Наприкінці червня, у розпал війни, Україна ратифікувала Стамбульську конвенцію – Конвенцію Ради Європи про запобігання насильству щодо жінок та домашньому насильству. З одного боку, це здається зрозумілим: Україна прагне в ЄС, особливо в нинішніх військових обставинах, а Конвенція – одна з базових складових «європейських цінностей». З іншого боку, ратифікація саме зараз видається символічною – як визнання ролі жінок у найважчий для країни момент, знак поваги до їхніх рівних прав. Навіть застереження про те, що повне приєднання до Конвенції не матиме наслідків у вигляді зміни конституції та законів, які стосуються сім’ї, шлюбу та виховання дітей, справи не змінює: головний крок зроблено, і немає сумніву, що не лише ЄС, а й головним чином громадянське суспільство України, контролюватиме виконання зобов’язань, взятих на себе державою.
Не можна сказати, що ратифікація Стамбульської конвенції була легкою – з моменту її підписання Україною (2011) минуло більше десяти років, проти були консерватори та релігійні діячі, які традиційно побоюються поняття та самого слова «ґендер», яке в їхніх очах нерідко ототожнюється з неприйнятною для них ЛГБТІ-тематикою. Однак далі більше – на початку серпня президент Зеленський доручив Кабміну розглянути питання про легалізацію ЛГБТ-шлюбів, відредагувавши на відповідну петицію так: «Кожен громадянин є невід’ємною частиною громадянського суспільства, на нього поширюються всі права та свободи, закріплені в Конституції України. Всі люди вільні та рівні у своїй гідності та правах». Оскільки Конституція України трактує шлюб як союз чоловіка та жінки, а у воєнний час змінювати її не можна, то рішенням може стати легалізація громадянських партнерств. І створення такого інституту вбачається експертам цілком реальним. Це теж здається символічним – визнання рівності ЛГБТ-людей саме під час війни, оцінка їхнього внеску у спільну боротьбу з російською агресією. У петиції сказано: «В даний час кожен день може бути останнім. Нехай люди однієї статі отримають можливість створити сім’ю і мати офіційний документ, що це підтверджує. Їм потрібні такі ж права, що й у традиційних пар».
Дослідження Центру соціальних експертиз Інституту соціології НАН України про толерантність населення України до ЛГБТ, проведене напередодні війни, показало, що з 2013 року практично вдвічі зросла підтримка права гомосексуальних пар на реєстрацію своїх сімейних відносин. Повністю «за» – 27% населення, з деякими застереженнями – ще 26% (у сумі 53%). 2013 року ця частка становила 33%. Зростає й підтримка рівноправності ЛГБТ-людей, хоча географічно вона нерівномірна і суспільство досі залишається у певному сенсі поляризованим. Тож міфологізовані страхи «гендера» поступово відступають.
Слова «ґендер» і тим більше абревіатури «СОГІ» (сексуальна орієнтація та гендерна ідентичність) бояться консервативні еліти та інших країнах колишнього СРСР. У ході розгляду державних доповідей різні Комітети ООН регулярно дають «чергові» рекомендації – ухвалити комплексне антидискримінаційне законодавство, закон про гендерну рівність – тим країнам, де вони поки що не прийняті (а якщо прийняті, то у них уникають слова «ґендер» і говорять про рівність чоловіків та жінок). «Чергові» відповіді – антидискримінаційні положення розпорошені за іншими законами, і їх і так достатньо (як правило, у конституції, трудовому кодексі, законах про освіту та ін.). Правозахисники та Комітети ООН наполягають на включенні СОГІ до законодавчого визначення дискримінації, у низці інших підстав (колір шкіри, етнічного походження, переконань тощо) – але законодавці чинять опір і стверджують, що перелічених ознак цілком достатньо, а СОГІ мається на увазі у розділі «та інші».
Проте ухвалення антидискримінаційного закону, навіть не цілком досконалого – вже великий крок уперед: заборона дискримінації ясно артикулюється, як і відповідальність за її порушення, створюється спеціальний орган, уповноважений розглядати скарги та проводити експертизу. Наприкінці червня 2022 року досить несподівано прозвучала новина про те, що «Закон про рівність та ліквідацію всіх форм дискримінації» прийнято нижньою палатою парламенту Таджикистану і очікує на схвалення верхньої. Адже донедавна влада країни не бачила в такому законі необхідності. Хоча СОГІ очікувано не потрапили в перелічені підстави дискримінації, все ж у законі йдеться про пряму та непряму дискримінацію, сегрегацію, сексуальні домагання, віктимізації, позитивні заходи у боротьбі з дискримінацією – цілком сучасний підхід та термінологія.
Сам факт ухвалення закону не дуже в’яжеться із загальним враженням від авторитарного Таджикистану – однак цей жест показує, що владі країни небайдужа думка світової спільноти: закон був розроблений у рамках Національного плану дій 2017-2020 з виконання рекомендацій держав-членів Ради ООН з прав людини. Це був другий цикл розгляду ситуації з правами людини в Таджикистані в процесі Універсального періодичного огляду. А зараз триває вже третій цикл, і таджикистанські та міжнародні правозахисні організації подали нові доповіді: зокрема, там порушено тему дискримінації етнічних, релігійних та мовних меншин. Останні події в Гірничо-Бадахшанській автономній області показали, що влада країни посилює переслідування памирського населення. Хотілося б вірити, що новий закон допоможе створити платформу суспільного діалогу в ДБАО, від якого влада Таджикистану практично відмовилася на користь відкритих репресій.
Антидискримінаційний закон створює в Таджикистані юридичні рамки для боротьби за рівність та інших уразливих груп, у тому числі і «невидимі», які ховаються за словом «та інші». У правовому полі, в суді зможуть скаржитися на дискримінацію трансперсони, яким відмовляються змінювати документи, ВІЛ-позитивні люди, які страждають на стигму, жертви гендерно обумовленого насильства.
Нерідко проводять аналогію між військовою агресією Росії, влада якої не визнає права України на свободу та незалежний розвиток, і поведінкою домашнього тирана, який пригнічує та тероризує близьких людей. Насправді, ідеологічна підкладка війни – це клубок з імперських комплексів, патріархальних «скріп», заперечення рівності та прав інших, і патологічний страх «ґендера» – її складова частина. Швидше за все, підтримка рівних прав ЛГБТІ в Україні зросте – у тому числі «від противного» через очевидно зловісну роль Росії у розв’язанні війни.
На тлі «ґендерних» досягнень у законодавстві інших країн Росія переживає «свято мракобісів». Доля закону про боротьбу проти домашнього насильства, що не приймається багато років, сумно відома. Яка вже тут Стамбульська конвенція?.. Закон про «ЛГБТ-пропаганду» хочуть посилити – до повної заборони цієї теми в публічному полі. За останні два роки всі провідні ЛГБТ-організації опинилися у списку «іноземних агентів», потім туди включили і фізичних осіб – Мін’юст не приховує, що закон тут застосований у зв’язку з обговоренням теми СОГІ у широкій аудиторії, – як у справі Карена Шаїняна, який оскаржив статус «Інагент». Рішення Європейського суду у справі НГО-інагентів Росія виконувати не збирається.
Ольга Абраменко –
експертка Антидискримінаційнного центру “Меморіал” (Брюсель)