АДЦ «Меморіал» з початку російської агресії та воєнних дій в Україні (з 2014 року) проводить постійне спостереження за становищем ромської меншини у зоні конфлікту. У 2015 році опублікована правозахисна доповідь «Роми і війна», потім вона була доповнена фото-доповіддю «Сегодня, вроде, не стреляют» щодо ситуації в 2016-2017 р. у прифронтових поселеннях.
З 24 лютого 2022 року на всій території України триває повномасштабна війна. Світ із болем та жахом стежить за подіями у Харківській, Київській, Херсонській областях, у багатостраждальному Маріуполі та інших містах Донбасу. До Міжнародного дня циган (рома) АДЦ «Меморіал» публікує розповіді тих, хто й раніше зазнавав дискримінації, для кого спершу епідемія КОВІД-19, а тепер пекло війни стали новими страшними випробуваннями.
За переклад на українську дякуємо Харківській правозахисній групi
Передмова
Рома мешкають у всіх областях України, частіше у сільській місцевості чи приватному секторі міст. У багатьох «таборах», як у народі і зараз називають компактні ромські поселення, життя завжди було важким, бідним, відокремленим від інших жителів. У таких місцях з радянських часів спостерігалися проблеми з доступом до чистої води, прибирання сміття, будинки не були зареєстровані, не всі мешканці «таборів» мали навіть особисті документи.
Будинок на окраїні табору на Одещині. Світлина АДЦ “Меморіал”.
Діти-рома не завжди вчилися в школах і в кращі часи, а якщо вчилися, то не отримували повної середньої освіти, багато хто залишався потім назавжди без справжнього працевлаштування, був змушений годувати свої сім’ї збиранням металу з сміттєзвалищ, тимчасовими заробітками на полях тощо.
Дискримінація та виключення призводили до бідності, а бідність посилювала маргіналізацію, сприяючи забобонам про «кримінальність», що часом призводило до трагедій.
Світлина АДЦ “Меморіал”
Були, звичайно, й інші сім’ї – ті, що жили не в таборах, а в добрих приватних будинках чи міських квартирах, діти яких здобували освіту не лише у школах, а й у ВНЗ.
Біди, що обрушилися на рома України – спочатку епідемія, а за нею війна, – не пощадили ані тих, ані інших.
Коли весь світ виявився охопленим пандемією КОВІД-19, ситуація в скупчених таборах, де не було можливості дотримуватися соціальної дистанції, складно було забезпечити виконання гігієнічних правил, стала драматичною. Далеко не у всіх була можливість зробити щеплення, багато ромів не мали потрібних документів, не стояли на обліку у дільничних лікарів. Навіть у відносно заможних селищах епідемія косила багатьох молодих людей, не кажучи про старше покоління, що було повсюдно схильне до високого ризику не вижити у разі зараження коронавірусною інфекцією.
У таборах Одеської області захворюваність наприкінці 2021 року мала майже тотальний характер, масово захворювали діти – від новонароджених немовлят до молодих мам (деяким з них на той момент самим було 14-15 років). Тяжкохворих дітей та дорослих госпіталізували, але багато хто переносив хворобу з високою температурою на ногах, не отримуючи жодної медичної допомоги.
Світлина АДЦ “Меморіал”
Війна
«Ми боялися, що російські солдати нас вбиватимуть і знищуватимуть,
як у 41-му році німці», – рома-біженці з України до ЄС.
Війна принесла страждання у кожний український будинок. Багато ромських родин намагалися виїхати, рятуючись від насильства. Але стати біженцями змогли не всі – у багатьох немає документів, хтось зовсім не має грошей. Дехто просто не встиг виїхати з тих областей, куди війна прийшла одразу.
Ми записали розповіді людей, що залишилися в Україні, – тих, хто перебуває на Одещині (де поки що немає бойових дій, але теж небезпечно і важко жити), тих, хто потрапив у зону російської окупації на Херсонщині, тих, хто залишається на Донбасі у прифронтовій зоні, і тих, хто пережив усі жахи війни у маріупольському пеклі.
Рома Одеси: небезпека та солідарність
У НКО «Вітру змін», які допомагають ромським жінкам і дівчаткам, кілька років на базі цієї організації вели заняття у швацькій майстерні. Під час війни «Вітра змін» змогли залучити своїх клієнток до допомоги країні: «Жінки-рома тепер печуть різноманітні вироби для ЗСУ, а також для жінок та дітей, які перебувають на залізничному вокзалі та чекають на евакуаційні поїзди. Робота швацької майстерні продовжилася – вся відшита постільна білизна на початку війни була передана нашим хлопцям із ЗСУ».
Повідомляють також, що зараз роми в Одесі охоче шиють українські прапори: «Одна із дівчат, Марія, – школярка, їй 13 років. До війни Маша приходила до нас у центр і вчилася шити. Коли курси припинилися через війну, Маша дзвонила співробітницям фонду з питаннями: «Що я можу робити? Чим допомогти? Я мушу щось робити!» І ось тепер школярка шиє прапори, і з таким завзяттям та радістю, ніби це найкрутіше заняття на світі».
Одеса зазнає постійних обстрілів з моря, у місті небезпечно та неспокійно. Все важче діставати продукти та інші предмети першої необхідності, волонтери та НКО намагаються допомогти сім’ям у скрутному становищі.
Важке життя рома в Торецьку (Донбас): фронт в 10 км
Про важке життя у прифронтовому вже дев’ятий рік Торецьку АДЦ «Меморіал» раніше вже писав.
У Торецьку рома живуть у центральній частині міста у трьох суміжних компактних поселеннях. Останніми роками, за розповідями місцевої мешканки, у багатьох з’явилася робота: деякі стали працювати двірниками, були на доброму рахунку, якість їхньої роботи хвалили і місцеві жителі. Крім постійної роботи їх стали залучати до сезонного збирання листя та снігу на вулицях. Чоловіки стали часто їздити на заробітки до Києва та Одеси на збори врожаю. При цьому в «таборах», як і раніше, немає асфальту, немає освітлення, великі проблеми з дровами та опаленням будинків.
Рома відчувають проблеми і з водою: дуже рідко вода є в колодязі у дворі – приблизно в 5-10 будинках у всіх трьох суміжних поселеннях. І в ці будинки, як правило, ходять за водою усі сусіди. Про туалети та душові не йдеться – їх у будинках немає ні в кого. Місцева мешканка розповідає:
«Наше місто має відчутні проблеми з водопостачанням. Що вже казати про ромів. Постачання води йшло завжди з Горлівської розподільної насосної станції, яка зараз перебуває під контролем сепаратистів. Ми споживаємо воду звідти. Ця вода, на жаль, дуже поганої якості. Санепіднагляд не рекомендує її для використання в їжу, тільки для технічних цілей. Тому купуємо воду в магазинах або привізну в пляшках. Наразі перебої води почастішали».
Брак води та погані санітарні умови впливають на здоров’я ромського населення Торецька:
«За час пандемії перехворіли абсолютно всі дорослі та діти. Із запаленням легень були роми приблизно із 20 сімей. Усі вони лежали у лікарні».
З кінця лютого у сусідніх із Торецьком селах війна йде повних ходом:
«За місяць війни було вже знищено сусіднє село Новостроїцьке. У Волновасі руїни. Немає ні будинків, ні жодних будівель. Все перетворюється на чорне місиво. Село, яке нещодавно було перейменовано в Нью-Йорк, знищують прямо зараз, за ним Залізне, а за ним уже ми. Всі вибухи тому дуже відбиваються в нас. А у ромів, чий приватний сектор хоч і знаходиться в центральній частині, але в улоговині, всі звуки відбиваються ще сильніше. З боку Горлівки був обстріл та снаряди накрили поселення, де живуть роми. Загалом постраждали 26 будинків, 2 з них ромські. У них були частково зруйновані дахи та паркани, вибуховою хвилею повибивало вікна. Вони втекли до сусідів на інший кінець табору і поки що живуть там. Наслідки вибухів зафіксували, але допомогли лише тим, що видали сім’ям поліетилен, щоб закрити вибиті вікна.
Все почалося раптово, тому багато сімей залишилися без нічого. Запасів не було, а ціни на продукти високі. Відразу з 24 лютого, щойно оголосили, що Росія почала війну, природно, у магазинах стали пропадати продукти. Зник хліб, бо наш єдиний хлібозавод встав, а привізний хліб із інших регіонів перестали возити. Також зник бензин із заправок. Його перестали возити, тому що заправки — місце підвищеної небезпеки і у разі вибуху може статися серйозна пожежа.
Якщо для нас все, що відбувається, — справжня катастрофа, уявіть, як ромам. Їм взагалі нічого їсти. Вони кажуть, що не мають грошей навіть на хліб. Вони реально плачуть. У нас зачинились банки. Через це у ромів почався переполох. Адже більшість сімей отримують дитячу допомогу, а знімати її стало неможливо. При цьому магазини перестали продавати продукцію безготівково. З ночі тепер до банкоматів вишиковуються довгі черги. Багатьох, хто вночі йде в банк, ловить поліція і штрафує, бо у нас комендантська година, але це вже нікого не зупиняє – адже людям нема на що жити. Усі живуть від зарплати до зарплати, а циганське населення живе від дитячих виплат до дитячих виплат. Їм зараз найскладніше. У них у кожній сім’ї щонайменше 4 дітей, а в основному 6 і більше».
Асоціація саперів України та організація «Мі разом» перерахували допомогу для незахищених груп, вдалося підтримати 20 багатодітних ромських сімей.
І так непроста ситуація з освітою ромських дітей значно погіршилася:
«Через бойові дії та постійні обстріли школи в основному на дистанційному навчанні. Школа №5, де навчається більшість ромів, також на дистанційному навчанні. Ті вчителі, які залишаються у місті, дають дітям завдання телефоном».
Гостро стоїть проблема укриттів:
«Деякі роми скаржилися, що місцеві жителі їх не пускають у підвали. Пускають у бомбосховище на шахті, але воно холодне і зовсім не обладнане. Справа в тому, що у нас у місті 33 бомбосховища. Вони розраховані на 3000 людей. У 2016 році почали зобов’язувати мешканців багатоповерхових будинків самостійно готувати підвали, щоби в них можна було ховатися від обстрілів. Але вони часто захаращені сміттям, яке нічим і нікуди вивозити. Тому підвали будинків зараз переважно також не готові для того, щоб у них ховатися».
Розповіді рома з Маріуполя: пекло на землі
Маріупольські мешканці – й рома зокрема – постраждали більше за інших. Роза розповіла нам, що напередодні війни усі її знайомі рома перехворіли на ковід, було багато жертв:
«У Маріуполі, наскільки я знаю, цигани хворіли всі, і тяжко. Особисто моя сім’я перехворіла тричі. Ми хворіли першим ковідом, потім дельтою, а зовсім недавно перехворіли на омікрон. Найважче перенесли перший ковід. У мене хворіла навіть тримісячна дочка. Летальних випадків саме в нашій родині не було, але мені точно відомо, що серед близьких та знайомих саме від ковіда померло щонайменше 10 людей. Здебільшого у другу хвилю, і в основному через ускладнення після хвороби».
Роза встигла поїхати до того, як місто виявилося відрізаним від світу. Вона не знає, чи є там її будинок, чи вже немає:
«Після визнання Росією т.зв. ДНР і ЛНР я зрозуміла, що у разі війни Маріуполь обстрілюватиметься насамперед. Я сказала сестрі, щоб вона брала дітей та негайно виїжджала. Вона зібрала всі речі та виїхала до нас. Це було годині о 9 ранку. У місті була паніка, дуже багато людей виїжджало з міста, на виїзді були корки, хаос, а о 10 ранку виїзд із міста було вже закрито. Вона розповіла, що на той момент військові перегородили дороги та нікого не випускали. Дорогою вона проїжджала Маріупольський аеропорт, він уже інтенсивно обстрілювався, і в момент, коли вона проїжджала його машиною, його бомбардували. Її машину навіть захитало від вибухів. Їхала вона з чоловіком та двома дітьми. Ті, хто виїжджав пізніше, кажуть, що місто буквально стерте з лиця землі. Там не лишилося жодного незруйнованого району. З самого початку війни місто бомблять, і вони кажуть, що до їхнього від’їзду не було жодного дня, щоб його не обстрілювали. І там не те, що бомблять військові об’єкти, знищують все — приватний сектор, дитячі садки, школи, лікарні — все. У мене багато родичів та друзів, хто втратив свої будинки. Достеменно відомо, що десять людей з тих ромів, кого я знаю особисто, загинули. Скільки загиблих насправді дізнаємося після війни. Мої знайомі виїжджали із міста 4 дні тому [24 березня]. Говорять, це дуже страшно. Вони їхали фактично трупами. На дорогах і вздовж доріг багато загиблих цивільних. У місті немає води, світла, газу. Все довкола у руїнах. Маріуполь – це пекло на землі».
Роза з сім’єю дісталася польського кордону і перейшли її пішки:
«Кордон ми пройшли дуже швидко. Я часто їздила через кордон Україна – Росія. Там тотальна перевірка, усі речі перевіряли тощо. Думала, що тут буде те саме, але тут ми зустрілися з абсолютно людським ставленням. Ніхто не звертав уваги ні на колір шкіри, ні на одяг, ні на національність. Після проходження паспортного контролю ми одразу потрапили до польських волонтерів. Я була шокована тим, наскільки сильною була підтримка та розуміння з боку поляків. Штук сто наметів стояло одразу після кордону, нам давали їжу, питали про самопочуття, кому треба, давали медикаменти, перевіряли тиск. Я бачила, що у них були приготовлені милиці, інвалідні крісла та інші пристосування на випадок, якщо серед біженців будуть інваліди чи літні люди. Вони годували навіть свійських тварин. Це було неймовірно».
Роза зараз у безпеці, але турбується про рідних, які залишилися в Україні:
«У мене в Україні залишилися мама, брат та чоловік. Я була в шоці. Зараз у них у місті щодня гуде сирена, але поки що обстрілів не було, місто ціле».
Розповідь роми Жанни з Маріуполя настільки драматична і цінна як свідчення, що ми наводимо її повністю:
«Жили ми у своєму будинку у приватному секторі. Крім нас там мешкало приблизно 15 ромських сімей. Усі серви. Якихось проблем, які часто стосуються ромів, ми не відчували. Ми жили заможно. Мій чоловік працював у банку, отримував гарну зарплатню. Мій син навчався у 4-му класі, крім цього ходив у музичну школу та займався боротьбою. На життя нам гріх було скаржитися. Ми своїми зусиллями збудували двоповерховий будинок. У нас завжди все було, і ми ніколи не жили у злиднях.
24 лютого у нас все було спокійно. Ми не чули жодних вибухів, жодних обстрілів. Ми тільки з жахом дивилися новини і думали, що робитимемо. Наш мер Бойченко виступав і казав, що мешканцям Маріуполя нема чого боятися, що місто в безпеці. Так було до 2 березня.
2 березня розпочалися обстріли, бомбардування та бойові дії вже у місті. Ми чули постріли, від постійних вибухів почав тремтіти будинок. Майже одразу ж відключили світло та воду. 4 березня відключили газ. Перші дні ми жили за рахунок невеликих запасів продуктів, які ми мали. Води не було навіть вмитися, тому чоловік був змушений під обстрілом їздити за нею до центру. Він кілька разів по багато годин стояв у черзі, набирав усілякі пляшки та каністри, під обстрілами повертався додому. Потім наш сусід вирив колодязь 12 метрів, і ми вже могли брати воду звідти. Але вода була дуже брудна та солона, і її треба було добу відстоювати та кип’ятити. Оскільки не було газу, нам доводилося кип’ятити її на багатті на подвір’ї.
За кілька днів у місті почалися проблеми із продовольством. Магазини стали поступово закриватися, але в тих, що працювали, майже одразу зник хліб та деякі інші повсякденні продукти. Були крупи, цукор, але ціни були настільки високими, що не всі могли купити, або потрапити в магазин було неможливо — в чергах часто стояло по 400-500 осіб. Бензин знайти було практично неможливо. До 2 березня ще можна було розплачуватись банківськими картками, після — вже лише готівкою. Ми не змогли заздалегідь зняти всі гроші, які у нас були, бо до банків черги теж були дуже довгими, і грошей на всіх просто не вистачало. За кілька днів готівку в банки вже просто перестали завозити. Паралельно з цим почастішали випадки мародерства. Грабували не лише магазини, а й банки.
Приблизно 10 березня через часті обстріли ми стали спускатися в підвал. По нас і по сусідських районах били «Гради», дуже бомбардували завод «Азовсталь». Хоч він далеко від нас, ми все чули. У нас сильно тремтів будинок від вибухів. Незабаром почали обстрілювати й наш район. З цього дня ми 7 днів мешкали у підвалі. Усередині було дуже холодно. Виходити було неможливо і страшно, бо нас постійно бомбили, і земля тремтіла. Страшно було піднятися навіть у туалет. Ми бігали по черзі, але буквально на п’ять хвилин, щоб справити потребу.
Весь цей час ми не виходили ні з ким на зв’язок, тому що у підвалі не було зв’язку. Наші родичі подумали, що нас уже немає в живих. З їжею розпочалися проблеми. Якоїсь миті дійшло до того, що ми їли в день по одному печиву та пили по склянці води. Їжі не було взагалі.
13 березня о 7 ранку розпочався сильний обстріл нашого району. Якось зверху пролунав сильний вибух, стіни підвалу затремтіли. Ми почули, як розбиваються шибки. Ми дуже злякалися. В мене була істерика. Син дуже плакав, і його неможливо було заспокоїти. Ми думали, що будинок обрушиться на нас і ми не зможемо вибратися назовні. Після бомбардування чоловік виліз та побачив, що другий поверх будинку зруйнований. Не схоже, що в нього потрапив снаряд – вигляд був такий, наче це були уламки. Я ніколи такого не бачила раніше: вся хата була зрешечена дірками, величезні залізяки валялися по всьому двору і на другому поверсі. На першому поверсі були розбиті вікна. У стіни були встромлені зруйновані шматки металу. Ми навіть не могли їх вирвати. Було зрешечено і браму будинку. У троюрідного брата чоловіка, який мешкає неподалік, теж постраждав будинок — від вибуху вибило двері та вікна.
Приблизно 16 березня російські військові зайняли наш район. Принаймні ми бачили вечорами, коли було тихо, як вони ходять по селищу і світять ліхтариками у вікна будинків, де не було світла. Ті будинки, що були порожні, вони займали. Майже одразу вони заселилися до сусідського будинку. Поки вони там були, ми їх бачили постійно, але нам ніякої шкоди не завдавали. З них з нами ніхто не спілкувався, але майже відразу після того, як вони прийшли, у нас на вулиці почалися сильні стрілянини, які не припинялися по кілька годин.
Весь цей час ми намагалися знайти можливість виїхати, але це було нереально через безперервні бомбардування і перестрілки. На цей момент усі ромські сім’ї з нашого кварталу вже поїхали, а ми дуже боялися. А у нас зв’язок не працював, зателефонувати до Червоного Хреста чи когось, хто міг знати про евакуацію мешканців, ми не могли. Ще ми не розуміли, як їхати з дитиною. За час обстрілу його психіка сильно постраждала, він став дуже нервовим. Нам сказали, що наші сусіди, коли виїжджали з Маріуполя, чоловік, дружина та дитина, загинули. У їхню машину потрапив снаряд.
21 березня чоловік вирішив поїхати шукати зв’язок та бензин, щоб виїхати. Він виїжджав до Микольського. Там телефон запрацював, і він попередив рідних, що ми живі, а також додзвонився до Червоного Хреста. Але там йому дали лише інструкції, як виїжджати самим із нашого району, бо колона біженців уже покинула місто. Він повернувся, ми зібрали речі, які залишилися цілими після бомбардування, та вранці 22 березня виїхали до батьків чоловіка до Дніпра.
З міста ми виїжджали самі, з нами нікого не було. Дорога була дуже важка – страшніше у своєму житті я нічого не бачила. Навколо не було жодного цілого будинку. Все було зруйновано та спалено. Ми бачили багато обстріляних машин із убитими людьми в них. Місто було просто завалено трупами людей. Ми дитині заплющували очі, щоб він нічого цього не бачив. Трупи були скрізь. Ті, хто вижив, були як зомбі — дуже брудні, з жахом у власних очах. Я особисто бачила, як людина з калюжі пила воду.
Там щокроку стоять блокпости зі знаками «Z». На кожному з них нас витягували з машин і обшукували, перевертали речі в машині. Деякі військові поводилися дуже агресивно. Декілька разів нас довго допитували, бо їм не подобалося, що ми цигани. Нас підозрювали в чомусь, але не говорили конкретно, у чому. Просили гроші, але ми їх не мали. Запитували, звідки ми, чим займаємося, куди їдемо. Усі запитували, чому ми їдемо саме до України, а не до Росії, не до Криму. Їх це дуже злило. Так на кожному блокпосту ми витрачали від 30 хвилин до години, а таких блокпостів було близько 17. На одному блокпосту військові забрали у нас весь алкоголь, який чоловік взяв із собою на всяк випадок, щоб, якщо що, можна було його продати або обміняти на щось.
Перевірки закінчилися, коли ми виїхали за межі міста, але на Запорізькій трасі потрапили під обстріл. Таке було відчуття, що стріляли по колесах, ми були просто шоковані, не розуміли, що відбувається. Ми з сином накривалися куртками, щоб у разі чого нас не поранило вибитим склом, а чоловік просто тиснув на газ, щоб швидше проїхати цю ділянку. Ми так і не зрозуміли, що це було, але машину кілька разів дуже хитало і ніби підкидало. До Дніпра ми потрапили лише о 10-й вечора.
У Дніпрі ми пробули лише 2 дні, після чого там теж почали стріляти. Чоловік після цього вирішив відправити мене, мою тітку та сина за кордон, щоб ми були у безпеці. 25 березня ми зібралися та поїхали у бік польського кордону. Паспортний контроль ми пройшли дуже швидко, без жодних проблем. На польському боці нас із сином зустріли волонтери, дали все необхідне. Нам пощастило, оскільки моя сестра працює у ромському молодіжному центрі, який знаходиться у Польщі, її колеги зустріли нас на машині на кордоні. Зараз із сином ми намагаємось облаштуватись у гуртожитку для біженців. Після всього пережитого син дуже захворів. У нього сильна температура та жахливий кашель. Я сама перебуваю у жахливому стані, спати можу тільки під заспокійливим і відчуваю, як у мене нерви здають. Мій чоловік залишився у Дніпрі зі свекрухою та свекром. Там стріляють і я не знаю, як це пережити. Ми втратили все — бізнес, будинок, речі, нормальне мирне життя. Планів взагалі немає. Виживаємо за рахунок гуманітарної допомоги. Нам дають крупи, цукор і таке інше. Оскільки тут дуже багато біженців, а місто маленьке, перспектив із роботою немає жодних. На сина ми подали документи до школи».
Місто Каховка, Херсонська область: окупація
Місто знаходиться за 50 км від Криму, найбільше рома живуть у Любимівці та в Каховці, приблизно половина циганського населення – серви, а решта крими. У Любимівці живуть лише крими. Населення міста лише 35 тисяч, і циганське населення (близько 600 осіб) тут дуже помітне. Місцевий ром Роман (ім’я змінено) розповідає:
«До війни у багатьох була робота — у кого постійна, у кого щоденний заробіток у полі чи на ринку. Здебільшого всі діти навчалися у школі. У народі 6-та школа називається «циганською». За рівнем інфраструктури вона нижча за інші школи, але при цьому туди завжди беруть усіх ромів. Були випадки, коли хтось із учителів чи батьків не хотів, щоб роми там навчалися, але до якихось конфліктів не доходило. В основному, проблеми були в інших, більш забезпечених школах. Наприклад, до 3-ї та 4-ї школи ромських дітей по можливості не беруть. Вчителі не хочуть, щоб вони занижували рейтинги, і багатьом не вдається налагодити контакт з ромськими дітьми. Ще складніше тим дітям, хто приїхав із інших регіонів. Коли вчителі бачать, що діти не каховські, а приїжджі, то не беруть за жодних обставин. Кажуть, що це приїжджі, значить, поїдуть, і сенсу в них вкладатися немає. Наразі школи закриті. Навчання відбувається дистанційно, але не щодня. Школа №6 використовується як укриття. У перші дні там ховалося дуже багато людей, багато циган, бо там є бомбосховища.
Ми не вірили, що може бути повномасштабний воєнний конфлікт. Знали, що вздовж кордонів Росія накопичує військові сили, але до останнього думали, що нічого не станеться. 24 лютого я прокинувся о 4-й або 5-й ранку від сильних вібрацій у будинку і відразу зрозумів, що почався напад. То були вибухи. Я зателефонував до Нової Каховки та дізнався, що в них підірвали склад зброї та точаться бої. У нас приватний будинок і є великий підвал, тому у разі обстрілу у нас бути безпечніше. До нас переїхала ще одна ромська сім’я, яка живе у багатоповерхівці, у них ховатися взагалі нема де, тому ми вирішили забрати їх теж. Так перші 5 днів ми по півдня проводили в будинку, півдня жили у підвалі, бо сильно бомбили. Зараз у день кілька разів чутно запуски ракет, але я навіть не знаю, звідки і куди вони летять. У самому місті тихо, недавно я хотів з’їздити в магазин, уже сів у машину, як побачив, що нашою вулицею їде російський танк і дві машини з солдатами. Я дуже злякався і так і залишився просто сидіти в машині, потім вийшов із неї і повернувся додому. Деякі роми намагалися виїжджати, але російські солдати всіх розвертають назад. Говорять, що нікому не можна покидати місто.
Багато циганських сімей у Маріуполі загинуло під бомбардуваннями, але точну їх кількість неможливо дізнатися. Ми можемо лише гадати. Наприклад, подруга моєї мами з Маріуполя часто розмовляє з нею по телефону. Майже кожен день вони телефонують. Буває так, що вона пропадає і їй не додзвонитися. Потім за кілька днів дзвонить і каже, що сиділа кілька днів у бомбосховищі. Каже, що у місті немає газу, води, світла та зв’язку. Так відбувається з багатьма, кого ми знаємо. Іноді вони просто перестають виходити на зв’язок зовсім, і ми не знаємо, чи живі вони, чи ні.
Якщо говорити про інші населені пункти, то я по Херсонській області точно знаю, що у Високопіллі російські солдати зробили з ромського будинку щось на кшталт готелю і в ньому зараз живуть. Те, що було цінне і можна було забрати, забрали, відібрали у господаря машину. Мені розповідають, що інші ромські сім’ї звідти потрапляли у таку саму ситуацію. Ті будинки, звідки цигани втекли, займають російські солдати. Будинки займають найзаможніші. Тих ромів, що залишаються, ніби не чіпають, але були випадки, коли люди просто пропадали. Нещодавно у Високопіллі пропав ром Р. Про нього не було жодних звісток тиждень. Він просто зник. Його мати почала хвилюватися, пішла до російських солдатів розмовляти, дізнаватися, чи не в них він. Вони сказали, що він у них, що вони забрали його, бо він не мав документів. Вона пішла за документами додому, повернулася, але вони сказали, що його у них немає й не було. За тиждень мені сказали, що він повернувся додому. Що з ним відбувалося в полоні – невідомо, чи він боїться говорити».
Ті, що втекли
Серед мільйонів українців, які змушені шукати притулку поза межами країни, чимало рома з Харкова, Маріуполя, Херсона, Одеси та інших міст. Деякі з них, поряд із тяготами життя біженців, стикаються часом із ксенофобією та забобонами в країнах, що надають житло та іншу підтримку постраждалим від війни українцям.
Зі слів Антоні Рашилової, студентки факультету драматичного театру Академії виконавських мистецтв у Празі, яка волонтерить в організації «Чехи допомагають», рома, яким вона допомогла знайти місце в одному із гуртожитків, були виселені з нього наступного дня. При цьому жодних попереджень про те, що сім’я має виїхати наступного дня після заселення, не було:
«Однак наступного дня з адміністрації зателефонували нам та повідомили, що вони не можуть залишити їх у себе. Того ж дня ми перевели сім’ю до іншої установи, де також пропонували допомогу біженцям з України, і ситуація повторилася – надавати довгострокову допомогу ромам відмовилися». Зрештою, спільними зусиллями волонтерів та некомерційної організації Romodrom вдалося забезпечити їх житлом.
Йоанна Талевич-Квятковська, активістка, яка допомагає біженцям у Польщі, розповіла, що ромів часто не пускають до центрів прийому біженців у Варшаві. Часом рома виганяють навіть із вокзалів під приводом запобігання крадіжкам:
«Якщо цигани — то, значить, «злодії». Навіть наш президент Анджей Дуда зробив репост твіту у тому, що «херсонські роми вкрали російський танк». Але нам це не допомагає. Такі новини виливаються у сприйняття ромів як злодіїв у центрах утримання біженців. Я постійно чую від волонтерів, що вони надто багато беруть ліків, надто багато беруть їжі, надто багато беруть одягу, що все це для того, щоб потім продати. Але я ніколи не бачила, щоби рома продавали на вулиці одяг. З кожним днем таких ситуацій дедалі більше. Але правда в тому, що до нас приїжджають різні люди, у тому числі й різні роми… це не привід відмовляти у допомозі всім».
Йоанна впевнена, що напруженість у центрах для біженців між українцями та ромами корениться у непростих стосунках між ними.
Румунський сайт libertatea повідомляє, що 10 березня понад 30 ромів (22 дитини та 11 жінок) з України прибули на Північний вокзал Бухареста, де їх зустріли волонтери місцевої гуманітарної ініціативи та розмістили у спеціально обладнаному залі для біженців. На Північному вокзалі ромів також зустрічають волонтери та одразу розміщують у наметах, які місцева влада встановила на території вокзалу. Однак від самих ромів ми отримуємо різні скарги на ставлення до них у цих центрах для біженців. Так, за словами однієї з ромів:
«Ми цигани із Харкова. Нам не дають тут погрітись. Попити також не дозволили взяти. І дитині речі. Приймають за місцевих, мабуть. Нас 31, 18 дітей. Наш багаж загубили. До цього ми три доби спали у спортзалі».
Деякі рома, що опинилися в таборах для біженців у Німеччині, скаржилися, що їх одразу «звинуватили їх у крадіжці, ще не поживши з ними», інші говорили, що їх «звинуватили в крадіжці хліба в їдальні, але ми взяли два шматочки, дитина хотіла хліба». Така ситуація, щоправда, спостерігається далеко не скрізь – в інших таборах біженців ці ж рома почувалися непогано, не зазнавали утисків.
Значна кількість рома (як видно і з наведених вище інтерв’ю ромні, що втекли з Маріуполя) вдячні країнам, які дали їм притулок, житло, можливість навчання та працевлаштування. Часто з особливою вдячністю рома відгукуються про роботу волонтерів, допомогу в дорозі людям з дітьми. Але всі вони говорять про величезну тривогу за рідних і близьких, що залишилися в Україні, про те, як вони чекають миру і можливості повернутися додому.
Переклад на українську: Харківська правозахисна група