, куди також вступити непросто.

«Ми ходили до школи чотири місяці, а потім нам сказали “вибачте”. Наразі з’ясовується, що мені 16 років я не можу навчатися у школах у Німеччині, бо я доросла дитина. Вибір лише один – складати іспити до гімназії, але рівень моєї німецької не відповідає для вступу до гімназії. Мені запропонували йти до ПТУ, але тут великий конкурс і все забито. Я не знаю, що буде далі, моя мама в паніці й нервує, а я розгублений. Для мене це було ударом і шоком, ми тільки звикли один до одного, з’явилися друзі та знайомі і тепер все знову по-новому».
Юнак, 16 років, біженець з Київської області.

«Мені всі стверджують, що я маю піти до ПТУ Німеччини, але я не планувала до ПТУ та хотіла закінчити всі 11 класів. Зараз постає питання: я погано знаю німецьку, щоб вступити до гімназії Німеччини, тому маю пройти інтеграційний клас чи бридж-клас, якщо буде така можливість, бо не всіх туди запрошують. Якщо мене запросять у цей клас, я на один рік спускаюсь вниз, тобто втрачаю рік. Я розумію, що мені потрібен час щоб вивчити мову, але якщо б була така можливість навчатися з німецькими дітьми-однолітками у звичайних, це могло б бути для мене великим стимулом тп поштовхом. А зараз я хочу тільки одного: повернутися в Україну і пити в свою улюблену школу».
Дівчина 16 років, приїхала з Чернігова, Баварія (Німеччина).

Глибше до питання іспитів та подальшої освітньої траєкторії підійшла влада Чехії. Цього року для українських дітей внесли спеціальні зміни до правил прийому у середні та вищі професійні навчальні заклади на 2023/2024 навчальний рік (чинні з 27.10.2022 для дітей з України, які отримали візу тимчасового захисту). Міністерство освіти, молоді та спорту цього навчального року рекомендує сфокусуватися на вивченні чеської мови як ключової передумови успішної адаптації та інтеграції у Чеській Республіці. Зокрема, учнів, які набули статусу тимчасового захисту, будуть звільнені від складання єдиного іспиту з чеської мови, якщо вони подадуть відповідну заяву, а їхні знання будуть перевірені під час усної співбесіди. Єдиний іспит з математики буде допустимо складати українською мовою (теж за заявою). Щодо мови вступного іспиту, то її вибір міністерство надало директору школи: учні з України можуть виконувати завдання або українською мовою, або чеською мовою, маючи на 25% більше часу та можливість використовувати словник.

Втім, із Чехії, як і з інших країн, є повідомлення, що дітей старшого віку беруть до школи класом нижче. Це пов’язано з низьким знанням мови, і з нестачею місць у класах. Найбільший дефіцит місць відчувається у великих містах, зокрема, у Празі та Брно, де діти змушені чекати на черги. Спеціально для таких дітей при навчальних закладах відкривають інтеграційні курси – вивчають чеську мову та базово викладають предмети за віком, проте таке навчання не відповідає навчанню в середній школі.

У Латвії у дітей також виникають проблеми зі складанням іспитів після 9 у 10 клас та випускного іспиту після 12 класу. Тим, хто не склав іспит, пропонується залишитися у тому класі ще на рік. Певні пільги деяким українським дітям надали: математику дозволено здавати українською мовою; можна користуватися словником на іспиті з латиської; на письмові завдання надається додатковий час. Іспити за 9 та 12 клас необов’язкові для тих, хто зареєструвався у латвійських школах після 1 вересня 2022 року, – можна просто отримати табель або свідоцтво про закінчення класу та перевестись до наступного класу. Для вступу до школи ще минулого навчального року вимоги суворіші: залишення на другий рік у разі провалу на одному з трьох іспитів (математика, латиська, іноземна мова) або відмови складати іспити (інтерв‘ю голови відділу контролю Загальної освіти Центру змісту освіти Каспара Шпуле) .

Латвійський уряд прагне вирішити проблему мовної інтеграції: для дітей організовані безкоштовні заняття латвійською мовою після уроків, латвійським вчителям виплачується надбавка до зарплати за кожну українську дитину в класі, щоб мотивувати їх роз’яснювати дитині вивчений матеріал після уроків або готувати додаткові матеріали. Згідно із Законом про підтримку цивільного населення України, українським вчителям надано право працювати педагогами незалежно від вимог до професії у латвійських нормативних актах, якщо вони навчають лише неповнолітніх українців. Проте, незважаючи на всі вжиті заходи, все ж таки більшість опитаних батьків, особливо ті, чиї діти навчаються в середній чи старшій школі, оцінюють ситуацію негативно:

«Є додаткові заняття з латиської; пару тижнів тому з’явилася студентка, яка іноді буває з дітьми-українцями на уроках, щоб перекладати з латиської на російську. Просити не завжди зручно, звичайно, крім того, вчителі знаходяться під контролем на відповідність закону про латиську викладання, так що навіть за бажання допомогти можуть не завжди. Класів українською немає».
Мати школяра, Латвія.

Описані складнощі шкільної інтеграції погіршують шанси українських дітей на продовження освіти у вищій школі. З іншого боку, країни Європи запропонували українській молоді значні можливості в університетській системі. Наприклад, у Чехії при університетах та коледжах запустили спеціальні нульові курси для дітей з України, котрі за віки уже мають вступати у ці навчальні заклади. Першу хвилю студентів-біженців приймали прямо посеред навчального року за результатами портфоліо, оцінок з попереднього навчального закладу та мотиваційного листа. Студенты проходять безкоштовне навчання чеської мови з фокусом на професійну термінологію.

Багато старшокласників старанно навчаються онлайн в українських школах, щоб, не закінчуючи школу та не складаючи іспити в країні еміграції, отримати атестат і з ним вступити до європейських вишів, користуючись пільгами, створеними для них у багатьох країнах. У низці країн цей підхід заохочується – наприклад, в Австрії існує програма забезпечення українських школярів засобами дистанційного навчання. В інших країнах звернення батьків до соціальних працівників із проханням допомогти налагодити онлайн-навчання часто не знаходять розуміння, оскільки пріоритет надається офлайн-навчанню у місцевих школах.

«Одразу після приїзду нас поселили у великому триповерховому будинку, в невеликому гірському селі… Нажаль, немає інтернету, і для нас це погано, оскільки діти не можуть навчатися онлайн в українській школі. Поки що не можемо провести Інтернет. Швейцарська асоціація, яка займається нами, не виявляє зацікавленості у тому, щоб сприяти навчанню дітей в українській школі. У пріоритеті – навчання у швейцарській школі. Нашу школу не ставлять ні в що. Нам часто кажуть, що з їхнього попереднього досвіду 95% біженців з інших країн залишилися у Швейцарії».
Батьки-вихователі дитячого будинку сімейного типу, Швейцарія.

«В українській школі ми не навчаємося, бо вдома немає Інтернету. В школі є, але нам там не дозволяють ним користуватися».
Юнак 18 років, вихованець дитячого будинку сімейного типу, Швейцарія.

В цілому, українські діти відмічають доброзичливе ставлення до них з боку вчителів у школах країни перебування.

«Тут немає такого, наприклад, що ти ненавидиш вчителів. Наприклад, вчитель з математики підійде і персонально пояснить тобі все незрозуміле. Або доручить однокласнику пояснити мені тему. Загалом школа, вчителі – все нормально, краще ніж в Україні. Легко. Подобається, що до всіх учнів ставляться однаково. Вчителі лояльніші до мене. Якщо не розумію – можу перепитати, переробити, мене не лаятимуть».
Хлопець, 16 років, Швейцарія.

«Одна мати казала: «Я хочу, щоб моя донька продовжувала навчатися у Норвегії, навіть якщо мені доведеться повернутися в Україну або переїхати до іншої країни». Це саме через хороше ставлення до дітей, увагу до прав дітей».
Асистент вчителя, північ Норвегії.

З іншого боку, діти та батьки повідомляли про проблему ізоляції та булінгу у школах – як з боку місцевих дітей, так і українських. Нерідко насмішки викликані незнанням українськими дітьми місцевої мови.

«Моя донька ходить до сьомого класу, вона дуже здібна. Але дається їй важко, вона робить помилки, які іншим дітям здаються смішними, і вони сміються з неї. Дійшло до того, що дитина почала відмовлятися ходити до школи. Я попросила втрутитися директорку, вона пішла назустріч, прийшла до класу та розповіла, що всі ми різні. Після цього донька сказала, що глузувань поменшало, вона почувається впевненіше».
Н., українська біженка у Чехії.

Українські підлітки у Швейцарії повідомили про труднощі при налагодженні стосунків з місцевими однолітками.

«З місцевими швейцарськими дітьми ми не дружимо. Вони нас зустрічають та обзиваються. Б’ються. Іноді ми хочемо з ними пограти у футбол, але часто виникає конфлікт. Вони ставляться до нас як до дебілів».
Дівчинка 12 років, вихованка дитячого будинку сімейного типу, Швейцарія.

«З вчителями хороший контакт, а з однокласниками – не дуже. Я хотів потоваришувати з дівчатами з мого класу. Але класна керівниця мене покликала до себе до кабінету та сказала, що вони хотіли б тримати дистанцію. Ну гаразд, я зрозумів. Засмутився. Не подобаються стосунки між дітьми, вони поділяють на «своїх» та «не своїх».
Юнак 16 років, Швейцарія.

«Я ходив до польської школи чотири тижні. Там були польські діти, з якими я хотів потоваришувати. Але вони не хочуть зі мною говорити, я не знаю, чому».
Ромський хлопчик 12 років, живе у Варшаві.

Ромські діти повідомляють про ксенофобні забобони дітей в інших країнах, які заважають дітям дружити та спілкуватися.

«Я кажу: привіт! Він такий: А ти якої національності? (Я ж схожий трохи [на рома]). Я говорю: циган. – Фу, то ви крадете! Я говорю: Я з тобою розмовляти не хочу. І тікаю. “Ви ж крадете, ви смердючі” – прямо так мені і говорили [в Чехії]. У Маріуполі таке теж було, але не часто».
Школяр, ромський біженець з Маріуполя, має досвід еміграції у Польщі, Чехії, Норвегії.

Є повідомлення про булінг серед українських дітей. Вчителі, на думку батьків, недооцінюють серйозність проблеми:

«Моїй доньці дев’ять років. Вона була однією з перших українських дітей у чеській школі. У класі вона познайомилася з дівчинкою, яка емігрувала з України разом із батьками кілька років тому, розмовляє чеською та українською мовою. Потім у класі побільшало українських дітей. Якось дочка повернулася зі школи засмучена і сказала, що хлопці її обзивають. Так тривало тиждень. Дитина почала відмовлятися ходити до школи, щоранку істерика. Виявилося, що хлопці називають її непристойними словами російською мовою. Я поскаржилася асистенці вчителя, почала писати листи вчительці. Вона зібрала всіх батьків зазначених дітей і веліла нам розбиратися самим, оскільки вона мови не розуміє. У результаті батьки хлопчиків сказали, що їхні діти таких слів нібито не знають, а моя донька все вигадує. Масла у вогонь підлила асистентка вчителя, яка саме говорить російською мовою. Психолог визначила те, що відбувається, як сексуальний аб’юз. З цим висновком я звернулася до школи письмово, у школі провели спеціальний урок із психологом, а з моєю дитиною психолог окремо працював психолог. Дівчинці полегшало, але хлопці продовжують її задирати, а вчителька продовжує говорити, що не володіє російською, тому нічого не розуміє».
Біженка з України у Чехії.

Ситуація із забезпеченням доступу українських дітей біженців до закладів дошкільної освіти за кордоном дещо складніша, ніж зі школами. Найчастіше перебування дитини в дитсадку не безкоштовно, також існує проблема з довгим очікуванням зарахування дитини у садок. Однак ці складності навряд чи можуть розглядатися як дискримінаційна практика, оскільки такі проблеми поширені у багатьох європейських країнах.

«Одна з основных проблем – це дитячі садки. Питання влаштування до школи якось вирішується, а ось із дошкільним віком – складно. Навіть грузинські діти стоять у черзі до державних садів, а українським – ще важче. Бракує місць. І матері-одиначки особливо страждають через це.
Спеціалістка центру гуманітарної допомоги, Грузія.

У Литві початком міграційної кризи у березні-квітні 2022 року було ухвалено рішення надати українським дітям пріоритет перед литовськими дітьми у чергах до дитячих садків, протягом перших трьох місяців перебування у дитячих садках для українських дітей безкоштовно незалежно від доходів батьків. Далі з урахуванням обставин та доходу конкретної сім’ї у самоврядуванні можуть ухвалити рішення про надання компенсації на перебування дитини в дитячому садку. Наприклад, компенсація Вільнюського муніципалітету на оплату дитячого садка для однієї дитини становить 100 євро на місяць за повної вартості послуги від 160 до 400 євро на місяць на дитину.

У Латвії ситуація з дитячими садками залежить від муніципалітету, але багатьом жінкам з малолітніми дітьми досі не вдалося записати дитину до дитячого садка.

«Ми з дитиною приїхали, коли їй було рік і три місяці, у садок нас не взяли через малий вік, але виплати якийсь час були. Але загалом виплати маленькі, не прожити мамі з дитиною на них до того, поки не вийдеш на роботу. Тепер я сама працюю в дитячому садку, ставлення до мене хороше, як до своєї, але дитину в садок не дозволили влаштувати. Зараз їй 2.5 року».

«В садочок ми записалися коли малому ще 1 місяця не було. В групу з 2 до 3 років. В такій групі в нашому садочку 20 дітей, ми по списку 24. Питання: коли записувати дитину? Коли вона ще в животі? І це не тільки в нашому садочку, а в багатьох. Є звичайно такі де є місця без проблем, але ж їхати туди через все місто».

Однак величезний плюс у Латвії – це можливість безкоштовно відвідувати державні дитячі садки.

«У державних дитячих садках платне лише харчування. У моєму місті за дворазове харчування потрібно платити самостійно, а за одноразове платить муніципалітет. Це 25-27 євро на місяць. Але для багатодітних сімей або тих, хто має малозабезпечений статус, все безкоштовно».

У Латвії існують приватні дитячі садки із співфінансуванням більшої частини вартості від муніципалітету. У результаті такий варіант коштує 100-150 євро на місяць, окремо оплачується харчування. Крім дитячих садків, муніципалітет може співфінансувати послуги няні.

У випадках, коли дітей не вдається влаштувати у дитячий садок, жінки часто кооперуються, щоб хтось дивився за дітьми, а хтось міг працювати. До догляду залучаються старші діти, котрі навчаються вдома онлайн (інформація від соціальних працівників, що працюють з сім’ями з України).

Суттєвих проблем з доступом до шкільної освіти зазнають ромські біженці з України. За приблизними оцінками ромських активістів, у Польщі до місцевих шкіл ходить близько 20% ромських біженців. У Кракові та Варшаві батьки зіткнулися з відмовою, яку школи пояснювали нестачею місць.

«Я хочу піти до школи, але моїм батькам сказали, що місць більше немає. Я бачив, що їй [представниці адміністрації школи] не сподобалося, що ми прийшли».
Ромський хлопчик 7 років, жив у центрі прийому біженців у Варшаві

Деякі з опитаних ромських батьків повідомили, що вони вважають за краще, щоб діти навчалися онлайн в українській школі, оскільки не знають, як довго вони будуть у Польщі. Однак є великий відсоток дітей у ромських сім’ях, які не мають можливості навчатися навіть онлайн через відсутність коштів та технічних можливостей (ноутбуки, телефони, Інтернет тощо).

У Молдові відмічені такі перешкоди для вступу до школи або дитячого садка ромських дітей, як відсутність документів, що засвідчують особу (у деяких випадках діти не мали документів ніколи); відсутність законних представників, особливо у випадках ранніх шлюбів (наприклад, шлюб не зареєстрований, а хтось із подружжя є неповнолітнім і потребує законного представництва); відсутність мотивації відвідувати школу чи дитячий садок на тлі недостатнього сприяння освітніх закладів.

Діти рома у Литві, які нерегулярно відвідують школу, отримують додаткову підтримку соціальних служб. У Литві існує ефективний протокол підтримки дітей, які мають проблеми з відвідуванням школи, а також система моніторингу відвідування школи у вигляді загальної бази, відкритої не лише для Міністерства освіти та підвідомчих йому організацій (наприклад, загальноосвітніх шкіл), а й для великих недержавних. організацій, які активно залучені до роботи з українськими дітьми (наприклад, литовське відділення Save the Children). Якщо соціальний працівник зазначає, що дитина, зареєстрована в базі, не відвідує школу, вона зв’язується з батьками та намагається з’ясувати причину, чому це відбувається.

Для дітей ромів додаткову підтримку надають спеціалізовані НУО – у Польщі вони забезпечують великий відсоток допомоги ромським біженцям (наприклад, “Towards Dialogue Foundation”, “Stowarzyszenie Patchwork” та інші). У Литві є подібна організація «Padėk pritapti», яка з 2009 року займається інтеграцією ромів, пропонуючи дітям заходи щодо освіти та соціальної інтеграції, а також безпечний дружній простір для щоденного дозвілля. Однак поки що жодна дитина ромів з України не залучена: співробітниця цієї організації повідомила, що всі сім’ї відмовилися відвідувати денний центр, пояснивши це тим, що діти бояться нових місць і людей, тому батьки не хотіли завдавати їм додаткового стресу.

Загалом литва докладає значних зусиль для того, щоб впроваджувати політику ефективної та справедливої інтеграції для дітей, реалізуючи державну Програму з організації доступної освіти та досягнення соціальної справедливості до 2024 року: планується зробити всі загальноосвітні школи в країні відкритими для всіх дітей як з ментальними особливостями, так і для дітей з фізичною інвалідністю. Вже зараз така інтеграція триває, і деякі українські батьки та діти її високо цінують, особливо батьки дітей з інвалідністю.

Мама дитини, що пересувається на візку, дуже високо оцінила інклюзивну освіту, додаткові можливості розвитку, підтримку, індивідуальний підхід. Дитина навчається у російськомовній школі у невеликому населеному пункті, у класі на два роки старша в порівнянні з українською школою, бо українська програма випереджала литовську. У класі 8 учнів, троє – діти з України. Паралельно хлопчик навчається онлайн в українській гімназії.

«Допомога починаючи від директора школи, вчителів та учнів – по можливості всі намагаються допомогти. Школа маленька – всі одне одного знають і дбають про нього. Щиро кажучи, дуже приємно. У мене питань щодо школи взагалі немає: ходить із задоволенням, все подобається. В Україні ми були на домашньому навчанні, а тут все навпаки вмовляли привозити його до школи, щоби він соціалізувався, з дітьми спілкувався. З мов вони вивчають англійську, німецьку, литовську, російську. Влітку від школи дали додаткового викладача, щоб німецьку підтягнути, займалися індивідуально, безкоштовно. На музиці навчили його на піаніно грати різні мелодії»
Мати дитини з інвалідністю, Литва.

У Литві є спеціальні школи, куди діти з високими освітніми потребами зараховуються за бажанням батьків після проходження дитиною медико-соціальної експертизи (експертиза має рекомендаційний характер, і за бажання батьків діти з особливостями розвитку можуть вчитися інклюзивно у звичайних школах, маючи право на відповідну підтримку). Освіта у спеціальних школах організована литовською мовою, але, як і у звичайних загальноосвітніх школах, там є російськомовні та, у деяких випадках, україномовні педагоги. У багатьох спецшколах є п’ятиденний пансіон з організацією дозвілля дітей та з можливістю залишатися на вихідні, тому батьки можуть зосередитися на роботі. Спецшколи – відкриті заклади, ситуацію там наші респонденти описали як домашню. Навчання у спецшколах безкоштовне, включаючи необхідні навчальні матеріали та харчування. В рамках моніторингу було проведено інтерв’ю з соціальним педагогом з такої спецшколи, яка зазначила, що українські діти завдяки послідовній щоденній роботі зі спеціалістами роблять більший прогрес і стають набагато функціональнішими, ніж при домашньому навчанні. Мінус таких шкіл – неможливість продовжити освіту, крім як у спеціальних групах у коледжах для освоєння нескладних професій, та труднощі подальшого працевлаштування.

«У нашій школі одна дівчинка з України. Там [в Україні] вона була на домашньому навчанні, у них там не було поряд нічого такого [спецшкіл]. У неї навіть інвалідність не було встановлено, всі довідки робили вже у Литві, тут проходили комісії. Зараз вона пішла до першого класу, з понеділка до п’ятниці живе в інтернаті. Має хороший прогрес, їй дуже подобається. Вона раніше нічого не бачила, а зараз у школі у неї багато чого відбувається цікавого: різноманітні змагання, свята. Тут вона побачила і музеї, всілякі місця ми відвідуємо цікаві, для неї це прямо “вау”. І там, де вона живе, у гуртожитку, також до неї ставляться чудово. Я дивлюся, у них там і ігри вона приносить сама, і видно, що їй подобається, там хороша підтримка».
Співробітниця спеціальної школи, Литва.

У Швейцарії дітям з особливими освітніми потребами забезпечують інклюзивне навчання у загальноосвітній школі, за необхідності призначають тьютора, котрий опікає школяра.

«Коли тільки дитина пішла до школи, запросили жінку, яка допомагає синові з німецькою мовою. Коли всі діти займалися німецькою, вона дитині окремо все пояснювала. І зараз син має тьютора, який його супроводжує, допомагає на загальних уроках німецької мови. Я лише недавно припинила з ним ходити до школи. Раніше весь час сиділа поруч та допомагала виконувати письмові завдання. Нині син уже сидить у класі сам. Він спокійно рухається, ходить класом, розмовляє трохи зі сторонніми, показує емоції».
Мати 7-річної дитини з інвалідністю, особливими освітніми потребами, Швейцарія.

У країнах Європи для українських дітей створені різноманітні можливості для відпочинку, дозвілля та розвиваючих практик, у яких задіяні державні служби та громадські ініціативи. Нижче наведемо деякі приклади.

З березня та до кінця літа 2022 року у столиці Литви Вільнюсі, куди прибувала більшість українських біженців, в одному просторі було об’єднано найбільші недержавні організації. У цьому єдиному Центрі гуманітарної допомоги було організовано дозвілля для дітей різного віку, з різними запитами та інтересами. З ними займалися волонтери, працювали різні гуртки, проводилися творчі заняття (малювання, ліплення з глини тощо). Психологи проводили різні арт-терапевтичні заходи, спрямовані на моральну підтримку дітей та покращення їхнього психологічного стану. Доступні були регулярні безкоштовні заняття з арт-терапевтом, музична терапія, спілкування з собаками-терапевтами. Влітку для дітей проводилися заходи на свіжому повітрі, концерти за участю литовських музикантів-волонтерів, екскурсії. Силами організації «Рятуйте дітей» та Литовського Червоного Хреста для дітей були організовані безкоштовні мовні курси з англійської та литовської мов, які діють дотепер і мають великий попит.

Майже в усіх районах Молдови, де концентрація біженців велика, організовані дружні до дітей простори з безкоштовним доступом до дозвіллєвої діяльності. Громадська організація AVE Copii організувала 21 такий простір – наприклад, в Унгені та Бєльцях, виплачує зарплату аніматорам та закуповує матеріали, приладдя, ігри для занять з дітьми. Громадські та міжнародні організації підтримують різноманітні анімаційні заходи.

У Грузії через обмеженість фінансової підтримки боку держави значний внесок в організацію культурного дозвілля українських біженців роблять НУО та волонтери, у тому числі – самі українці.

из-за ограниченности финансового содействия со стороны государства значительный вклад в организацию культурного досуга украинских беженцев вносят НПО и волонтеры, в том числе – сами украинцы.

«Для заняття арт-терапією з дітьми ми створили кілька груп за віком (6-8 років, 8-10, та 10-12 років). Кожне заняття триває дві години за участю психолога, тричі на тиждень. Діти на заняттях малюють, ліплять. Є також уроки музики та танцю. Крім того, створено книжковий клуб та кіноклуб. На жаль, у нас немає книг українською мовою, проте оскільки у нас діти з російськомовних регіонів, то для них російська – все ще основна мова. Хоча є потреба в українських книгах і серед дітей, і серед дорослих. Багато спеціалістів, що задіяні у програмах центру, працюють на волонтерських засадах. У нас, наприклад, був день кулінарії, ми водили дітей на урок випічки аджарського хачапурі. У таких заходах у нас змішані групи українських та грузинських дітей, і інтеграція відбувається чудово. Є спортивні заходи – змагання «Веселий старт», де також є змішані групи. Театри та музеї в Батумі (державні структури) іноді надають дітям безкоштовні квитки. Постійно безкоштовний доступ для українських громадян надає лише одна організація – Об’єднання аджарських музеїв».
Координатор центру допомоги, Батумі, Грузія.

У Чехії українські діти могли користуватися безкоштовними дитячими майданчиками, облаштованими для різноманітних груп дітей, з обладнаними санвузлами (туалет, пеленальна кабінка, умивальник, питна вода), теж безкоштовними. Усю весну для українських сімей з дітьми у великих містах Чехії було відкрито за символічну 1 крону зоопарки, ботанічні сади та оранжереї, деякі музеї та театри. Є повідомлення про те, що сім’ї, що приймають, оплачували заняття у творчих та спортивних гуртках українським дітям. Керівники студій та гуртків масово в особистому порядку запрошували 1-2 дитини приєднатися на безкоштовних умовах.

У липні та серпні 2022 року у Празі та інших великих містах безкоштовно влаштували спеціальні адаптаційні приміські табори для дітей з України з іграми на відкритому повітрі, відвідуванням музеїв, освітніми програмами. У великих містах (Прага, Брно) багато спортивних клубів безкоштовно приймали українських дітей.

У той же час у невеликих містах розваг, особливо для підлітків, не вистачає. що сповільнює інтеграцію.

«Синові 14 років, навчається у чеській школі. Бракує спортивних секцій недалеко від будинку. Є секції в містечку по сусідству, але автобусами далеко і незручний графік. Син рідко встигає, щоб поїхати на секцію і назад».
Українська біженка у Чехії, живе недалеко від Кладно.

У Швейцарії комуни виділяють приміщення для зустрічей, проведення майстер-класів, перегляду фільмів. При груповому розміщенні дітей у дитячих будинках сімейного типу діти мають особистий простір та загальні кімнати для ігор. Багато спортивних занять, походів відбувається на свіжому повітрі.

«Наша сім’я мешкає на першому поверсі триповерхового будинку. У нас велика сім’я – 13 осіб, ми займаємо весь поверх. Крім нас живуть ще 2 сім’ї з дітьми. Є велика ігрова кімната, де ми граємо, дивимось фільми. Там красиво та затишно, малюки люблять там грати. Нам волонтери подарували багато іграшок та ігор. Є велика веранда, вихід на неї через ігрову. Увечері молимося та читаємо Біблію. Я ще у вільний час малюю та дивлюся фільми. Ми влаштовуємо пікніки та походи. Влітку ходили у відкритий басейн у Реєтобелі, для українців він безкоштовний. Їздили до зоопарку та парку. Ще їздили купатися на озеро. Плануємо з батьками зустрічати Новий рік на горі, смажитимемо ковбаски. А з соціальними працівниками ходили у походи».
Дівчина 17 років, вихованка дитячого будинку сімейного типу, дитина з інвалідністю, особливими освітніми потребами, Швейцарія.

«У вільний час спілкуюсь по телефону, переглядаю фільми, граю у комп’ютерні ігри (якщо є інтернет). Вдома є настільні ігри, і якщо тато вільний, ми граємо з ним. Поруч із будинком у нас є спортивний майданчик, і ми там граємо у спортивні ігри – футбол, волейбол із місцевими хлопцями чи з іншими українцями. Ще ми маємо самокат».
Юнак 18 років,вихованець дитячого будинку сімейного типу, Швейцарія.

«Я люблю у вільний час гуляти, їздити на велосипеді. У мене 4 велосипеди. Я їх знайшов на сміттєзвалищі, сам зібрав, відремонтував. Ще граю у комп’ютерні ігри. Також я був у зоопарку, але це мені нецікаво».
Юнак 18 років,вихованець дитячого будинку сімейного типу, приїхав до Швейцарії у березні 2022 року.

«Мої захоплення – малювання, і я пишу книжки. Коли жили в Кіндердорфі (дитячому містечку), я організував читання моєї книги. У нинішній школі вчителі знають моє захоплення, але не підтримують».
Хлопець 16 років, Швейцарія.

Окрім безкоштовних гуртків та занять, що організовані волонтерами, наявні дозвіллєві ресурси за помірну плату, котрі за ціною цілком доступні для українців (принаймні, для частини з них).

«Ми записали дитини у гуртки в школі – один раз на тиждень шахи та один раз теніс. Це доступно за оплатою – 20-25 франків на рік. Є чимало безкоштовних пропозицій – гуртків та активностей для дітей».
Мати 7-річної дитини з інвалідністю, особливими освітніми потребами, Швейцарія.

Існує практика проведення літніх таборів для дітей, організаторами яких виступають громадські та благодійні організації. Програма літнього табору включає ігри на відкритому повітрі, заняття спортом, змагання, походи тощо.

«Влітку від школи був організований літній табір, який працював цілий місяць. Він був для біженців (не лише з України). Ми ходили до походів. Була ігрова кімната, займалася малюванням, рукоділлям. Ми часто їздимо в парк до сусіднього містечка».
Мати 7-річної дитини з інвалідністю, особливими освітніми потребами, Швейцарія.

«Влітку цього року я був у міжнародному дитячому таборі. Туди брали дітей віком від 16 років із знанням англійської мови. Там було багато дітей такого віку як я – хлопчики та дівчатка з різних країн. Я там був місяць, було цікаво».
Хлопець 16 років, Швейцарія.

«Влітку для нас Асоціація організовувала літній табір. Я працював, але в ті дні, коли не ходив працювати, ходив з іншими дітьми в походи, грав у футбол. Якось ми командою українців брали участь у футбольному турнірі. Ми не виграли, але було цікаво». Юнак 18 років, вихованець дитячого будинку сімейного типу, Швейцарія.

Навіть у невеликих швейцарських містах створені умови для культурного життя, яке доступне і для українських біженців. Різноманітні місцеві події у сфері культури надають українцям відчуття приналежності до життя місцевої громади, сприяють їхній інтеграції до швейцарської спільноти.

«У місті є бібліотеки, де є українські книги – у місті та церкві. Тут відбувається багато фестивалів, на які ми з мамою ходимо».
Хлопець, 16 років, Швейцарія.

Деякі дитячі будинки сімейного типу з України у Швейцарії були розміщені у гірських селах, звідки досить складно їхати до інших міст. Організація, яка займається біженцями, лімітує витрати на транспорт, причому такі поїздки повинні мати цільове призначення (візити до лікаря, співбесіди тощо). Тим не менше, завдяки спонсорам діти мають можливість їздити до інших міст на екскурсії, в зоопарк, музеї тощо.

«Ми з татом їздили до Санкт Галлену, Цюріха, Люцерна, Госао, ходили до зоопарку в Цюріху та Госао, ходили до музею, гуляли містом, сиділи в кафе. Але це здебільшого влітку. Зараз – школа та робота». Юнак 18 років, вихованець дитячого будинку сімейного типу, Швейцарія.

«Ми з батьками часто їздимо на богослужіння у Вінтертур. Були в Австрії, купували одяг та подарунки на Різдво та Новий Рік. А влітку їздили на фестиваль. Там були служіння, частування, співи. Їздили до різних міст, було цікаво».
Дівчина 17 років, вихованка дитячого будинку сімейного типу, дитина з інвалідністю, особливими освітніми потребами, Швейцарія.

У країнах Європи українські біженці були забезпечені медичною допомогою у межах національної ситсеми охорони здоров’я або особливих заходів реагування на міграційну кризу. Нами були зібрані дані не за всіма країнами, вони ситуативно відображають сприйняття українськими біженцями особливостей організації там медичної допомоги.

У Литві медичні послуги та препарати надаються громадянам безкоштовно у рамках програми обов’язкового медичного страхування. На даний час медична допомога для дітей-біженців з України доступна в повному обсязі, на тих же умовах, що й для дітей громадян Литви (кожна дитина до 18 років застрахована державою). Це означає, що навіть у ситуації, коли жоден з батьків не працевлаштований та не може сплачувати обов’язковий страховий внесок за дитину, будь-яка медична допомога, у тому числі високотехнологічна, допомога лікарів-фахівців, включаючи стоматологію, та медикаменти, виписані лікарем, будуть надані безкоштовно. Державна медична страховка надається вагітним жінкам – громадянкам України та покриває всі витрати, пов’язані з медичним обслуговуванням під час вагітності, пологів та післяпологового періоду. Великою перевагою є відсутність мовного бар’єру при зверненні за медичною допомогою: у кожній лікарні є велика кількість російськомовних співробітників, диспетчери швидкої допомоги говорять російською мовою.

Відповіді респондентів відображають їхній не завжди позитивний особистий досвід, є скарги на тривале очікування на прийом лікарів-фахівців вузького профілю, але це загальна проблема в Литві, Латвії та інших країнах. У разі необхідності термінового прийому завжди можна звернутися до відділення невідкладної допомоги, де дитині буде надано всі необхідні медичні послуги швидко та безкоштовно. Також у багатьох приватних клініках чи кабінетах відкрито безкоштовний прийом для дітей-біженців з України, що може бути альтернативним рішенням. Наприклад, багато стоматологічних клінік оголошували про свою готовність прийняти пацієнтів з України безкоштовно, враховуючи складність їхнього становища у новій країні.

Латвія також відчуває брак лікарів-спеціалістів, хоча низка лікарів приймає без направлення (онколог та хіміотерапевт для онкопацієнтів, інфекціоніст для дітей та підлітків з ВІЛ-інфекцією, дитячий психіатр для дітей з психіатричними розладами, а також ендокринолог для пацієнтів із цукровим діабетом). Усі респонденти, проінтерв’юовані в рамках моніторингу (фахівці служб супроводу, волонтери, мами), підкреслили, що навіть до фахівця первинної ланки дитину неможливо записати менше, ніж за місяць, а з лікарями вузької спеціалізації справи у державних клініках справи ще гірші і навіть у приватних клініках черги досить великі.

«Що з мінусів для мене, так це медицина та лікарі! Поки дочекаєшся черги до лікаря, або одужаєш сам по собі, або помреш. Щоб потрапити до гастроентеролога у дитячій поліклініці, треба чекати близько місяця, а то й більше! Платно теж черга близько двох тижнів, і ціна дуже велика, як на мене. В Україні краще набагато в цьому плані, сьогодні тобі погано – завтра тебе вже полікують».
Інтерв’ю з батьками дітей-біженців, Латвія.

«Ми звернулися до сімейного лікаря. Кажу, що дитина пожовтіла. А мені відповідають, що тільки на кінець червня є запис, даруйте! Ця ситуація актуальна і зараз. Я не показала дитину досі лікареві!
Інтерв’ю з батьками дітей-біженців, Латвія.

«Ми спочатку в селі жили, там сімейний лікар приймала безкоштовно всіх українців, а у Ризі тільки платно ».
Інтерв’ю з батьками дітей-біженців, Латвія.

«Система дивна. Перший засіб – не обляд, не аналізи, а питання, наскільки сильно болить. Якщо сильно – колють парацетамол. Не сильно – потерпить. Це ми з підозрою на апендицит приїхали. І ще тут найсильніша пристрасть до рентгену. Багато лікарів призначають рентген! В Україні із цим суворіше, лише за потребою, якщо без цього не можна. А якщо за аналізами видно, що апендициту немає, навіщо дитину вкотре опромінили?»
Інтерв’ю з батьками дітей-біженців, Латвія.

Деякі респондентки давали більш нейтральную оцінку доступності медичної допомоги у Латвії. Вони відмічали, що система дійсно відмінна від української, але в ситуаціях, коли допомога дитині потрібна екстрено, вони отримали її та залишилися задоволені якістю.

«Взагалі, до лікаря потрапити можна швидко, якщо по швидкій допомозі. Ми викликали одного разу: нас привезли до районної лікарні, лікар оглянула, добу пролежала, все безкоштовно було».
Інтерв’ю з батьками дітей-біженців, Латвія.

«Медична допомога, як у всіх жителів Латвії. З місцевою медичною системою ми освоїлися, її особливості намагаємось враховувати. Не все подобається, особливо коли дитині знадобилася швидка допомога. Але щодо допомоги як біженцям, здебільшого лікарі дуже доброзичливі та чуйні».
Iнтерв’ю з батьками дітей-біженців, Латвія.

Багато лікарів у Латвії здійснюють прийом і російською мовою, у країні працює понад сто лікарів з України. У ситуаціях, коли потрібне дороге чи складне лікування, наприклад, якщо дитина хворіє на рак чи інше тяжке захворювання, українські сім’ї мають можливість звернутися до Фонду дитячої лікарні – організації, яка допомагає у Латвії дітям зі складними діагнозами, лікування яких не компенсується державою.

У Польщі, згідно з Законом про допомогу громадянам України у зв’язку зі збройним конфліктом на території країни, медичне обслуговування українських біженців є безкоштовним за рахунок Національного фонду здоров’я для тих, хто приїхав з України після 24 лютого 2022 року. Необхідно мати у проїзному документі печатку Прикордонної служби Республіки Польща, яка підтверджує законність перебування у Польщі, або індивідуальний ідентифікаційний номер (статус PESEL).

Моніторинг у Польщі свідчить, що, як правило, ромські біженці гостро потребують медичної допомоги, особливо діти. Їхня евакуація відбувалася в жорстоких умовах, деякі ромські біженці прибули виснаженими із загостренням хронічних захворювань. Через значні стреси багато ромів-біженців потребують психологічної допомоги, але їхня недовіра до влади, мовні та культурні бар’єри ускладнюють її отримання. У подоланні цих бар’єрів ключову роль у Польщі відіграють ромські волонтери.

У Чехії державне медичне страхування для усіх зареєстрованих біженців із статусом тимчасового захисту. Діти повинні ставати на облік у педіатрів чи сімейних лікарів, проте є проблема їхньої нестачі у великих містах. Є ініціативи лікарів, які надають безкоштовно медичну допомогу українцям (наприклад, багатомовний веб-сайт пошуку лікарів у сфері, регіоні та володінні мовами; стоматологічна допомога, у тому числі дорога ортодонтична). Міністерство охорони здоров’я запустило телефонну лінію для отримання безкоштовної медичної допомоги українською мовою, зокрема психологічної допомоги.

«У червні 2022 року в спекотний день моя донька, дитина 8-ми років знепритомніла на публічному заході. Одразу підійшли організатори та запропонували викликати швидку. Я спочатку відмовилася, але дитина мала слабкість, вона була вся бліда. Швидка приїхала за лічені хвилини, дуже доброзичливі двоє медиків посадили доньку на крісло-каталку та відвезли до швидкої машини. Тут їй зробили базові аналізи, зокрема, перевірили рівень цукру в крові, тиск, серцебиття, інші показники та доправили до лікарні. У лікарні одразу прийняли, зробили детальніші обстеження та залишили на ніч. Дитина знаходилася у двомісній палаті. Їй запропонували харчування, проте вона відмовилася від хліба з паштетом, я привозила їжу, яку готувала вдома. Персонал був дуже доброзичливий, дитина була на моніторингових апаратах, їй зробили комплексне обстеження та відпустили додому, направивши до лікаря загальної практики. Лікар намагалася говорити зі мною англійською, я відчувала доброзичливе ставлення».
Мати 8-річної дівчинки, біженці у Чехії.

У Швейцарії щойно особа, яка потребує захисту, подає заяву на отримання тимчасового захисту (статус S), вирішується питання з розміщенням у певному кантоні. Відповідний кантон реєструє біженця для обов’язкового медичного страхування. Витрати на страхові внески субсидуються кантонам Конфедерацією шляхом сплати єдиної фіксованої ставки. Українці, які звернулися за захистом та мають медичну страховку, мають право на базову медичну допомогу. Відповідальний орган у кантоні дає роз’яснення біженцям, до кого слід звернутися у разі хвороби, нещасного випадку, психічних проблем чи вагітності. Медична страховка непрацевлаштованих включає страхування від нещасних випадків. Медикаменти, прописані лікарем та за наявності рецепту, покриваються, як правило, страховкою та можуть бути придбані в аптеці. Щодо дітей біженців, то після реєстрації всі вони проходять медичне обстеження та постановку на облік до педіатра. На підставі української довідки про щеплення складається плановий графік наступних щеплень. Страховка покриває щеплення та візити до дитячого дантиста. Для дорослих це обговорюється в індивідуальному порядку у соціальній службі.

«Усі без виключення діти отримують медичну допомогу при необхідності. Складніше із термінами її отримання українці не звикли чекати». Перекладач для українських біженців».
Перекладачка для українських біженців.

«Коли ми щойно приїхали (у нас тоді ще не було статусу S та медичного страхування), дитина захворіла, піднялася температура. Ми мали список з адресами, де ми можемо отримати допомогу. Цей список нам дали після приїзду представники “Червоного Хреста”. На адресу ми приїхали до лікарні швидкої допомоги. Хоча це було в неділю, нас одразу прийняв лікар, оглянув дитину, дав ліки – все було безплатно. Пізніше (також до набуття статусу) ми уклали договір з педіатром і зараз користуємось його послугами. Нині вже є страховка. Вона не покриває лише лікування зубів. Але нещодавно у школі було організовано для всіх дітей огляд зубного лікаря. Мене просили надати дозвіл на огляд та лікування. Я погодилася, до того ж, там діяв спеціальний шкільний тариф. Рахунок за послуги ще не отримала».
Мати 7-річної дитини з інвалідністю, особливими освітніми потребами, Швейцарія.

«Коли захворів мій брат,його водили до лікаря та давали ліки. А мені дали направлення до басейну. Мені треба плавати – це мені потрібно для спини, я в Україні цим займалася весь час. Я тут уже трохи плавала, а зараз уже кілька місяців чекаємо, коли дадуть ще один напрямок».
Дівчина 17 років, вихованка дитячого будинку сімейного типу, дитина з інвалідністю, особливими освітніми потребами, Швейцарія.

«На території дитячого містечка є медпункт, там чергує медик. Коли захворів брат, тітка ходила до медпункту та приймала ліки. Це було безкоштовно. І для нашого собаки організували безкоштовне відвідування ветеринара та щеплення».
Дівчинка 15 років, Швейцарія.

«Я лікував зуби тричі. Добре, що є хто за це платить».
Хлопець 16 років, Швейцарія.

Діти-біженці з України у Республіці Молдова мають доступ до медичних послуг, що входять до Єдиної програми обов’язкового медичного страхування. Витрати покривають ЮНІСЕФ через Національну медичну страхову компанію на підставі договору. До гарантованих послуг входять профілактичні огляди (включаючи спостереження за розвитком дитини), вакцинацію, надання первинної, спеціалізованої амбулаторної та стаціонарної медичної допомоги. Загалом для дітей-біженців є 40 тис. страхових полісів.

У перші місяці війни Грузія сплачувала надання медичних послуг українським біженцям, кутрі були офіційно зареєстровані: повністю покривалася необхідна перша допомога, акушерство, діаліз, забезпечення інсуліном тощо. Однак у серпні 2022 року державна програма допомоги завершилася і медичні послуги стали платними, будучи нерезидентами, українці мають сплачувати додатково 35% вартості послуг. Особливо негативною обставиною є те, що відсутня окрема програма медичної допомоги дітям, і зокрема допомоги дітям з особливими потребами.

«На початку війни були безкоштовні медичні послуги для українських біженців – надання першої допомоги, обстеження, аналізи тощо. Починаючи з серпня 2022 року, всі держпрограми закінчилися, послуги стали платними. Причому як громадяни іншої країни українці платять на 35% дорожче. Навіть у разі нагальної потреби вони змушені платити».
Лікар, волонтер, Грузія.

Значний внесок у забезпечення біженців медичною допомогою на першому етапі вніс приватний бізнес. Компанія Ardi та Tbilisi Insurance надавала громадянам України медичне страхування. Безкоштовно надавали у столиці та регіонах свої послуги понад 20 приватних клінік, у тому числі Aversi Clinic, Evex, Inova, American Hospital, включаючи обстеження, лабораторні послуги, акушерство, стоматологію та психологічну допомогу. В даний час більшість програм допомоги закінчилися, не всі біженці, особливо останні потоки, відповідають критеріям доступу до послуг.

«Коли ми приїхали, наша сім’я потрапила до програми державної допомоги, оскільки була офіційними списками. Також була програма допомоги у Американській клініці. Я обстежила дітей та сама пройшла огляд. Наразі є ще програма допомоги з ліками, її офіс розташований на вулиці Бетлемі 23. Вони надають безкоштовно ліки за потребою. Якщо зважити на те, що ми приїхали сюди взагалі без грошей, то нам тут дуже добре».
Мати двох дітей з України, Грузія.

«В теперішній час почали працювати декілька страхових полісів для біженців, страхування майже повністю покриває всі потреби у лікуванні. Ми не знаємо, хто саме за цим стоїть, але точно не держава, це приватна компанія. Проблема з наданням медичної допомоги дітям залишається дуже актуальною, не всі можуть собі дозволити страховку. Єдине, що для дітей безкоштовно – це обов’язкове щеплення в державних клініках».
Лікар, волонтер, Грузія.

Сболгодні чимало НУО та лікарів-волонтерів докладають великих зусиль, щоб допомогти українським біженцям та їхнім дітям. Проте ресурси, на які вони можуть розраховувати, дуже обмежені. Особливо гостро постає питання надання вторинної медичної допомоги та забезпечення ліками.

«Серед знайомих біженців є інваліди та люди з тяжкими захворюваннями, з онкологією, є люди після поранення. Нам гостро потрібна медична допомога, майже всім потрібні послуги стоматологів, оскільки більшість наших жителів не підпадають під програму державної допомоги… Партія «Дроа» допомагає нам медикаментами або, якщо потрібен рентген».
Біженець із Мелітополя Запорізької області, Грузія.

«Намагаємося допомогти через громадські організації та волонтерів, але, звісно, на всіх не вистачає. Я як волонтер здебільшого працюю з дорослими, надаю їм безкоштовну медичну консультацію та по можливості направляю до фахівців. Щодня я обслуговую до 40 пацієнтів. На жаль, для отримання профільного лікування їм потрібні клініки і там ми не можемо допомогти. Іноді я прошу своїх знайомих лікарів, які безкоштовно виписують їм призначення, проводять консультацію, але це окремі випадки. І це не впливає на ціну ліків, їх все одно доводиться купувати».
Лікар, волонтер, Грузія.

Війна стала джерелом надзвичайних стресів і страждань, які переживають мільйони дітей та дорослих. Багато з опитаних дітей. Багато з опитаних дітей визнавали психологічні проблеми, але не завжди хотіли звертатися за допомогою або не знали, як це зробити.

«Мені часто буває складно заснути. І страшно. І моїм сестрам також. Тітка спить разом із ними і тримає їх за руки. Я не чула, щоб вони ходили до психолога. Поки що не говорили [про свої проблеми] нікому».
Дівчинка, 15 років, Швейцарія.

«Я думаю, що мені не потрібно звертатися до психологів. Якщо щось потрібно буде – звернусь по допомогу до батьків. І ще тут є знайомі психологи. Я можу отримати підтримку. У мене одне бажання – повернутися до України».
Юнак 18 років, вихованець дитячого будинку сімейного типу, Швейцарія.

«До психолога я не звертався. В Україні в мене була сильна тривога. Я боявся вийти надвір через бездомних собак. Або коли комендантська година – це шок. Тепер тривога сама собою. Я відчуваю, що мені потрібна підтримка. У мене тривога, що я тут чужинець. У школі навіть ні з ким не вітаюся, не розумію, що оточуючі говорять (через мовний бар’єр). У Кіндердорфі (там, де жили раніше) була хороша підтримка – начебто вони (волонтери-вожаті) знали, що таке війна. Підходили, питали, як справи, що треба. Забезпечували спокій для українців. Коли ми переїхали до Хайдена, я отримував підтримку від сусідів, класного керівника, вчителя німецької мови, волонтерів. Я їм довіряю. Є багато вчителів, людей, яким я довіряю».
Хлопець 16 років, Швейцарія.

У країнах Європи створені можливості для отримання психологічної допомоги рідною мовою з перекладачем – або в рамках державних систем, або за допомогою громадських чи волонтерських ініціатив.

«Психологічну допомогу можна запросити у соціального співробітника, який спрямовує до українсько-російськомовного психолога. Зараз у кантоні Валі пряма ціла асоціація є».
Перекладач для українців, Швейцарія.

«Тут, де я живу, немає російськомовних чи україномовних психологів. Я сама знайшла волонтерську мережу, і мені надали російськомовного психолога безкоштовно. Зараз із дитиною займаються один раз на тиждень».
Мати 7-річної дитини з інвалідністю, особливими освітніми потребами, Швейцарія.

У складних випадках , коли дитина потребує послуг кваліфікованого психіатра, зокрема призначення певних ліків, проблемою можуть стати відсутність докладної історії хвороби дитини, мовний бар’єр та інші обставини.

«Коли тільки приїхали, то дитина була у стресі: не спала, не їла, гостро реагувала на звуки. Звернувшись до свого педіатра, вона написала запит до дитячої психіатричної служби. Організували прийом та консультацію у лікаря-психіатра, організували перекладача. Щоправда, призначення лікаря не допомогли, ліки були слабкими заспокійливими. Важко спілкуватися через перекладача, я бачила, що він не так перекладає. Лікар ставився до нас добре, але я відчувала недовіру з його боку: ми були без документів, медичних витягів з України, тільки хочемо сильнодіючі ліки. Можуть виникнути підозри, що ми прикриваємося дитиною».
Мати 7-річної дитини з інвалідністю, особливими освітніми потребами, Швейцарія.

У Литві опитані в рамках моніторингу здебільшого високо оцінюють доступність психологічної допомоги, зазначаючи, що діти отримують багато підтримки та розуміння з боку педагогів у школі. Часто відмічається сприятливий психологічний клімат у закладах, де діти навчаються чи проводять вільний час, він характеризується як теплий та дружній. Фахівці, які працюють безпосередньо з українськими дітьми, зазначають, що діти знають про можливість звернутися до психолога та часто користуються такою можливістю. Рівень стигматизації психологічної допомоги, за оцінками фахівців, сильно знизився, зокрема через широкодоступну дітям та підліткам інформацію про те, навіщо потрібна така допомога, що звертатися за нею не соромно. Соціальний працівник організації Save the Children, яка займається напрямком роботи з українськими дітьми, повідомила: для кращого інформування дітей про можливість отримувати психологічну підтримку, у денних дроп-ін центрах, гуртках, які відвідують діти, у школах, у поліклініках розвішано тематичні плакати з контактної інформації . Дітям роздають брошури з телефонами лінії підтримки для дітей та підлітків, де вказані організації, до яких можна звернутись. Контакти психологів, які працюють безкоштовно легко знайти в Інтернеті. Величезним плюсом є те, що багато психотерапевтів у Литві говорять російською мовою, що розширює можливості отримання психологічної допомоги завдяки відсутності мовного бар’єру.

У Польщі команда Міжнародного медичного корпусу реалізує проекти у галузі охорони здоров’я, психічного здоров’я, психосоціальної підтримки та гендерно зумовленого насильства. Активісти планують розширити діяльність, щоб охопити маргіналізовані групи, зокрема ромських біженців. В умовах спотвореного уявлення про психіатричну допомогу та нерозповсюджену практику звернення за психологічною допомогою, роми, у тому числі діти, намагаються будь-що уникати цієї теми. Особливо це стосується ромських жінок, від яких члени сім’ї очікують емоційного комфорту та приховування власних травм, як диктують це укорінені традиційні гендерні ролі.

Результати інтерв’ю з ромами, які були вимушені виїхати з України до Польщі, свідчать, що їхні представники досить часто мають проблеми з психічним здоров’ям, відчувають тривогу чи занепокоєння щодо свого майбутнього. Половина опитаних ромських дітей повідомили, що переживають більше тривоги після виїзду з України. У той же час висловлювалися сподівання, що їхня ситуація покращиться, якщо вони матимуть друзів зі своєї громади або приймаючої громади, а також мати можливість займатися спортом чи хобі з друзями. Діти ромських біженців, які відвідували школу, рідше почувалися самотніми, проте охоплення шкільною освітою цих дітей залишається низьким. Однак мовний бар’єр часто перешкоджає комунікації з польськими ровесниками та налагодженню соціальних зв’язків, дружніх стосунків. Деякі також стикалися з упередженим ставленням з боку однокласників.

«Мені тут трохи страшно. Більшість дітей мого віку не розуміють ні української, ані російської мови, тому я не можу з ними по-справжньому спілкуватися».
Ромська дівчинка, 10 років.

Наш моніторинг показав, що у Чехії психологічну допомогу українським дітям надають скоріше неурядові організації, наприклад, Dumka у Празі, проте відчутна нестача саме дитячих психологів пропонують незручний час прийому, коли дитина перебуває у навчальному закладі. У школах працюють психологи, але частіше психологічна підтримка українських дітей лягає на плечі вчителів та асистентів педагогів, які в міру свого розуміння та любові до дітей намагаються вирішувати конфлікти. У дуже гострих ситуаціях залучають шкільних психологів, які, як правило, розмовляють лише чеською мовою.

У Молдові є проблема з наданням психологічної допомоги українським біженцям. Державні установи, які займаються захистом прав дитини, відчувають дефіцит кваліфікованих психологів. Психологічна допомога надається у досить складних випадках чи послуги платні.

У великих містах Грузії (Тбілісі, Батумі) є багато громадських організацій, що пропонують психологічну допомогу біженцям, зокрема через українських психологів, волонтерів. З прибуттям українських біженців до Грузії при Міністерстві науки та освіти було створено Центри психосоціальних послуг, які пропонують послуги психосоціального консультування дітям шкільного віку з України. Центри психосоціальних послуг розташовані в десяти місцях по всій Грузії (у Тбілісі – два центри, Телаві, Руставі, Горі, Кутаїсі, Батумі, Ахалціхе, Поті, Зугдіді). Центри психосоціальної служби забезпечують цілодобову роботу «гарячої лінії», мета якої – надання своєчасної та невідкладної психологічної консультації та допомоги нужденним. Крім того, центри пропонують короткострокове навчання для тих, хто залучений до волонтерського процесу (незалежно від професії та освіти). Тренінг включає удосконалення навичок спілкування з людьми у кризовій ситуації, визначення їх потреб та цілеспрямовану організацію процесу допомоги (повідомлення Міністерства освіти і науки Грузії, 17.03.2022).

Інтерв’ю з українськими біженцями підтверджують наявність широкої потреби у психологічній допомозі.

«Нам потрібні психологи. Багато дорослих живуть у постійному розпачі і, згадуючи, що вони втратили, не можуть змусити себе повернутися до нормального життя. З ними дуже важко спілкуватися. Тут є діти з відсталим розвитком, трирічний М., наприклад. Він досі не розмовляє і ходить під себе. Я не знаю, це внаслідок війни чи раніше було так. Коли я питаю його маму, вона плаче та не відповідає. До них приїжджали психологи, але це скоріше для мам, а не для дітей».
Біженець із Мелітополя Запорізької області, живе у шелтері, Грузія.

Забезпечення українських громадян житлом за кордоном мало свої відмінності залежно від країни перебування. Як правило, для екстреного розміщення були організовані центри тимчасового перебування, звідки потім біженці переселялися до гуртожитків або окремого житла – соціального, в тому числі навіть спеціально збудованого (наприклад, SOS-містечко в Генті, Бельгія), орендованого або у родинах співчуваючих жителів, які отримували компенсацію. Ось деякі приклади.

У Польщі, що прийняла найбільшу кількість біженців з України як транзитом, так і постійно, новоприбулим українцям надавалося безкоштовне тимчасове проживання у спеціально обладнаних шелтерах та гуртожитках: екстрене чи транзитне перебування – до 6 ночей; короткострокове перебування – на 8-29 ночей; тривале перебування (тільки у виняткових ситуаціях після погодження з власником житла) – від 30 до 90 днів. Багато хто зміг знайти тимчасове житло, скориставшись державною програмою «40+». Надаючи житло та харчування зареєстрованим українським біженцям, мешканці Польщі (не тільки поляки, а й, наприклад, українці, які давно переїхали сюди) отримують певну компенсацію: 40 злотих на добу за особу протягом 120 днів з моменту першого в’їзду біженця на територію Польщі.

Право на компенсацію за житло при перевищенні терміну 120 діб мають лише певні категорії біженців: особи з інвалідністю, пенсіонери та інваліди, які потребують допомоги сторонньої особи, вагітні жінки, особи, які виховують дітей до 12 місяців або трьох і більше дітей. З 1 березня 2023 р. у Польщі змінилися деякі правила надання житла біженцям. Перші 120 днів біженці, як і раніше, зможуть перебувати там безкоштовно, але потім більшості з них доведеться оплачувати 50% вартості проживання (але не більше 40 злотих на добу). З травня за перебування у цих установах понад 180 днів потрібно буде сплачувати до 75% вартості (не більше 60 злотих на добу).

У цій доповіді вже наводилися приклади того, як ромські біженці стикалися з дискримінацією, намагаючись отримати доступ до притулків (у Польщі, Угорщині, Молдові), мали випадки сегрегації ромів у пунктах прийому біженців, де вони були змушені довше за інших залишатися, оскільки через бідність не мають змоги орендувати житло. Зазначимо, що у гуртожитках умови набагато кращі, ніж у переповнених приймальних пунктах; у ромських сімей були окремі кімнати та забезпечення харчуванням.

З початку повномасштабної війни до Молдови в’їхали понад 660 тисяч українських громадян; на початок січня 2023 року в країні знаходяться приблизно 80 тисяч біженців. Починаючи з перших тижнів війни в Республіці Молдова було відкрито мережу безкоштовних центрів розміщення біженців, їхня загальна місткість становила до 15 тис. осіб. Значну частину біженців приймали на проживання місцеві сім’ї, яким держава компенсувала витрати на утримання та харчування біженців. Велику підтримку також надали міжнародні організації. Серед українців було багато і тих, хто самостійно знаходив та орендував житло.

У Литві, після обов’язкової реєстрації, біженці потрапляли до центрів тимчасового (до 72 годин) розміщення; кімнати на кілька осіб, спільна ванна кімната, спільна кухня. Сім’ї розміщували разом. Продукти і все необхідне видається на місці, там само за необхідності надається екстрена медична та психологічна допомога, чергують медики. Згодом прибулим пропонуються варіанти подальшого розміщення – у соціальних квартирах або в сім’ї, що приймає. Оскільки міграційний потік з часом суттєво скоротився, на даний момент працює лише один центр тимчасового розміщення в Литві в м. Алітусі, і навіть він нерідко порожній, оскільки люди або прибувають повторно, вже маючи родинні та дружні зв’язки в країні, або вирішують одразу орендувати житло самостійно.

Для громадян Литви, які бажають прийняти сім’ї з України, передбачено державну компенсацію (150 євро на місяць за людину +50 євро за кожного наступного). Програму продовжено до 4 березня 2024 року; нині понад 10 тис. біженців із України проживають у литовських сім’ях за такою програмою. Соціальне житло пропонується всім, надається безкоштовно на 3 місяці. Надалі в договір може бути продовжено, проте зазвичай на даний момент часто люди вже працевлаштовані та знаходять альтернативні рішення. У Вільнюсі, де проживає більшість біженців з України, соціальне житло насамперед надається сім’ям, які мають дитину-інваліда. У такому разі сім’я звільняється від орендної плати та комунальних платежів весь термін дії договору аренды. Сім’ям з дітьми без особливостей здоров’я також надається пріоритет у черзі.

Перешкодою для поселення у соціальне житло може стати те, що воно розташоване у віддалених регіонах Литви. Іноді це може призвести до труднощів, оскільки в деяких районах може бути важко знайти роботу, школа може бути далеко тощо.

У Латвії екстреним розміщенням українських біженців займалася Пожежно-рятувальна служба, яка пропонувала поселення у готелях та на туристичних базах, у соціальних квартирах та будинках чи приватних, безкоштовно наданих мешканцями Латвії. Існувала можливість заздалегідь ще до прибуття до країни оформити заявку на пошук квартири на спеціальній платформі для пошуку житла. У період пікових показників міграції, що припав на весну 2022 року, пошук житла був ускладнений, з іншого боку, пропозицій про кризове розміщення існувало в десятки разів більше, ніж у пізніший період. Важливо відзначити, що недержавні ініціативи, які займаються розміщенням біженців, відповідально підходили до питання безпеки українських сімей, надаючи консультації та інформаційні матеріали про те, як розпізнати й запобігти ризикам торгівлі людьми та зробити процес оренди житла безпечнішим. Подібна інформація, наприклад, розміщена на сайті з пошуку житла, де мешканці Латвії розміщували пропозиції для українців. Для тих, хто прибув до Риги, працював міський довідковий телефон, куди можна було звернутися за консультацією з усіх питань російською або англійською мовою.

Для людей, що приймають у себе українських біженців, передбачена компенсація у розмірі 100 євро/міс. за одного поселеного та 50 євро/міс. за кожного наступного, у сумі трохи більше 300 євро/міс. Ціни на оренду житла в Латвії відносно низькі, тому для людей, які вирішили розмістити у себе українські сім’ї, така пропозиція може бути цілком вигідною і мотивувати прийняти у себе українську сім’ю – у більшості латвійських муніципалітетів за 300 євро/міс. можна орендувати двокімнатну квартиру. Існує варіант, коли держава укладає договір оренди з фізичною особою, яка надає житло українській родині, сплачуючи до 400 євро/міс. без комунальних платежів.

Станом на зараз більшість українських сімей у Латвії самостійно орендує житло, оскільки державна програма підтримки була розрахована на обмежений термін, за який, як передбачалося, люди зможуть освоїтися та знайти роботу. Якщо сім’я з дитиною має труднощі, можна запросити у самоврядування продовження послуги соціального житла. Однак іноді якість запропонованого житла не відповідає очікуванням сімей:

«Ми прожили в готелі двадцять один день, потім запропонували [муніципалітет] у хостел переїхати за кілька кілометрів від Риги. Я не захотіла жити у хостелі з дитиною. Привезла бабусю та пішла працювати, бабуся з дитиною».
Інтерв’ю з біженкою, Латвія.

У Грузії біженці з України, що потребували притулку, мали змогу звернутися за допомогою за гарячою лінією Міністерства охорони здоров’я Грузії. Біженців розміщували у готелях на десять днів, держава компенсувала витрати на проживання. Проте програма розподілу готелями завершилася 1 серпня 2022 року. На допомогу біженцям прийшли громадські, релігійні та благодійні організації, а також приватний бізнес. Партія «Лело для Грузії» шефствує над 40 сім’ями та за сприяння приватного бізнесу надала цим сім’ям житло. Партія «Дроа» відкрила чотири шелтери – два у Тбілісі, по одному в Батумі та Сігнакі.

«Коли ми приїхали 14 липня, нас спочатку розподілили в готель у Тбілісі і за два тижні сказали, що програма закінчилася і нам треба виселятися. Якийсь час ми винаймали квартиру в Варкетелі за 1000 ларі (350 євро) із зручностями на вулиці. Коли я шукала в Інтернеті дешевший варіант, випадково знайшла шелтер. Нас зараз четверо, нам дали велику кімнату і все нормально поміщаємось».
Сім’я з чотирьох осіб, у тому числі двоє дітей – хлопчик 10 років та дівчинка 8 років, Грузія.

Опитані біженці в Грузії, як правило, відчували труднощі з пошуком та орендою житла, оскільки до Грузії потрапили в основному жителі південно-східних регіонів України, багато з окупованих та прифронтових територій, де вони втратили житло та майно. Через мовний бар’єр можна розраховувати на роботу тільки у сфері сервісу, де не потрібне знання грузинської мови. Оплата праці в Грузії низька – в середньому від 150 до 300 євро, і не покриває елементарних потреб, а тим більше додаткових витрат на оренду житла.

Загалом державна матеріальна допомога у країнах Європи, особливо у найбільш благополучних, доступна, але об’єктивно не може покрити усі потреби українських сімей з дітьми. Працевлаштування відкриває можливість забезпечити сім’ї адекватний рівень життя та комфортні умови проживання, але й воно залежить від умов допомоги (наприклад, доступності дитячих садків). Істотне значення для благополуччя дітей мають інші джерела допомоги – благодійні фонди, міжнародні гуманітарні організації, громадські організації, бізнес.

Практику надання матеріальної допомоги біженцям за кордоном показово розглянути на прикладі Польщі, де допомога від початку війни набула системного характеру. Через велику приплив біженців уряд Польщі вжив негайних заходів, щоб надати переміщеним особам доступ до низки пільг, безкоштовних соціальних та медичних послуг, доступних для громадян Польщі. Вже 12 березня 2022 року президент Республіки Польща підписав Закон про допомогу громадянам України у зв’язку із збройним конфліктом, надалі до нього вносились зміни.

Зареєстрованим біженцям у Польщі надається одноразова допомога у розмірі 300 злотих; фінансова допомога на дітей за програмою «Сім’я 500+» (щомісячна виплата 500 злотих на дитину віком до 18 років); виплата 300 злотих на рік за програмою «Dobry start» на школярів (до 20 років, а у разі дітей-інвалідів – до 24 років; виплата за програмою «400+» – як співфінансування витрат батьків на перебування дітей у яслах чи спеціальних клубах (400 злотих на місяць, але не перевищуючи загальні витрати на ці заклади), допомога за програмою «Сімейний капітал» (Rodzinny kapitał opiekuńczy), або «1000+» – 1000 злотих на місяць протягом одного року або 500 злотих на місяць протягом двох років на другого та наступних дітей, знижки на купівлю товарів за програмою «Карта великої сім’ї» (Karta Dużej Rodziny) для сімей, які мають не менше трьох дітей (у програмі беруть участь популярні супермаркети, музеї, транспортні установи, АЗС та ін.).

До 1 червня (а у деяких містах до 1 вересня) 2022 року українські біженці мали право безкоштовно користуватися громадським і залізничним транспортом. Безкоштовно продовжують користуватися громадським транспортом певні категорії біженців, які подорожували до прикордонних з Україною пунктів: жінки, діти до 18 років, чоловіки віком від 60 років або чоловіки з інвалідністю віком від 18 років. Є й регіональні пільги: наприклад, у Познані за один злотий можна купити соціальний проїзний на 30 днів.

На початку 2023 року набули чинності зміни у законі про допомогу українським біженцям, а саме соціальні виплати призупинили на період від’їзду зареєстрованого в Польщі українського біженця з правом їх поновлення, якщо за межами Польщі біженець провів менше, ніж 30 днів. А якщо перебування за межами Польщі становитиме понад 30 днів, то громадянин України повністю позбавляється свого статусу в Польщі (статусу PESEL UKR) та права на соціальну допомогу. Відновлення соціального статусу можливе після повернення до Польщі, якщо українець підтвердить, що він повернувся саме через військові дії. Цей захід пов’язаний з тим, що багато українців отримували допомогу в Польщі, зокрема допомогу на дітей, проте фактично там не проживали, не повідомляючи про свій від’їзд до соціальних служб. Загалом, на думку польських служб, неправомірно було виплачено прибл. 2 млн. злотих (450 тис. доларів). У березні 2023 року Управління соціального страхування (ZUS) призупинило виплати прибл. 3200 українців. Ряд експертів зазначає, що багато хто з них втрачає соціальну підтримку в Польщі несправедливо, у тому числі через технічні збої баз даних або через недостатнє інформування.

У Литві для зручності біженців та оптимізації процесів допомоги у Вільнюсі, куди прибувала більшість українських сімей, в одному просторі були об’єднані найбільші недержавні організації, де можна отримати гуманітарну, соціальну та психологічну допомогу. Литовський Червоний Хрест, ГО «Врятуйте дітей», «Карітас», «Мальтійський орден» та Продовольчий Банк приймали біженців, надавали продуктові набори, картки на купівлю продуктів у магазинах, предмети гігієни (в т.ч. підгузки та косметичні засоби для дітей), одяг, побутове приладдя, меблі та текстиль для облаштування будинку. Там же відбувалися консультації щодо оформлення документів, грошової допомоги та пільг, консультації соціальних працівників (зокрема, якщо сім’я потребувала, можна було оформити довготривалий соціальний супровід), консультації психологів (в т.ч. отримати екстрену психологічну допомогу психологів з України). У центрі були організовані спеціальні кімнати для матерів з дітьми різного віку. У ході моніторингу мами українських дітей говорили, що їх у Литві «прийняли як рідних», «тепло», «сердечно». Опитані жінки зазначали, що ставлення до них з боку волонтерів, чиновників, працівників охорони здоров’я та освіти «підтримуюча» та «дружня».

З перших днів війни Міністерство внутрішніх справ Молдови створило волонтерський рух, надалі сформоване під назвою «Молдова за мир» (Moldova for Peace). Ця група НУО, що активно підтримується урядом і міжнародними організаціями, організувала місця збору зберігання та розподілу товарів, надавала українським біженцям продукти харчування, засоби гігієни, спальне приладдя тощо.

Вже у перші тижня війни тисячі ативістів і волонтерів у Польщі допомагали біженцям на польсько-українському кордоні. Головний залізничний вокзал Перемишля був переповнений людьми, волонтери працювали цілодобово: пропонували українцям їжу та воду, предмети гігієни, медикаменти, сім-карти, за допомогою яких можна було безкоштовно дзвонити в Україну, шукали тимчасове житло, транзитним біженцям допомагали отримати безкоштовні потрібний рейс. Сьогодні до Перемишля прибуває набагато менша кількість українців, але волонтери продовжують надавати допомогу приїжджим.

НУО в Швейцарії активно допомогали українським біженцям після прибуття у країну. Їхні зусилля направлені та не, щоб забезпечити успішну адаптацію переселенців, облаштувати побут, створити умови комфортного життя та дозвілля, виявити та реалізувати особливі потреби людей у конкретній ситуації.

«В основному волонтери забезпечують всю допомогу тим, хто прибув у побуті. Волонтери – як українці, які давно тут живуть, так і швейцарці. Усіх усюди пускають. Але приїжджих так багато, що вони самі на волонтерів виходять із запитами. Або в чатах інформаційних регіональних, які «підхоплюють» запити».
Перекладач для українських біженців, Швейцарія.

«Ми зараз працюємо з психолого з волонтерської служби. Раніше я просила допомогти мені зі взуттям, одягом. З місцевою соціальною службою спілкуюсь через додаток у смартфоні. Є соціальний працівник. Я їм пишу запитання й отримую відповіді».
Мати 7-річної дитини з інвалідністю, особливими освітніми потребами, Швейцарія.

«Коли ми жили в Кіндердорфі (дитячому містечку), там була команда соціальних працівників, які дбали про нас. Нині у Хайдені нам допомагають сусіди як волонтери. Спілкуємось із ними».
Хлопець 16 років, Швейцарія.

Кожний регіон Італії створив структуру координації, інтегровану з центральним урядом та місцевими компонентами, яка працює спільно з громадянським суспільством (волонтерським сектором та соціальними приватними суб’єктами) та місцевими українськими асоціаціями чи приватними особами.

У Грузії крупні міжнародні та різноманітні громадські організації реалізують програм допомоги українським біженяцям: УВКБ ООН, World Vision, ASB Грузия, Care Caucasus, Фонд «Открытого Общества Грузии», фонд Таsо, «Твоя Україна», «Волонтери Тбілісі», «Допомога», Psychological Assistance Group Georgia, Фонд Ніно Катамадзе (програми арт-терапії з реабілітації та інтеграції дітей), платформа RAZOM.ge та інші. Активно українських біженців деякі політичні партії («Дроа», батумський офіс партії «Лело для Грузії»). Понад 200 бізнес-компаній приєдналися до програми допомоги біженцям. У перші три місяці багато закладів харчування, готелі,хостели, клініки та банки надавали безкоштовні послуги.

«Українським переселенцям допомагають баптистські церкви, ще кілька інших американських організацій. Є також волонтери, грузинські та українці, є сусіди. Усі допомагають хто чим може – хто приносить продукти, хто книги, побутову хімію, якщо нам щось потрібно. Ми самі організували гуртки для дітей, грузинський галерист Тамрі проводить уроки малювання та ліплення, акторської майстерності для дорослих та дітей».
Біженець з Мелітополя, Запорізької області, Грузія

Волонтери відіграли значну роль у первинному інформуванні українських біженців під час перетину кордону. Вони часто ставали перекладачами під час комунікації з представниками іноземної адміністрації, заповнювали анкети, роз’яснювали порядок легалізації, допомагали вибрати маршрут та транспорт для подальшого пересування. Ця допомога була неоціненною в перші місяці війни, коли звичні сьогодні державні інформаційні ресурси в країнах еміграції ще не були детально розроблені.

У перші місяці війни Інтернет-ресурси з детальною інформацією щодо можливостей для переміщених осіб у країні перебування ще не були сформовані. Повідомлялося, що значні труднощі з доступом до інформації виникли в громадян України, які прибули до Грузії. Інформація на офіційних сайтах держструктур була неповною або була відсутня, часткова інформація в соціальних мережах часто надавалася лише грузинською мовою, не було «гарячої лінії» для прямого контакту з державною адміністрацією.

«Наявний інформаційний вакуум, з боку державу біженцям не надавали інформацію про можливі сервіси, програми, якими пільгами вони можуть користуватися. Вся інформація поширюється внутрішніми каналами в соцмережах та завдяки волонтерам. Ми проводили інформаційні зустрічі, наприклад, які механізми є у разі насильства над жінками, куди звертатися у разі утисків тощо. Біженці не мали уявлення про те, що вони можуть зателефонувати, наприклад, до поліції по допомогу. Також з боку держави не було зв’язку з неурядовим сектором для збирання інформації чи консультацій. Важливо відзначити, що немає прямого контакту з держструктурами, як і держструктури не мають інформації про актуальні потреби української спільноти в Грузії».
Координатор Центру гуманітарної допомоги, біженка з 2014 року з Донецьку у Грузії, Батумі.

У якості позитивного прикладу самоорганізації за інформаційної підтримки можна навести діяльність Інтернет-порталу «Українці у Польщі» (Ukrainian in Poland) – найпопулярнішого ресурсу для українських біженців у Польщі. Створили портал польські фахівці, а контентом займаються українські мігранти. На порталі можна дізнатися, наприклад, як отримати польські права водія, знайти лікаря, на яку допомогу від міжнародних організацій українцям можна розраховувати, де знайти роботу, отримати інформацію про закони та процедури.

Прикладом особливо важливої підтримки українських жінок у Польщі може слугувати діяльність благодійної організації «Мартинка», заснованої українкою Анастасією Подорожною. Поряд із типовою для періоду масового напливу біженців допомогою (інформування, шелтер у Кракові), «Мартинка» підтримує молодих жінок, які зіткнулися із сексуальним насильством, інформує про правила безпеки, щоб не стати жертвою торгівлі людьми, знаходить безкоштовного юриста, лікаря чи психолога; волонтери у разі потреби супроводжували жінок на поліцейських дільницях, щоб допомогти з перекладом, захистити її інтереси. Організація також відстоює репродуктивні права жінок у Польщі, де діє одне із найсуворіших антиабортних законодавств у Європі: допомагає жінкам отримати таблетки для фармакологічного аборту або виїхати в іншу країну, де дозволено переривання вагітності. В організації працює три оператори гарячої лінії та 11 психологів.

Представники громадських організацій та волонтери, що знаходяться у безпосередньому контакті з біженцями, здатні найбільш адекватно визначити, яка саме допомога необхідна, що особливо актуально у випадку дітей з особливостями:

«Наш будинок стоїть на горі. До нього нелегко дійти, але я вже звикла. В будинку також мешкає сім’я, де хлопець на візку, він сам погано ходить. Але йому подарували електричне крісло колісне. У будинку працює ліфт, він ним користується коли спускається до їдальні та піднімається до себе у кімнату. Мені обіцяли дати скерування у басейн, поки чекаємо».
Дівчина 17 років, вихованка дитячого будинку сімейного типу, дитина з інвалідністю, особливими освітніми потребами, Швейцарія.

У підсумку опису становища дітей з України у різних країнах Європи варто сказати про можливі шляхи вирішення проблем, що виникли. Проведені експертами у різних країнах Європи дослідження показали, що потрібні системні підходи до захисту прав українських дітей. В першу чергу приймаючим країнам необхідно визнати, що діти – як ті, що приїхали з членами сімей, так і привезені групами у рамках державних програм підтримки виїзду дітей в інституціях, – у нових країнах опинилися надовго. Багато дітей це вже і самі розуміють – відповідаючи на питання про свої плани на майбутнє, підлітки все частіше відповідають: «здобути освіту в ЄС, потім їхати відновлювати Україну». Є, звичайно, і сім’ї, котрі планують чи вже здыйснюють повернення в Україну, але більшість прибулих у 2022 році залишилися у приймаючих країнах і у 2023 році, а деякі ще тільки переїжджають на Захід.

У 2022 році у країн ЄС, як і інших країн Європи, ще не було розуміння, що дозвіл на тимчасове проживання українцям потрібно давати не на один рік, а на більш тривалий термін. У 2023 році це розуміння з’явилося у багатьох – у Європейському Парламенті обговорюється ініціатива щодо створення умов для оформлення багаторічних документів мешканців ЄС громадянам України. Безперечно, такі документи дозволили б сім’ям із дітьми впевненіше планувати своє життя в нових країнах, краще інтегруватися, дати дітям повну шкільну освіту. Невизначеність та тимчасовість статусу штовхає деякі сім’ї до того, щоб і не намагатися навчати дітей у місцевих школах, а подекуди і на передчасне, небезпечне для дітей повернення додому – зокрема у східні частини України, де дітям поки що загрожує смертельна небезпека. Безумовно. краще надати сім’ям з дітьми можливість залишатися у приймаючих країнах стільки, скільки буде потрібно, отримувати в них якісну освіту, сприймати європейські підходи – зокрема і до питань прав людини, прав дитини. Все це буде для них дуже корисно, коли вони матимуть змогу безпечно повернутися в Україну, будувати там своє життя, відновлювати та розвивати країну.

Європейським інституціям та урядам потрібні політики щодо допомоги в інтеграції сімей з дітьми, в них необхідно враховувати високий відсоток саме дітей та жінок в українській хвилі міграції. Вкрай важливо запровадити гендерно чутливі підходи до працевлаштування, можливості влаштувати дітей у дошкільні заклади (сади, ясла), щоб матері могли працювати та вивчати мови. Дослідження свідчать, що чоловіки з України – хоча їх значно менше серед тих, хто виїхав до Європи – краще знаходять роботу, тоді як самотнім мамам (що виїхали без чоловіків) дуже важко інтегруватися та працевлаштуватися. Потрібно вдосконалювати і методи захисту від дискримінації дітей з числа національних меншин і дітей з особливостями здоров’я та розвитку. Як показав моніторинг, у різних країнах Європи різною мірою виявилися можливості захистити, наприклад, ромські сім’ї від дискримінації, не скрізь це успішно вдалося. Здається правильно прийняти загальноєвропейські директиви, обов’язкові для всіх країн ЄС, щоб захистити права дітей з меншин на рівний з іншими громадянами України доступ до освіти, соціального захисту, інтеграції до місцевих громад.

Окремою складною темою варто визнати проблему перебування у країнах Європи дітей в інституціях – дитячих будинках, притулках, інтернатах, – вивезених з України. При терміновому вивезенні дітей, часто буквально під обстрілами, враховувалися не всі обставини, важливим було врятувати життя дітей, зберегти їхні зв’язки з вихователями та один з одним. Але спливло вже більше року, а багато дітей так і перебувають у цих притулках, де спочатку їх передбачалося виховувати лише тимчасово (навіть і в Україні їх туди направляли лише для короткострокового розміщення, але через війну воно стало вже довгостроковим). У той самий час, існування та функціонування таких інституцій у країнах, де раніше тривала інституалізація дітей була повністю зжита, порушує принцип захисту прав усіх дітей рівною мірою, фактично відкидає ситуацію на гірші позиції у цих країнах. Звісно ж, необхідно розробити за участю як українських структур з прав дитини (уповноваженої, співробітників відповідних департаментів Міністерства соціальної політики), так і їхніх колег у європейських країнах підхід до проблеми інституалізованих дітей з урахуванням їхніх інтересів. Деінституалізація може при цьому мати тимчасовий характер – у Європі добре розвинена система сімей, які можуть підтримати дітей у той час (можливо, це буде кілька років), доки їм не буде безпечно повернутися в Україну. Очевидно, що всі дані про дітей, які приймають сім’ї, призначені опікуни мають бути передані відповідальним особам з українського боку, всі рішення мають бути узгоджені.

Узгодження усіх рішень, що приймаються, з офіційними представниками України необхідні і стосовно становища дітей, що опинилися в Європі без супроводу, тобто тих, які прибули без законних представників. Більшості з цих дітей вже призначені опікуни – але не завжди уряд України проо це своєчасно поінформований. Необхідно кожній приймаючій країні прийняти двосторонні угоди з Україною, в яких обговорити всі пункти дотримання прав українських дітей на основі співробітництва та обміну інформацією. Діти – громадяни України – перебувають і в зоні відповідальності свого (українського) уряду, і в зоні відповідальності уряду приймаючої країни, тому важливим є повний обмін інформацією, співпраця та взаєморозуміння цих структур. Як йшлося вище, трапляються випадки і розділених сімей, коли країна, яка приймає, тимчасово обмежує права батьків-українців, забирає у них дітей у зв’язку з підозрою в насильстві або інших грубих порушеннях прав дітей. У таких випадках інформування українських відповідальних осіб є особливо важливим: адже діти можуть потрапити назад до країни, де знову, можливо, зустрінуться з батьками. Українські органи опіки та піклування повинні бути повністю в курсі усіх розслідувань абор підозр, що мали місце. Всі ці питання потребують регуляризації та двосторонніх домовленостей.

Ми закликаємо європейські та українські структури з усіх питань, що стосуються українських дітей, виходити з пріоритету прав дитини, позиції Комітету ООН з прав дитини, викладеної у Спільному зауваженні загального порядку № 4 (2017) Комітету з захисту всіх працівників-мігрантів і членів їхніх родин № 23 (2017) Комітету з прав дитини про обов’язки держав у відношенні прав людини дітей в контексті міжнародної міграції у країнах походження, транзиту, призначення та повернення.

Ми також закликаємо залучати до співробітництва експертів з прав дитини, представників громадянського суспільства України та правозахисників країн Європи.